Автори / Ігор Куделін / «ЩОБ ЛЮДИНА СТАЛА ЧИСТІШОЮ, ЇЇ ТРЕБА НАЛЯКАТИ»
Людина влаштована так, що постійно прагне визначити місце і значення кожного явища і кожної речі. Людям властиво всьому давати визначення, які не завжди адекватно відображають функції того, що визначається. По-різному люди розуміють і значення мистецтва. Погляди коливаються від звичайного утилітарного «для мене мистецтво — те, що подобається», до тези «мистецтво має виховувати».
Але у мистецтва безліч ролей, і видалення однієї з них може бути шкідливим, — згадаємо, як у Радянському Союзі боролися з джазом і абстракціонізмом. Одна з функцій мистецтва — змусити задуматися і навіть... налякати! Саме цей прояв мистецтва розвиває дніпропетровський художник Ігор Куделін.
— Перше запитання про освіту. Де Ви навчалися?
— Я закінчив два курси Дніпропетровського архітектурного інституту, третій — не до кінця. Потім заочно закінчив художній факультет Одеського педагогічного інституту. У мене немає академічної бази, в основному все я освоював сам. На мене, як і на багатьох інших у колишньому Радянському Союзі, вплинули роботи імпресіоністів і постімпресіоністів. Ніколи не любив такий напрямок, як соцреалізм.
— А в якому віці вперше відбулося знайомство з творчістю імпресіоністів?
— Це було в 19 років. Але першим, хто на мене вплинув, був Мікеланджело, мені сподобалися його експресія і міць. Мені взагалі подобаються експресія і міць.
— А коли з’явилася ідея займатися мистецтвом?
— Спочатку я займався пейзажем. Пізніше, коли перевівся до Одеси, влаштувався на роботу до художнього комбінату, у цех прикладного мистецтва. Робота була пов’язана з металом — виготовляли всілякого роду декоративні панно. Там я паралельно зі своєю основною роботою почав займатися скульптурою. Мені навіть пророкували майбутнє скульптора, але я «повернув» у живопис. Наше місто було закритим, і художники, не бачачи оригіналів того, що було актуальним на Заході, по суті, створювали все заново. Всі наші відкриття були, можна сказати, наосліп. Тому я вважаю, що наші провінційні художники — видатні. У столиці було легше, туди привозили якісь виставки, був орієнтир, на що рівнятися. З іншого боку, там є елемент вихолощення мистецтва. Роботи стають занадто однаковими. У Києві та Москві мистецтво стає менш емоційним.
— У Ваших роботах головну роль часто грає розташований в центрі об’єкт. Це якось пов’язано із заняттями скульптурою?
— Щоб щось сказати, досить розмістити тільки одну абстрактну фігуру. Сьогодні технічний прогрес зробив наше життя набагато комфортнішим на побутовому рівні. Ми оточені масою речей, які начебто полегшують нам життя. Але ми не помічаємо, що ці речі нас поневолюють. Ще Хайдеггер на початку минулого століття помітив, що людині, щоб вижити, треба завойовувати простір, а для цього їй потрібно бути структурно організованою. Але в глибині своїй біологічна плоть відчуває відчуження від всієї цієї жорсткої структури, вона досить ранима. Я розумів, що через реалізм якісь страждання, внутрішні переживання не передати. Те, що я бачив з юності в армії — насильство, дідівщину, те, що мене хвилює, за допомогою реалізму не передати.
— А де довелося служити?
— Я служив у стройбаті в Підмосков’ї. Дідівщина була жахлива. Мене не чіпали, бо я був художником — малював в альбомчик і був у добрих стосунках з усіма. Але я бачив вираз очей тих людей, які насильничали. Насильство було так глибоко закладено в них, що вони самі не розуміли, чому таке відбувається. Мені це захотілося висловити.
— Коли дивишся на ряд Ваших робіт, створюється враження чогось, що розкладається.
— Щоб людина стала чистішою, її треба налякати. Потрібен стрес. Клин клином вибивають. Через страждання і біль людина починає розуміти, що не все так просто у світі. Саме тому я брав таку тональність, спотворював форму, щоб донести до людини якісь речі. Може, це і жорстко, але я сподіваюся, що це зможе людину струснути, як електричним струмом.
— А Ви особисто «струшуєтеся» під час роботи?
— Звичайно. Інколи під час роботи створюється відчуття, що все навколо змінюється. Змінюється простір. І коли потім виходиш на вулицю, бачиш, наскільки все насправді по-іншому. Хоча з часом починаєш до своєї роботи ставитися спокійніше, більш концептуально.
— Які етапи можна виділити у Вашій творчості?
