Автори / Сергій Жадан / Крим – наш
Є речі, котрі щоразу повторюються, незворотньо та неуникненно, так що обов’язковість їхня стає приємною та необхідною. Ми пов’язані цими ритуалами та церемоніями, передчуваючи повернення до звичних декорацій та потрапляння до тих самих ситуацій – бажаних, очікуваних та набридливих.
Ось, скажімо, Крим. Його наближення відчувається ще десь під Херсоном, коли зранку виходиш у вагонний коридор, і замість важкої зелені, до якої звик на своїй умовній Півночі, бачиш перепалені сонцем трави й приглушені пилом дерева, схожі на квіти, котрі вчора хтось приніс і подарував, а господарі забули поставити їх у воду, тож на ранок вони виглядають печально й зморено. Щойно в’їхавши в Крим, потяг зупиняється посеред жовтої, перемотаної вітром трави й завмирає під сонцем, що дрейфує над розкиданими в балках татарськими селами. Вздовж вагонів бродить старий татарин, продаючи воду з кригою – себто, заморожені банки з мінералкою. Навіть якщо купиш таку, пити все одно довго не зможеш – доведеться чекати, доки крига скресне. За татарином ходить жінка з загіпсованою лівою рукою. В правій тягне торбу з якимось непотребом, який теж намагається продати. Забинтована рука зігнута в лікті й підійнята догори, так що може здатися, ніби вона вітає всіх пасажирів, котрі тут несподівано застрягли.
В містечках, що тягнуться вздовж залізниці, триває своє непоквапливе, зовсім не курортне життя – коло станцій стоять таксисти, зневірено ловлячи бодай якихось туристів, під деревами сидять чоловіки й п’ють своє вже не перше на сьогодні пиво, в селах та містечках стало ще більше мечетей та магазинів, ще більше реклами, хоча в усьому іншому – здається, нічого й не змінилося. Потім вокзальна метушня, подорожня нервовість, намагання вирватися звідси поближче до моря, все як завжди – заклопотані місцеві, для яких це всього лише бізнес, здивовані поляки, які не все розуміють, веселі росіяни, котрі думають, що розуміють усе, пасажири з львівського швидкого, котрі поступово переходять на російську – ну, що я вам розповідаю, самі все знаєте. Українські назви населених пунктів, дубльовані російською, оголошення на вокзалах двома мовами, російські канали в телевізорі. А так, у цілому, жодної політики й жодного протистояння, що не може не тішити. Хоча, ясна річ – де Крим, там і політика. Пам’ятаю років десять із тому зустрів на Арбаті молодого нацбола, котрий розмальовував стіни будинків гаслом «Крым - наш». Ще запитав його, як там Едуард Веніамінович. Сидить, - коротко пояснив нацбол. Ясно, - відповів я йому, - передавай привіт, як побачиш. Хоча це було так давно, і мова справді не про політику.
Скоріше, навпаки – мова про поезію. Вірніше – про поетичний фестиваль, котрий відбувається в Криму. Це теж одна з тих речей, про які я говорив – тих, котрі щоразу повторюються, незворотньо та неуникненно. Бо кожного разу бачиш всі ці обличчя друзів, або просто обличчя, невідомі тобі, проте від цього не менш упізнавані. Ті самі ритуали, пов’язані з алкогольним братанням та поетичним визнанням, ті самі емоції та шал, ті самі тости й промови, претензії та пропозиції, клятви на крові та спання на паркових лавах. Насичене культурне життя, одним словом. Я дуже люблю спілкуватися з поетами – їхні розмови завжди сповнені незбагненної алогічності, їхня радість від зустрічі завжди щира й непідробна, їхні образи дитячі й нетривалі. Українські поети в розмовах поміж собою зазвичай швидко переходять до конкретних і доволі різких пропозицій. Пропонують зазвичай гуртуватися, готувати набої, виходити на вулиці, але перед тим обов’язково взяти ще. Російські поети в цьому плані стратегічно менш підковані – вони відразу пропонують узяти ще й переводять розмови на тему поезії та свого в ній місця. Найцікавіше трапляється при зустрічі українських поетів із російськими. Коли вся плекана дипломатичність, уся дружня налаштованість та взаємна толерантність, усі розпростерті обійми та щира зацікавленість учергове зазнають повного фіаско і мова обов’язково зводиться на політику. І вже тут просто немає ради, і ти починаєш поводити себе як кретин, і всі навколо поводяться як кретини, і головне – зовсім ніхто не говорить про поезію!
Ось і вчора – розмовляємо з молодою поеткою з Росії. Говорить, що її тато з Києва. Говорить, що вона за те, аби ми всі були разом – Росія, Україна та Білорусь. Та ні, - відповідаємо їй, - давай обмежимось взаємними перекладами. Як це? – Дивується вона, - ви не хочете бути разом? Та ми і так разом, - відповідаємо їй. – Ти наше телебачення дивилась? Тоді вона не на жарт ображається, довго мовчить, після чого з притиском каже: Ну добре, - каже, - чорт із вами. Хочете – живіть окремо. Тільки Крим поверніть.
А в Криму саме починається оксамитовий сезон.
TSN
Додав Sh.Ocean 10 вересня 2011
Про автора
Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb
