Автори / Віктор Заруба / Козацька старшина гетьманської України (1648-1782): персональний склад та родинні зв'язки
У пропонованому виданні комплексно відображено історію відомих родин Гетьманщини, подано персональний перелік козацьких старшин і додано генеалогічні таблиці родинного споріднення відомих старшинських кланів української козацької держави XVII – XVIII ст. Війська Запорозького. Книга широко ілюстрована і розрахована на широке коло читацького загалу. Вона є логічним продовженням першої книги автора з цієї тематики: «Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького (1648–1782)»
У вступі автор зазначає, що для вчених, які вивчають козацьку добу, справдешніми творцями історії, живими, реальними людьми є насамперед представники козацької старшини, – провідної верстви тогочасного суспільства, його еліти, котра визначала внутрішні і зовнішні, політичні і військові, економічні і соціокультурні орієнтири розвитку нашого народу впродовж ХVІІ-ХVІІІ ст. Він пише, що його книга не претендує на повний і вичерпний перелік всієї козацької старшини. Подібна праця – нелегка справа, особливо коли говорити про повноту і точність такого реєстру. Вона не під силу одному автору. А тому подібна робота ще попереду. Своє видання він розглядає лише як одну із спроб узагальнити у вигляді коректурного довідника ( який можна корегувати) найбільш відомі і необхідні у дослідженнях дані про козацьку старшину. Книга складається зі вступу та двох частин. У першій подаються службові біографії старшин в яких свідомо уникнуто фактів власності, володіння, наведення розлогих уривків з документів тощо, з огляду на об’єм і технічні та фінансові можливості видання. В другій частині подано схеми родинних зв’язків, - як серед представників даної конкретної родини, так і через споріднення шлюбами і своячництвом з іншими старшинськими сім’ями. Зауважується, що подані схеми не є суто генеалогічними, позаяк не зазначено тих членів родин, котрі не служили у Війську Запорізькому і не були пошлюблені з представниками старшинських кланів. Окрім того, представлені в книзі таблиці закінчуються (за окремими винятками) кінцем ХVІІІ ст., хоча більшість вказаних родин мали продовження і в ХІХ, і в ХХ, і навіть в ХХІ століттях. Автор також свідомий тих можливих неточностей що будуть виявлені в тексті та таблицях. До того ж , окремі позиції належить сприймати у вигляді наукової гіпотези, котру висловлено на підставі тих джерел та літератури, що були в розпорядженні автора. З появою нових архівних матеріалів та переконливих досліджень відкриються і нові можливості доповнити, розширити, виправити чи уточнити зазначені факти зацікавленими та доброзичливими наступниками уже з допомогою власних здобутків та знахідок. Зрештою, щоб все пішло на користь спільній справі пошуку та з’ясування істини.
Про те, що правлень та уточнень не уникнути, свідчать особисті примірники «Малороссийського родословника» В.Модзалевського буквально списані доповненнями, виправленнями та уточненнями, а також наявна історико-біографічна література, що містить значні розбіжності та різночитання. Наприклад, у події нібито документально зафіксованій – страті І.Іскри та В.Кочубея - існує три різні дати. На портреті полтавського полковника В.В.Кочубея з дружиною зазначено: «Марфа Андреевна Кочубей урожденная Скуропатская». Проте, за документами він не був одружений з такою жінкою. Його другою дружиною була Марфа Янович, - сестра глухівського бурмистра Івана Юрійовича Яновича.
Автор книги пише, що формування старшини як окремої соціальної групи в середовищі козацького стану було тривалим і неоднозначним суспільним процесом. Старшина стала віддзеркаленням всіх тих соціальних зрушень які відбувалися в українському суспільстві в середині – другій половині ХVІІ ст.. Як і для козацтва взагалі, так і для старшини соціальними донорами стали різні прошарки суспільства та різні національні групи.
Переважна більшість керівного складу ВЗ вийшла звичайно ж із самого козацтва – запорозького та реєстрового. Представниками старожитніх («старинних», з діда - прадіда козаки) козацьких родин, вписаних до реєстрів Речі Посполитої ще до 1648 року, вважали себе Дорошенки, Лизогуби, Хмельницькі, Шуми (Шумейки), Лисовці, Нестеренки, Сулими, Половці, Савичі, Рябухи, Силичі, Филоненки, Ганжі, Джулаї, Булюбаші, Якубовичі, Барабаші, Черняти, Бурлії, Вешняки, Скороходи, Пешти(чі), Топиги, Клиші, Люторенки, Бути, Коробки, Бородавки, Лободи, Томиленки, Туровці, Чорномази, Цюцюри, Боярини, Одинці, Москаленки. Саме вони і стали першими керівниками різних підрозділів ВЗ в уряді Б.Хмельницького. Значний прошарок старшини, особливо південних полків, складали вихідці із запорозької січової старшини. Частково із заможної, а в більшості ж із сіроми та голоти, наживши собі статки у смутні часи громадянських розрухів. Означене засвідчують прізвища ( власне прізвиська) згодом нобілітованих Безштаньків, Голоколінченків, Левенців (левенець – повстанець, розбійник). Особливо багато запорожців в Гетьманщині з’явилося в часи правління їхнього ставленика Івана Брюховецького. Григорій Граб’янка зазначив з цього приводу, що «генеральная старшина і полковники з гультяйства запорозкого насталеніє, коториє з голоти ставши в началах і у крамарєй собі дщері іх в жони побравши, до оних и сами присташа и хитро, яко самоволці, імяху всегда на мислі разграблєніє». Значний доплив у старшину вихідців із рядового козацтва південних полків відбувся на рубежі ХVІІ-ХVІІІ ст. пов’язаний із зміною політичної і економічної ситуації на Лівобережжі. Саме їм було важко (а декому так і не вдалося) довести своє дворянство в герольдії Російської імперії наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст..
Проте, вже з часів Хмельниччини представники дрібної малопомісної руської православної шляхти переважали старожитніх козаків: з 31 полковника Б.Хмельницького І.Крип’якевич 20 вважає шляхтичами. Щоправда, переважна більшість із них (як і сам гетьман) були одночасно і козаками, «здобуваючи хліба» козакуванням ще до 1648 року. Багато з них також започаткували старшинські родини, які мали тяглість до кінця існування Гетьманщини. Це М.Громика, Г.Лісницький, І.Виговський, І.Богун, брати Нечаї Іван та Данило, М.Криса, М.Кричевський, Є.Гоголь, В.Дворецький, С.Богданович-Зарудний, І.Куцевич-Миньківський, П.Тетеря-Моржковський, А.Жданович, П.Дзик, М.Зеленський, Г.Гуляницький, С.Пободайло, С.Морозовицький. Із пізнішої генерації Тарновські, Дублінські, Полетики, Миклашевські, Мазепи, Мокієвські, Голуби, Рубці, Рославці, Борозни, Журавки, Волинські, Матроси, Завадовські, Забузькі, Барановські, Жуковські та ін..
Поповнювалися лави старшини також вихідцями із міщан та духовенства. Міщанськими родинами за походженням були Гладкі, Скоропадські, Кулябки, Марковичі, Золотаренки, Ханенки, Сомки, Небаби, Тиші, Ограновичі-Корнієнки, Шуби, Шираї, Ігнатовичі. Із духовного стану перейшли в козацтво Самойловичі, Поповичі, Панкевичі, Кибальчичі, Миткевичі, Осьмаковські, Бутовичі. Сини та онуки священика переяславської Преображенської церкви С.В.Добронизького дістали козацькі уряди в кількох полках Гетьманщини.
Впродовж другої половини ХVІІ ст. старшина разом із суспільством пережила Руїну, кілька «великих згонів» населення з Правобережної України на Лівобережну у 1676-1679 рр. та впродовж 1711-1712 рр. Означене спричинило влиття до лівобічних старшинських родин значної кількості вихідців з правого берега: Дорошенки, Кандиби, Лизогуби, Гамалії, Ханенки, Кочубеї, Скоропадські, Самойловичі, Вуяхевичі, Мазепи. Великим став доплив у склад старшини також іноземців, які сформували в ній свій певний прошарок. І хоча українська амальгама переважила, змусивши їх українізуватися, поріднившись з козацько-шляхетськими родинами, все ж не українці за походженням складали значний відсоток старшин. Найбільше було вихідців з дунайських князівств – Молдавії та Валахії: Апостоли, Афендики, Станіславські, Малами, Скидани, Кицеші, Прутянули, Волошини, Іваненки (Іоненки), Танські, Бразули, Бутовські, Берли, Щербани (Щербини), Абазини. За ними йшли старшини балканського (сербського, хорватського, македонського) походження: Сербини, Угричичі-Требинські, Любчичі, Божичі, Раїчі-Думитрашки, Милорадовичі, Михаї, Милютиновичі, Новаковичі, Дарагани (Драгани). Певна кількість старшинських сімей виводила своє коріння від грецьких пращурів: Лимани, Мигалевські, Капністи, Мазаракії, Рустановичі, Константиновичі, Рустановські, Мазапети, Тернавіоти, Томари, Згури (Згуровські), Греки. Окремі політичні діячі козаччини були греками: Євстафій Астаматій (Стомателло), Анастас Дмитрович та ін.. Серед інших були: білоруси - Мужиловські, Немировичі-Данченки, Шираї, Рубці, Рославці, Мурашки, Пободайли, Нечаї, Гаркуші ; вихрещені євреї – Марковичі, Вихрести, Перехрести, Аграновичі, Максимовичі, Крижанівські, Бороховичі, Герцики, Давидовичі; вихрещені татари – Шингірей, Джулаї, Булюбаші, Джалалий, Кочубеї; німці – Ференсбахи, Кініґсек, Фридрикевичі. Незважаючи на значне засилля у першій половині ХVІІІ ст.. на полковницьких урядах росіян (Хрущов, Толстой, Радіщев, Ізмайлов, Пашков, Кокошкін), старшинських династій (чи навіть місцевих українсько-російських поміщицьких родин) вони не створили, хоча й одружувалися зі старшинськими дітьми – Толстой, Теплови. Напевно тому, що старшинські звання і козацька служба для них були принизливими порівняно зі службою в російській імперській армії.
Основними ознаками, які відрізняли старшину від інших соціальних груп суспільства, були: військова служба на відповідальному уряді; наявність підданих; володіння ранговими (урядовими) та власними маєтностями, насамперед земельними угіддями; особлива підсудність, юрисдикція та підзвітність. Особливістю старшини, як національної еліти, було поєднання нею політичних, військових та адміністративно-судових функцій. Проте, козацька старшина у первинному своєму розумінні і значенні це насамперед бойова і керівна ланка ВЗ, його обраний підрозділ, офіцерський корпус, керівники та військово-політичні лідери, воєначальники і полководці військового стану. Старшинська служба була небезпечною для життя, пов’язана із життєвими ризиками, з далекими походами, з «тяготами та лишеними» військових виправ, особливо якщо йдеться про всю другу половину ХVІІ ст. та першу чверть ХVІІІ ст..
З усім українським козацьким військом старшина взяла участь в кровопролитних виправах та військово-політичних акція 1648-1782 рр. А саме: у Визвольній війні 1648-1657 рр.; в громадянських розрухах років великої Руїни 1659-1676 рр. ; в російсько-турецьких війнах останньої чверті ХУІІ ст.. (Чигиринських, Кримських, Азовських, Дніпровських походах); в Північній війні 1700-1721 рр. (бої в Прибалтиці, взяття Риги, облога Несвіжа, Полтавська битва); в Перських (Низових) походах 1722-1726 рр. на Сулак, Дербент, Гілянь, Терек; в Польських походах 1733-1735рр.; в російсько-турецьких війнах 1735-1739 рр., та 1768-1774 рр.; в Семилітній війні 1756-1763 рр. І, як написав в автобіографії прилуцький полковник Григорій Гнатович Ґалаґан, козацький воєначальник «во всех сих походах претерпевал несказанную трудность и беды».
Загинули в боях з польсько-литовськими військами впродовж років Визвольної війни полковники І.Ганжа (1648), І.Голота (1649), М.Кричевський (1649), К.Полуян, М.Небаба, П.Шумейко, П.Заблоцький, Д.Нечай (1651), С.Пободайло(1655), І.Золотаренко (1656). В розрухах Руїни наклали головами М.Пушкар (1658), І.Гуляницький (1659), І.Ю.Сербин (1665), Г.Гуляницький (1675), І.Донець. Страчені поляками І.Богун (1664), А.Абазин (1708). Померли в походах від хвороб та одержаних ран М.Кривоніс (1648), І.Гиря (1655), Я.Воронченко (1669), П.І. Білецький-Носенко (1734), П.Д.Апостол (1736).
В російсько-турецьких війнах знайшли смерть полковники та козацькі старшини Д.Рубан, Ф.Криницький, І.Новакович, Х.Гнилозуб (1678), Д.Л.Ханенко, Д.Гулак (1695). В Північній війні полягли П.Борсук, І.Обідовський, М.Миклашевський, Д.Деркач, Г.Коровченко. В Низових походах І.Ілляшенко, П.Носикевич. В Кримських походах 1736-1738 рр. В.Томара, С.Галецький, Г.Грабянка.
Розстріляні чи закатовані за наказами гетьманів: Л.Мозира, А.Хмелецький, М.Гладкий, В.Гурський (Б.Хмельницького); І.Оникієнко, І.Кулюбака (І.Виговського); І.Лизогуб, В.Варяниця (Ю.Хмельницького); І.Попович, І.Вигивський (П.Тетері); О.Щуровський, П.Килдей, С.Шамрицький, О.Силич, В.Золотаренко, Я.Сомко, К.Ширій (І.Брюховецького); В.Дрозденко, Г.Улановський (П.Дорошенка). Забиті козаками під час повстань: при складанні нового реєстру у 1651 р. полковник М.Громика; на раді в Германівці у 1659 р. Верещака та Сулимка; гетьман І.Брюховецький та полковник Соха під Опішнею 8 червня 1668 р. ; переяславський полковник Д.Єрмолаєнко (1666); гетьман С.Куницький (1684); прилуцький полковник Л.Горленко (1687). С.Мужиловського зарубав шаблею у п’яній бійці полковник І.Золотаренко (1655).
Були заслані до Сибіру: Іван та Юрій Нечаї (1660), Тимофій Носач (1665), Д.В.Децик (1666), Михайло Вуяхевич (1663-1668), Іван Сірко, Семен Палій, гетьман Дем’ян Многогрішний з усіма родичами, гетьман Іван Самойлович з родиною, полковники Дмитро Зеленський та Василь Танський, багато інших. Колесовані в Глухові у 1708 р. Д. Нестеренко та Д.Чечель. Померли в петербурзькій тюрмі Павло Полуботок (1724) та Семен Савич (1725). Старшинські родини, особливо діти, ставали заручниками в роки громадянської війни між правим і лівим берегом, в дні полтавської катастрофи, під час турецько-татарських навал і також всіляко потерпали.
Траплялися в старшинському середовищі і довгожителі. Генеральний обозний Петро Забіла прожив 108 років, київський сотник Сава Туптало прожив 103 роки, басанський сотник К.Г.Шаповаленко 104 роки, а Степан Турчин – 130 років. Хоча, звичайно, це дуже поодинокі випадки. Більшість старшин помирали у далеко не похилому віці, а середня тривалість їхнього життя складала близько 40 років.
Козацька старшина була не лише провідною військово-політичною верствою, але й економічно могутнім прошарком суспільства, концентруючи в своїх руках значний земельний фонд, нерухомості та різноманітні прибуткові промисли. Наявні описи майна Петра Рославця, Івана Самойловича, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Павла Полуботка засвідчують поважні мільйонні статки. Другу жінку П.Дорошенка Єфросинію у 1677 р. везли до Москви на 50 підводах (практично цілий військовий корпус). Великими землевласниками були насамперед гетьмани. І.Самойлович мав у підданстві 20 тис. селянських дворів. У І.Мазепи було 100 тис. підданих на Лівобережжі і до 10 тис. в російських повітах, а його річний прибуток складав 180 тис. червінців. Бендерська комісія у 1709 році оцінила спадок І.Мазепи у кілька мільйонів талерів. Посмертний опис майна Д.П.Апостола в «Материалах для отечественной истории» М.Судієнка займає 281 сторінку. Родина ж покійного гетьмана дістала також щорічну пенсію в 3 тис. російських рублів. К.Розумовський у 1754 р. володів 9628 дворами. Тенденція до збагачення особливо посилилася у ХVІІІ ст., коли всі генеральні старшини, полковники і більшість сотників стали великими землевласниками і поміщиками. Вони, як видно зі щоденника Якова Марковича, все менше думали про походи, а все більше про погоди, про господарство, та про родинні гостини з незмінним «попіяхом». Для прикладу, наприкінці ХVІІІ ст.. родина Родзянків володіла 16 тис. ревізьких душ; Жураковські – 4826 душами; Забіли - 4400 душами селян-посполитих; А.А.Савич мав 2042 душі; Н.М.Стороженко – 3342 душі; М.В.Будлянський – 6612 душ ; канцлер Катерини ІІ О.А.Безбородько - 31200 душ; полюбовник Катерини ІІ П.В.Завадовський - 11 400 душ; Г.І.Галаган – 6000 душ; П.А.Свічка - 5000 душ. Проте, деякі й збідніли і вже одружувалися на козачках і навіть селянках. Наприклад, полтавська старшинська родина Черняків, головним чином через свою багатодітність.
Прилуцький полковник Григорій Ґалаґан віддаючи заміж доньку Параскеву за бунчукового товариша Стефана Лашкевича дав їй у посаг: срібного посуду (кубків, чашок, таць, тарілок, ложок тощо) 73 одиниці, перлів та коштовних каменів на 37 шнурках, золотих ланцюжків з коштовними каменями 3, дві діадеми з діамантами, сапфірами та рубінами, три пари заушниць з діамантами, смарагдами і рубінами, перстенів золотих з коштовними каменями 5, скатертей, серветок, рушників, тканого полотна і постільної білизни близько 40 сувоїв, кунтушів із парчі, люстрину, грезету та перевені шитих золотом 10, спідниць із штофу, грезету та парчі 7, корсетів з парчі, бархату та грезету 5, запасок 5, шуб соболиних, горностаєвих та лисичих 4, кофт 3, шапок 2, манто 1, ковдра 1, очіпків 3, карета 1, берлин спальний 1, 17 коней, 300 овець, 30 баранів, 20 корів, 2 бугаї, 20 кобил, 10 жеребців, 16 волів, грошей: золотих червінців 1000 і російських рублів 2 600.
Він же, за заповітом від 13 травня 1771 року залишив трьом дорослим дітям лише грошима 4 360 російських рублів, 1 500 талерів, 1000 золотих червінців, по 400 дукатів та імперіалів. А також перстенів 12, каблучок золотих 4, золотих табакерок 2, два сундуки срібного посуду, 4 годинники, сундук з одягом, сундук з білизною, 6 шабель, 6 оправлених в коштовності колчанів, кілька десятків одиниць мідного та олов,яного посуду, сундук з грошима (6 400 російських рублів різними монетами), дім в Сокиринцях, млин в селі Дехтярі, всю численну худобу, реманент та землю.
Становище панівного економічного домінанта старшина намагалася легалізувати і юридично закріпити вже з часів Б.Хмельницького шукаючи шляхетської чи дворянської політичної легітимації від урядів Речі Посполитої та Московщини. Укладаючи у 1665 році Московські статті гетьман І.Брюховецький домігся від царя Олексія Михайловича боярського чину для себе та дворянської гідності для старшин - членів українського посольства. У Глухівські статті 1669 р. включено норму згідно з якою за гетьманським поданням цар обіцяв надавати російське дворянство козацьким старшинам. У наступні роки царський уряд почав підтверджувати право спадкової власності на землю (а відтак і на посполитих) старшинам, які володіли нею спочатку на ранг «до ласки войськової», або придбали шляхом примусової купівлі-продажу чи навіть прямого загарбання у козаків та селян.
Завжди, ще до 1648 року серед старшини існувала групівщина породжувана різними чинниками: особистими (лідерство, боротьба за владу, особисте суперництво та неприязнь); соціальними (шляхта, родовиті козаки, козацька голота); територіальними чи історико-географічними (ліво-та-правобережні, запорозькі, сіверські, південні). Щоправда, ми не знайшли антагонізмів на національному чи релігійному ґрунті, бо вся старшина вважала себе руською і православною, що в ті роки практично було одним і тим же. Лідери угрупувань доводили суперництво до антагонізму, а іноді й до війни (наприклад, Золотаренки, Пушкар, Опара, Дорошенко, Тетеря, Сомко, Брюховецький). Зрештою, старшинська групівщина привела і до згубного поділу українського гетьманату на правобережний та лівобережний.
Кількісний склад старшини коливався від 450 осіб у роки Хмельниччини до 750 станом на 1751 рік. Будучи замкнутою соціальною групою, статичною та консервативною, старшина прагнула не допускати у своє середовище нових, випадкових людей. Означене вело до створення родинних кланів не лише на сімейно-побутовому рівні, але й на віськово-політичному, управлінському. Вже за Б.Хмельницького утворився його клан, який зайняв ключові посади у ВЗ. Родичами гетьмана були: полковники Юсько Хмельницький (брат), Григорій Гуляницький (свояк), Яким Сомко (шурин по першій дружині), Данило Нечай (зять), Павло Тетеря (зять), Іван Стороженко (зять), Василь та Іван Золотаренки (шурини по третій дружині), генеральний суддя Прокіп Бережецький (небіж), Павло Яненко-Хмельницький (небіж), дипломат Захарія Хмельницький (двоюрідний брат). Ганна Золотаренко (третя дружина) навіть видавала універсали. Принаймні відомий один з них від 22 липня 1655 року Густинському монастиреві з печаткою ВЗ і за підписом: «Гетьманова Анна Богданова Хмельницка».
Дем’ян Многогрішний за нетривале правління встиг призначити полковниками своїх братів Саву Шумку, Василя Шумейка, зятя А.Нестеренка. Аналогічно вчинив і Іван Самойлович, який швидко обріс ріднею: сини Семен, Яків та Григорій стали полковниками, свояками були майже всі генеральні старшини та кілька полковників. Родичами бездітного І.Мазепи були: І.Обідовський (небіж), А.Войнаровський (небіж), І.Бистрицький (свояк), К.Мокієвський (свояк), В.Громика (зять по пасербиці), К.Фридрикевич (пасерб), І.Маковський (кум), Д.Зеленський (свояк), С.Трощинський (свояк), Ф.Топольницький (свояк), а також Горленки, Кочубеї, Новицькі, Войцеховичі, Половці. До того ж, майже всі вони були вихідці з Правобережжя і до певної міри полонізовані.
