Автори / Сергій Жадан / Брат-2
Життя в місті так чи інакше крутиться довкола ринку, який розростається навсібіч, забезпечуючи місцеве населення хлібом, роботою та видовищами.
Їздив нещодавно до брата. Той мешкає в маленькому містечку на кордоні з Росією. Це вже ніби і Луганщина, проте в силу історичних обставин нагадує скоріше Слобожанщину. Що, зрештою, не так важливо. Цікаво було спостерігати, як там усе змінювалось, протягом останніх двадцяти років – через відносну стабільність пізнього совка, через руїни та базари дев’яностих, через непевність середини двотисячних, до сьогоднішніх – не менш химерних та непевних обставин.
Змінювались обставини, змінювалось місто, змінювався зовнішній вигляд мешканців. Зникло виробництво, з’явилась реклама. Зникла символіка однієї партії, з’явилася символіка іншої. Поменшало автобусних маршрутів, побільшало велосипедів. Позникали гастрономи, з’явились супермаркети. Загалом – побільшало пластику, кольорів та яскравих (можна навіть сказати - ядучих) вивісок.
Після бойових 90-тих, наче після повені, місто мовби намагається саме себе наситити кольором та фарбами, як певною ілюзією достатку та прибутків. В районі автовокзалу можна нарахувати кілька ювелірних крамничок. Хто в них купує золото – складно сказати: регіон, переважно, сільськогосподарський, промисловість, як зазначалось вище, в основному зупинилась. Хоча джипи, які іноді проїздять тихими вуличками поміж битих копійок та москвичів, уже не виглядають контрастно. Так само як решта донедавна екзотичних зовнішніх подразників – усіх цих тату, дредів чи пірсингу. Втім, у місцевих польових умовах все одно переважають золоті відтінки в одязі та надмірний макіяж на жіночих обличчях – те, що в більших містах вже починає різати око. Діти носять яскравий одяг і купують якісь підозрілі солодощі.
Переважна більшість вивісок – російською, хоча російською тут говорять далеко не всі. В привокзальному магазині на касі дівчина фарбована в біле говорить якимсь чудесним мелодійним суржиком. Коли до неї звертаються російською, додає до свого суржику російських лексем, коли українською – українських, не виходячи, втім, поза межі своєї мішанки. Багато хто говорить удома суржиком, намагаючись у магазинах, аптеках чи просто на вулицях переходити на більш-менш означену російську. Іноді звучить кумедно, іноді – цілком нормально. Зрештою, тут завжди так говорили, в цьому аспекті за останні двадцять років напевне нічого не змінилося.
Це така дивна й цікава річ, коли змінюються зовнішні обставини та механізми, державні формації та політична кон’юнктура, рівень освіченості та рівень матеріальної забезпеченості, проте люди, за великим рахунком, не змінюються зовсім, ніби підкреслюючи всією своєю поведінкою минущість та зникомість усієї цієї метушні довкола, всього цього карнавалу марноти. Ми робимо вигляд, що керуємо нашим життям, що правимо його під себе, ми вигадуємо нові варіанти кар’єри та фінансової стабільності, ми б’ємося за майбутнє й усіляко віддаляємося від минулого, як від чогось зайвого та не надто потрібного.
Життя підхоплює нас і несе, і ми боремося з його течією, витрачаючи на це більшість свого часу та зусиль. А виявляється, що насправді весь цей рух, вся ця мішанина кольорів та відтінків є лише необов’язким доважком до повітря й простору, в яких нам випало перебувати, і що насправді з нами майже нічого не відбувається. Себто, ми виростаємо і одружуємося, втрачаємо можливості й хапаємося за останній шанс, у нас народжуються діти і помирають друзі, з’являються погані звички і зникають ілюзії, проте ми завжди лишаємося такими, якими були завжди, скільки себе пам’ятаємо.
І навіть коли іноді, після тривалої перерви, побачивши нас, хтось нагадує нам, що ми незворотньо змінюємось, старіємо, стаємо несхожі самі на себе, ми глибоко в душі не віримо цьому, оскільки як ми можемо змінитись? Якщо ми змінимося, порушиться щось важливе й незворотне, впадуть наші міста й розвіється наше повітря. Тому краще хай усе лишається як є.
Життя в місті так чи інакше крутиться довкола ринку, який розростається навсібіч, забезпечуючи місцеве населення хлібом, роботою та видовищами. В "небазарний день" вулиці виглядають порожньо й тривожно. Та і в "базарний", години після четвертої по обіді, активність населення згортається, сонце розпікає пісок та дерева, повітря стає густим і задушливим, рухи останніх продавців робляться лінивими й розміреними, і їхня перепалена степовим сонцем шкіра тьмяно світиться в сутінках кіосків та торгівельних залів.
В черзі за хлібом стоять двоє давніх приятелів, одному вже десь за сімдесят, інший його доганяє. Старший приїхав на мопеді якоїсь дореволюційної моделі, молодший – на такого ж віку велосипеді. Розговорившись (ну, все як завжди – давно не бачились, постарішали, вік, хвороби, погана влада), починають перераховувати давніх друзів.
- Як там Марія?
- Померла.
- А Катерина, сусідка її?
- Теж померла.
- А Гриша?
- І Гриша теж.
- А Іван Петрович?
- Іван Петрович живий. Тільки йому ноги одрізали.
Хліба купують багато, з запасом. Хліба тут усі й завжди купують більше, ніж потрібно. Тому, що його тут у принципі багато.
Додав Sh.Ocean 06 серпня 2011
Про автора
Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb
