Автори / Юрій Андрухович / ФМ і fm
Переглядаючи тепер на ютубі відео з уривками його різних інтерв’ю (викладено акурат до шістдесятип’ятиріччя), я відкриваю для себе ще й неперевершену самоіронію. Скажімо, хто з наших (чи тих, які в нас найближчі сусіди) музикантів, зможе отак нещадно назвати себе музичною проституткою? Правильно – жоден. А скільки з них щодня іменують себе народними, заслуженими, героями?
Минулого понеділка великому парсові Фредді Меркюрі могло б виповнитися 65 років. Насправді це дуже невеликий вік – як на такий талант і таку енергію. Феноменальний актор, дивовижний співак, фантастичний шоумен, здатний викликати масову стадіонну ейфорію сотень тисяч глядачів. Цитуючи його самого: він був a kind of magic, різновидом чарів.
Нині теж є співаки, що своїм голосом притягують мільйонні аудиторії. Проте вже майже ніхто не знає, як взаємодіяти з публікою зі сцени, як тримати людей у неслабнучому захваті від початку й до кінця. Таємні зороастрійські знання втрачено – і, схоже, назавжди.
Колись і я, звичайно, мріяв потрапити на концерт «Квін». Власне, як і на концерт будь-якого іншого гурту, що його музику я слухав. Тепер їх уже сотні, цих гуртів. А здійснені мрії можна перерахувати на пальцях однієї руки. Хоч нині мені здається, що єдиного концерту Фредді з квінами вистачило б узамін сотень інших.
Навіть у нашій сірій пострадянщині 90-х не було людини, яка б його не знала. Його любили всі. Причому це був якраз той рідкісний випадок, коли виконавець однаково подобається як жінкам, так і чоловікам. У цьому сенсі Фредді був і справді бісексуалом. А може, йому просто подобалося підігравати обидвом половинам? Хоч така гра переважно буває досить небезпечною. Ми знаємо, як і чим вона закінчилася в його випадку.
Переглядаючи тепер на ютубі відео з уривками його різних інтерв’ю (викладено акурат до шістдесятип’ятиріччя), я відкриваю для себе ще й неперевершену самоіронію. Скажімо, хто з наших (чи тих, які в нас найближчі сусіди) музикантів, зможе отак нещадно назвати себе музичною проституткою? Правильно – жоден. А скільки з них щодня іменують себе народними, заслуженими, героями? Скільки їх носиться із самими собою, наче з найвищим досягненням людського роду? Правильно – всі.
Найбільшою ж дурницею в нас є те, що весь цей шаровиковий прошарок, як і всі ці медіа, що визначають для нас формати, безпосередньо пов’язані з владно-політичною верхівкою. Тому хорошу музику на телебаченні і радіо в нас можна було почути десь лише на початку тих-таки 90-х, а згодом ще тільки за часів Помаранчевої революції. Тоді я, до речі, справді повірив, що крига скресла і що ми більше ніколи не повернемось до тюремного кічу та всіх тих замумійовано-гіпсових персонажів, що чомусь мають себе за співаків і співачок. Але де там – ми не тільки до них повернулися. Щиро кажучи, ми нікуди й не відходили.
Тож уся надія лише на рідних мільярдерів, які, зрідка чистячи собі пір’я, пардон, карму, запрошують до нас на майдани справжніх зірок, західних. І тоді музичний жах на підвладних їм радіостанціях припиняється. Хоч і всього лише на кілька благословенних днів.
Того разу я їхав маршруткою з Франика до Львова і у звичному режимі задраїв собі вуха навушниками. Але водії часом підкручують свого Мішу Стасова так, що від нього й навушники не рятують. Здається, все це горласте маршруткове жахіття буде переслідувати тебе й на тому світі. Тішить лиш те, що смаки українських водіїв однакові на теренах усієї вітчизни. Чи ти у Франику, чи в Макіївці – всюди буде «Шансон». Гаразд, на Західній ще можлива сяка-така весільна добірка і, можливо, «Золото Карпат».
І все ж їдучи країною в автобусах та маршрутках, можна відчути, як тісно всі ці люди об’єднані своєю рідною російською музикою. Хай навіть це буде той самийтюремний кіч.
Але того разу мені трапилося дещо унікальне. Незрозуміло звідки і за велінням яких олігархічних богів у нашій маршрутці залунав квінівський альбом «А Night AtThe Opera». Уявляєте? Не якась там збірка, не зе вері бест оф, а саме цей альбом, такий концепційний. Причому і звук був хороший, і краєвид за вікном відразу став подобатись. «Як добре, -- подумалося мені. – Це ж у них вершинна річ, усі композиції досить тривалі, якраз той випадок, коли задоволення вдається розтягнути, от уже скоро й моя улюблена «Пісня Пророка», а згодом, насамкінець, і «Богемна Рапсодія». Та й іншим пасажирам«Квін» просто не може не подобатися. «Квін» подобається всім, навіть гопникам і шансонозалежним, це ж не якийсь там «Grateful Dead», не «Florence and the Machine» і не «Residents».
Так я собі лише встиг подумати, сама наївність. І от мій сусід – поважнийчолов’яга, схожий на вишівського професора (потім це підтвердилося, він професор), років так за шістдесят, навис над водієм і роздратовано гарикнув: «Негайно вимкніть цю муть! Це взагалі що – музика?! У вас що, нормального радіо немає?! Скільки можна мучити людей?!».
Дорогий і незабутній Фредді Меркюрі, ти, що все бачиш і чуєш зі свого зороастрійського Місця Пісень. Прости йому і всьому цьому народові. Вони вже й так жорстоко покарані – безперервним слуханням поганої музики.
http://tsn.ua
Додав Sh.Ocean 17 вересня 2011
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