На початку ХVІІІ ст. в службі при заміщенні старшинських посад родинні стосунки відіграють вирішальну роль, остаточно утверджується принцип непотизму, кумівства, клановості, а як наслідок – ростуть корупція, інтриги, зловживання, групівщина, сваволя, частішають доноси.
Яскравий приклад зріднення головних очільників Гетьманщини, - гетьманської родини, генеральних старшин та полковників, - за правління Івана Скоропадського показує «Схема споріднення старшини» віднайдена в московських архівах і підготовлена свого часу для Петра І донощиками з України (див таблицю). Із системи на той час випадали лише нувориші-скоробагатьки – полковники Гнат Ґалаґан та Антон Танський, котрі невдовзі теж влилися до родинної старшинської когорти. Родичами Полуботків були Журавки, Добронизькі, Сулими, Мировичі, Мандрики, Кондратьєви, Войцеховичі, Лазаревичі, Лісницькі, Маркевичі, Савичі, Самойловичі, та ін.. Дуже швидко родичами обріс і гетьман К.Розумовський (двоюрідні брати та зяті стали полковниками, свояки зайняли генеральні уряди, в уряді з’явилися Дарагани, Закревські, Демешки, Стрешенці, які стали дворянами та навіть царедворцями. Свої родинні клани існували на рівні полків і навіть сотень. Приклади можна множити до безкінечності, а щоб цього не робити відсилаємо до таблиць споріднення представників козацькоїстаршини, які подаємо в другому розділі книги.
Основним обов’язком старшини була військова служба та адміністративно – судова діяльність. Службовий вік зазвичай складав термін від 17 до 60 років. Проте, з різних причин окремі старшини розпочинали службу у 14-15 років ( наприклад підписками в канцелярії) і виходили в абшит (відставку) у ще молодому віці (каліцтво, хвороба, економічна неспроможність). Деякі ж засиджувалися на уряді до глибокої старості і немічності, наприклад полковники І.Я.Ніс та Г.І.Ґалаґан. Дехто тримав уряд до тих пір, допоки зможе передати його своєму синові чи зятеві (той же Гнат Ґалаґан, за сприяння тодішнього правителя Малоросії О.І.Рум,янцева, передав уряд прилуцького полковника 23 - річному синові Григорію – наймолодшому полковнику за всю історію гетьманату).
В означеному годі знайти якусь закономірність. Можна лише продемонструвати службу окремих родин. П’ять поколінь родини Забіл у ВЗ служили впродовж 1648-1782 рр. загальною кількістю 52 старшини. Вони займали уряди: генерального судді (двічі), генерального обозного (1), генерального хорунжого (2), полковника (3), сотника (17), полкового старшини (6), сотенного старшини (5), городового отамана (2). Мали звання: значного військового товариша (4), бунчукового товариша (13), військового товариша (15), значкового товариша (2). Із родини Лизогубів у ВЗ служило 6 поколінь загальною кількістю 25 осіб з 1648 по 1782 рр. Займали уряди: генерального обозного (1), генерального осавула (1), генерального бунчужного (2), генерального хорунжого (2), полковника (5), сотника (1), сотенного старшини (1). Мали звання: значного військового товариша (1), бунчукового товариша (19).
Значний відсоток старшини складали представники родин Милорадовичів (4 покоління, 16 осіб); Мокрієвичів (5 поколінь, 30 осіб); Солонин ( 5 поколінь, 37 осіб); Миклашевських (4 покоління, 16 осіб); Марковичів (4 покоління, 21 особа); Максимовичів (5 поколінь, 34 особи).
Поважні труднощі виникають у дослідника при ідентифікації окремих старшин, які носили (мали) подвійні імена (наприклад, Владислав-Володимир, Ян-Павло, Іван-Богдан, Зиновій-Богдан тощо), або їхні імена на певних етапах життя писалися по-різному в документах (Андрій – Андрон, Константій – Костянтин, Андрій – Андріан, Семен – Симон - Симеон тощо). Написання імен було різним: Осип, Йосип, Іосиф; Никифор, Ничипір; Мойсей, Мусій; Абакум, Бакун тощо. Також іноді буває важко встановити ступінь споріднення з дітьми старшини, який одружувався двічі, а то й тричі, маючи при цьому не лише власних єдинокровних дітей, але й усиновлених та пасинків, які взяли прізвище вітчима. До того ж, не всі й шлюби відомі з документів.
