Учасники

Автори / Михайло Іллєнко / Як українець індіанське плем’я очолив

«ТойХтоПройшовКрізьВогонь» (це індіанське ім’я) — довгоочікувана робота Михайла ІЛЛЄНКА, відомого режисера («Фучжоу»), кінопедагога, очільника кінофестивалю «Відкрита ніч». Над своїм фільмом Михайло Гера­симович працював чотири роки. Як зізнався режисер в інтерв’ю DT.UA, уже в листопаді фільм з’явиться в тих українських кінотеатрах, які технічно здатні демонструвати картини з «Dolby» звуком.

Михайло Іллєнко

Відразу зазначу, що на недавньому Київському кінофестивалі фільм Іллєнка отримав Гран-прі (за підсумками глядацького голосування). Сам режисер вважає, що, «обравши українську картину, наш глядач втамує і свій незмірний голод на рідне кіно, на українського героя…».

Про героя — окрема історія. Адже в основі стрічки — сюжет, написаний самим життям. Його прототип, українець Іван Даценко народився на Полтавщині 1918 року. А в 1937-му, в розпал сталінських репресій, опинився в сталінградсько-катовіцькому авіаційному полку далекої авіації. Під час Великої Вітчизняної вій­ни Іван здійснив близько 300 бойових вильотів. Став героєм Радянсь­кого Союзу. А в 1944-му його літак був збитий. Сам Іван потрапив у полон… Згодом йому вдалося втекти, однак радянська влада «наздогнала». Призначила «зрадником». Даценко опинився в Сибіру. Потім знову втеча… А вже потім, через багато років, з’ясувалося, що доля закинула цю людину далеко-далеко, аж в індіансь­ке плем’я, де він став вождем (на березі озера Онтаріо). Відомо, що Да­ценко був одружений, мав чотирьох синів… Екранне втілення такої незвичайної долі Михайло Іллєнко запропонував молодому акторові Дмит­рові Лінартовичу (роль енкаведиста у фільмі зіграв один із найкращих українських акторів Віталій Лі­нецький). Зйомки відбувалися переважно в Україні. Хоча деякі епізоди було відзнято на кордоні Арген­тини та Чилі. Саме туди Михайло Гераси­мович разом із командою яхти «Ку­па­ва» добирався з України. А на пре­м’єрі фільму в Києві побували навіть родичі Івана Даценка з Полтавщини…

* * *

— Михайле Герасимовичу, яке, до речі, враження справила романтична балада (саме так ви визначили жанр стрічки) на запрошених на перший перегляд Ольгу Рубан та Григорія Титаренка — родичів Івана Даценка, чию істо­рію життя ви втілили на екрані?

 — На жаль, Ольга Василівна картини не переглянула: затримка початку показу фільму і розклад руху автобусів до Полтави не залишили їй вибору. Я попросив вибачити за негаразди, пов’язані із заминкою, і ми з нею домовилися зустрітися на прем’єрі в листопаді.

Григорій Володимирович досліджує історію родини. Минулого літа він показав мені будинок Івана Да­ценка (село Чернечий Яр), повідав чимало цікавого про своїх рідних, пригостив смачним полтавським медом... Як журналіст Григорій Тита­ренко не заперечує існування двох векторів в одному філь­мі (бо усвідомлює чітку межу між вигадкою та фактом) і ділиться своїми вер­сіями розвитку подій.

— Коли й де планує­те показувати фільм?

 — У листопаді, в тих кінотеатрах, які технічно здатні показувати фільми з «Dol­by» звуком. Мене непокоїть легкість, із якою деякі люди констатують: мовляв, це перший за роки незалежності український фільм, що виходить у прокат. Упродовж «новітніх часів», ніде правди діти, наше кіновиробництво розсипалося вщент. Нині його збирають докупи. Я ж маю підстави засвідчити (зрештою, це — очевидно): в Україні відновлено пов­ний замкнений цикл кіновиробницт­ва. Щасли­вий, що моя стрічка першою проходить цю стежину.

— Торік, втрапивши в чергову «пау­зу» (затримки фінансування, певно, — неодмінний атрибут згаданого циклу), ви пояснили, що знімаєте фільм про те, як стати… президентом.