— Я досить пізно почав дозрівати як художник. У мене були приховані бажання себе виразити, але я довго не міг знайти художній спосіб це зробити. Дуже довго був пейзажистом, потім був період захоплення скульптурою і потім вже десь з 1997 року я почав займатися сучасним мистецтвом. Починати було важко, тому що інформації було дуже мало, а сучасне мистецтво теж має свої традиції, як і будь-яке інше. Багато художників зараз дійшли висновку, що мистецтво людям нічого не може сказати. Що потрібно влитися до сучасного мас-медійного простору і говорити те, про що говорить реклама, про що говорить соціум. Зараз художники не говорять про трансцендентне, про містичне. Їх робота на 50% — ремесло, на 50% — піар. Я хочу щось висловити, якось зачепити людей. Доводиться перебувати в андеграунді, хоча є наміри вийти кудись у концептуальне мистецтво, у поп-арт, що мені теж цікаво.
— З іншого боку, можна відштовхуватися не тільки від візуальної традиції, а й від філософії, наприклад Ви ж згадували Хайдеггера.
— Читати подібну літературу я почав уже після того, як став займатися сучасним мистецтвом. В армії я читав багато художньої літератури. Мені благоволила бібліотекарка в нашій частині.
— І які книги можна було прочитати в бібліотеці радянської армії?
— Фолкнера, Хемінгуея, вперше мені там потрапила до рук Махабхарата і Рамаяна. В армії я дуже багато читав.
— А з читанням якої літератури співпав початок захоплення сучасним мистецтвом?
— З читанням книг про буддизм і захопленням Кастанедою. Свого часу, напевно, всі думаючі люди пройшли через Кастанеду. Зараз я нічого не читаю. Останнє, що прочитав, були Камю і Борхес.
— Яку музику Ви слухаєте?
— Останнім часом слухаю музику в стилі ембієнт. Така музика не заважає мені працювати і навіть стимулює. Люблю рок-н-рол, рок. А от поезію з музикою разом я не сприймаю. Мені подобається окремо слухати музику і окремо — поезію. Музика, як на мене, повинна бути як елемент меблів, як шифоньєр наприклад.
— Часто доводиться чути негативні відгуки про свою роботу?
— Я знаю, чим я займаюся. Я свідомо йшов у деформацію, і я не перший, хто це робив. Деформацією займався і Матісс, і Пікассо. Є, звичайно, люди, яким це не подобається. Деякі кажуть, що таке взагалі не можна виставляти. Мистецтво може бути веселим і жахливим, простим і складним, наївним і розумним, воно може блазнювати і сміятися, плакати і страждати, і тільки людина з тонким почуттям гумору і здоровою психікою здатна зрозуміти його мову.
— Ну а малювати таке подобається?
— Напевно, подобається. Це цікаво. У цьому світі людина вже все знає. Все вже відкрито, і малювання — не найгірше відкриття, зроблене людиною.
— У науці є таке правило: все, що вже зроблено, можна повторити і перевірити. У мистецтві, і в живописі в тому числі, є місце такій «перевірюваності»?
— Коли мислення у художника більш-менш сформоване, він може малювати навіть ганчіркою для підлоги. І якщо його творче мислення сформоване, зроблене художником повністю відповідає тому, що він говорить. Хоча все одно в кожному митцеві є таємниця і кожен чогось не договорює.
— Художники — індивідуалісти або вони утворюють свій соціальний конгломерат?
— Художники і музиканти — істоти кланові. До цього клану важко потрапити, вітаються мало не шлюби між художниками. Є клани сучасного мистецтва і традиційного мистецтва. У Дніпропетровську переважає останній і спостерігаються певні репресії з його боку щодо проявів актуального і авангардного мистецтва. Довести, що ти художник, досить важко. Має пройти багато часу, і потрібно провести багато виставок.
— Може, зрілість художника в клановому середовищі — це аналог соціального статусу?
— Суспільство оцінює художника за тим, скільки він заробляє. Якщо художник успішний, то і мистецтво його хороше. А серед художників є свої розподіли, такі розподіли є і в традиційному мистецтві, і в сучасному. У сучасному мистецтві є поділ на актуальне мистецтво і андеграунд, і в цьому середовищі теж є суперечки про статус. Але для мене важливіше розуміння того, навіщо я все це роблю. Я розумію, що можна зробити якісь формальні речі і теж стати популярним. Але мене це абсолютно не чіпає. Я йду своїм шляхом і роблю те, що вважаю за потрібне.
«Експедиція XXI» №7 (109) 2011
Додав Sh.Ocean 10 серпня 2011
Про автора
Дніпропетровська школа психореалізма ПСИХОРЕАЛИЗМ Все несчастны, но каждый несчастен по-своему Искусство до периода модернизма преследовало гуманистические цели, служило идеалам добра и красоты.