Шлюбний вік визначався для чоловіків у 17 років, для дівчат у 16 років. За звичаєм, лише перший шлюб вінчався урочисто в церкві. На другий і третій церква давала лише благословіння. Четвертий не допускався. Вдруге і втретє належало одружуватися лише з вдовою чи вдівцем. За законом вдова мала «сидіти правних шість місяців» на виходячи заміж знову. Заборонялися шлюби між близькими родичами, хрещениками та хрещеними батьками тощо. Царський уряд всіляко заохочував укладення шлюбів між українцями та росіянами. Ухвалені 25 липня 1687 року Коломацькі договірні статті окремим пунктом передбачали підтримку подібних угод і навіть змушували гетьманське правління робити для цього все необхідне, щоб злити росіян та українців в один народ. Приклад цьому подавали насамперед гетьманські родини: І.Скоропадський видав свою доньку за П.Толстого, а К.Розумовський і сам одружився на росіянці і майже всіх десятьох дітей пошлюбив з представниками російської знаті. Окремим старшинам вдалося поріднитися навіть з князівськими родинами Рюриковичів: Кропоткіними (Сулими, Донці-Захаржевські, Дорошенки), Долгоруковими, Глєбовими. Родина Розумовських поріднилася з правлячою династією Романових: Єлизавети Петрівна стала дружиною Олексія Розумовського – брата гетьмана. Нащадків від дітей козацьких старшин мали також Грязні, Наришкіни, Гагаріни, Толсті, Шаховські, Шереметьєви, Оболенські, Хованські, Святополк-Четвертинські, Корсаки, Енгельгардти.
Але більшість старшинських родин дотримувалися патріархальних традицій та звичаїв намагаючись заводити рідню серед собі подібних, не виходячи за межі службових родинних кланів: щоб коли буде потрібно рід підтримав в усьому і в службі, і в фінансових негараздах. Компанійський полковник Ілля Новицький за час служби встиг породичатися своячництвом чи обрядово майже з усіма представниками найвищої козацької старшини, у тому числі і з гетьманом Іваном Мазепою. Його старший син Григорій був одружений на Христині Павлівні Герцик, доньці полтавського полковника і рідній сестрі дружини Пилипа Орлика; Іван Ілліч — на Анастасії Жураховській, доньці ніжинського полковника; Яків Ілліч — на Анастасії Дмитрівні Дмитрашко-Райчі, доньці внучатого племінника переяславського полковника Родіона Раїча; донька Марія стала дружиною Михайла Тарасовича Забіли, представника однієї з найвпливовіших у Гетьманщині родин; Ганна —за небожем І. Мазепи Степаном Трощинським. Ілля Федорович був кумом майже всіх полковників та генеральних старшин, а також великим другом Василя Леонтійовича Кочубея, з яким часто листувався. Зятями миргородського полковника, а згодом гетьмана, Данила Апостола були ніжинський полковник Л.Я.Жураховський, полтавський полковник В.В.Кочубей, бунчукові товариші І.І. Ломиковський, М.В.Дунін-Борковський, А.Д.Горленко, генеральний підскарбій М.В.Скоропадський, син генерального судді В.Чуйкевича (за його брата віддали Мотрону Кочубей), сотник П.І.Кулябка. Приватні листи ХVІІІ ст.. дихають теплом домашнього затишку, взаємодопомогою та підтримкою великої української патріархальної родини. В листах до дружин та коханих старшини зверталися дуже лагідно і шанобливо. Мотроні Кочубей І.Мазепа писав: «…» Ілля Новицький називав дружину «Миланіє, милая пані, малженка моя». Серед імен домінують Гафія та Григорій, Іван і Марія, Ганна й Петро.
Проте, не всі устійнені родинні звичаї, шлюбні норми та правила і не завжди дотримувалися старшиною. Старшинські родини не могли уникнути звичайних сімейних проблем, які переслідують усі шлюби як такі. Григорій Ґалаґан про себе написав у щоденнику: «В 22 года оженился я некстати и не по своей воле и терпел неудовольство чрез десять лет». Мабуть оте «некстати» і стало причиною багатьох його життєвих негараздів. І коли померла його дружина У. Дуніна-Борковська, молодий вдівець, залишившись в 31 рік з трьома малолітніми дітками, не став більше одружуватися.
Не завжди дотримувався і принцип заборони близького споріднення. Той же І.Мазепа хотів одружитися на своїй хрещениці Мотроні. В родинах Тарновських, Туранських, Скоропадських та інших знаходимо приклади одруження на двоюрідних і троюрідних сестрах, на рідних племінницях тощо. Дем’ян Олексійович Туранський одружився на рідній племінниці Меланії Савич. Загальновідомим, «притчею во язицех» став скандальний другий шлюб Петра Дорошенка з Єфросинією Яненко-Хмельницькою, яка пиячила і «занималася злодєйством». Через сімейні чвари київський полковник Юхим Дараґан (зять К.Розумовського) вкоротив собі віку. Донька архімандрита Г.Є.Могилянська у 1786 році вчинила спробу отруїти свого чоловіка Л.М.Коломійченка –Лукашевича мишаком, за що була заслана до монастиря. Ф.Демидовський у 1729 р. звинувачував сина бунчукового товариша В.Полонецького в перелюбстві з рідною сестрою своєї дружини. К.Ф.Тарасевич у 1735 р. притягався до відповідальності за життя «в блуді». Анастасія Степанівна Томара ще за живого чоловіка І.Синдаровського, який пішов у похід, прижила дитину від К.О.Лесеневича. Полковий писар Лубенського полку Степан Романовський 14 лютого 1775 року повінчався в селі Миколаївка Роменської сотні з Анастасією Петрівною Себастіанович, яку украв у батьків. Донька полтавського полковника Ганна (Гапка) Василівна Кочубей у 1743 році втекла з дому з Степаном Васильовичем Томарою і без згоди батьків повінчалася з ним, за що була позбавлена посагу і спадку.
Серед старшини, особливо в роки Хмельниччини та Руїни було дуже багато неписьменних: за більшість полковників та сотників і навіть деяких генеральних старшин (суддю) договірні статті та універсали підписували їхні писарі. Але від кінця ХVІІ ст., коли діти «хмельничан» одержали освіту в київських та європейських вищих школах, а потім зайняли старшинські уряди, практично вся полково-сотенна та генеральна старшина стала письменною. Окремі з них відзначалися високим рівнем освіченості, ерудиції, культури та знань: упорядковували родинні архіви, збирали унікальні бібліотеки, вели щоденники рідною (Микола Ханенко, Яків Маркович) та навіть французькою (П.Апостол) мовами, викладали в російських вищих школах, навчали царських дітей, очолювали канцелярії державних урядових установ, досягали вершин імперського бюрократичного Олімпу.
З посиленням у другій половині ХVІІІ ст. наступу російської монархії на автономію Лівобережної України, старшина лояльним і навіть сервілістичним служінням престолу намагалася зберегти власне привілейоване матеріальне становище і влитися до російського дворянства. Її мрії знайшли юридичне втілення і закріплення в цілій низці царських указів 1767 – 1786 рр. У 1767 р. старшині дозволено обрати своїх депутатів до Комісії по складанню нового Уложення законів Російської імперії, чим наближено її представників до панівного російського дворянства. У вересні 1781 р. ліквідовано полково-сотенний адміністративний поділ Гетьманщині і в січні 1782 р. запроваджено її поділ на три намісництва. 3 травня 1783 р. скасовано вільний перехід селян на Лівобережжі і прикріплено їх до власників – головно колишніх старшин. 28 липня 1783 р. козацькі полки були ліквідовані і на їхній основі створено пікінерні та карабінерні полки російської армії. 22 грудня 1784 р. припинено надання козацьких чинів та звань і запроваджено для службовців виключно табельну класифікацію на 14 класів.
І, нарешті, «Жалувана грамота дворянству» від 28 квітня 1785 р., урівнявши старшину з російськими дворянами і перетворивши її в панівний прошарок суспільства, логічно завершила тривалий шлях козацьких старшин до легітимації в правлячому середовищі російського суспільства.
В історії людство шукає не попіл, а вогонь. Нащадки козацької старшини були не лише ренегатами власного народу, але й відіграли визначну роль в його культурі, національному, політичному і соціальному відродженні. Звичайно ж, значним був внесок старшинських дітей і в розвиток російської державності та культури, яку вони розуміли як «общероссийскую». Повертаючи борги предків, в українській історії помітний слід лишили нащадки Гулаків, Лизогубів, Скоропадських, Лазаревських, Старицьких, Лисенків, Косачів, Драгоманових, Новицьких, Марковичів, Лашкевичів, Білозерських, Забіл та багатьох інших.
Замовити видання можна за посиланням, а також за тел. (056) 7451060
Додав Sh.Ocean 28 вересня 2011