 — Певною мірою таку ситуацію в картині ми й змоделювали; голов­ний герой, ставши вождем, — умовно став президентом…

— Які враження подарувала вам кругосвітня подорож на яхті «Ку­пава», і чи наклала вона від­би­ток на завершальні кінороботи?

 — По-перше, я не «підписувався» на навколосвітню подорож: друзів, які запросили до команди «Купави», попередив: «У травні хай там що маю повернутися в Україну, оскільки зобов’язаний дозняти епізоди, розраховані на літню натуру». Так і вийшло: моя подорож, котра розпочалася у грудні 2009-го, завершилася в травні 2010 року; повернувшись на українські терени, я зняв заплановане. Хлопці ж завершують «коло», нині вони — в Червоному морі; місця, які вивільнилися навесні (моє й товариша), зайняли інші охочі до мандрів.

Перебуваючи в океані, людина контактує з надзвичайно незбагненною силою. Океан — найбільший храм, у якому я досі побував.

— Яку молитву в його «стінах» читали найчастіше?

 — Ви сміятиметеся: в подорож я прихопив колекцію фестивальних фільмів «Відкритої ночі» (загалом — близько 70 стрічок).

Упродовж довгих місяців команда залюбки переглядала їх (коли Бать­ківщина залишилася далеко позаду, вони ще й неабияк підтримували нас), і, зрештою, «заснувала» факультатив «Способи знищення націо­нального кіно Украї­ни».

Пригадую, як під час дискусій (інколи — гарячих) друзі не могли збагнути, чо­му, маючи такий потенціал, українське кіно наразі перебуває в такому жалюгідному становищі. «Мо­лит­ва» виявилася впливовою: самого в Аргентину вони мене не відпустили. Прав­да, там вдалося зняти не епізод, а один-єдиний кадр, проте надзвичайно цінний і важливий: він — на початку фільму. Я свідомий того, що самотужки не втілив би в життя свого задуму: радію, що цей кадр картини зняла фактично команда «Купави».

— Запланували — в Алясці, а зняли — в Аргентині?

 — Так, пейзаж, який я запланував для цього епізоду, в Україні годі й шукати: пустеля з майже крижаним повітрям... Ідеальною локацією я вважав Аляску.

Втім, перемовини з канадськими колегами щодо зйомок в Алясці успіхом не увінчалися. Спільне виробництво зазвичай базується на однакових внесках партнерів; ми ж зі своїми коштами змушені були заощаджувати на всьому й вигадувати речі, «дешевші» від запланованих. Так довелося вдовольнитися Аргентиною та її Кордильєрами.

— Скільки державних і приватних коштів витратили?

 — Вклалися у 16 мільйонів гривень (із них близько половини — державні; частково держава таки фінансує виробництво фільмів). Гадаю, на Заході таких стрічок ніхто не знімає.

— Як гадаєте, чи потрібен світові український блокбастер?

 — На мій погляд, у низці українських фільмів сьогодні повинен бути бодай один фільм такого штибу, тоді як більшість «спектра» мають становити недорогі стрічки. Якби мене запитали, що нам потрібно нині, відповів би — якомога більше «запусків»; тоді саме життя підкаже, з яких режисерів, сценаристів слід формувати, так би мовити, бойову групу. Ми повинні наростити «конвеєр» (у найкращому сенсі цього слова): наразі його взагалі не маємо. І на його тлі запускати по одному-два «складних» фільми на рік. На жаль, нині бракує й законів, які б підштовхнули телеканали до показу короткомет­ражних фільмів (скажімо, робіт учасників «Відкритої ночі»).

— Український оскарівський комітет розглядав фільм «ТойХто­Прой­шов^­­КрізьВогонь»?

 — Ні. Про «похід» стрічки за «Оскаром» почали говорити після показу на Київському кінофестивалі. Шлях до «Оскара» започатковує глядач. Адже Оскарівський комітет розглядає тільки ті картини, які побували в прокаті. Розглядати нашу стрічку в цьому ракурсі передчасно: спершу слід здобути визнання українського глядача, а потому — розмірковувати про «похід». Балачки про «Оскар» затінили головне — з самого початку, з першого дня роботи група докладала й докладає всіх зусиль, щоби знайти вікно до нашого, українського, глядача…

Вимог американських академіків до фільмів-претендентів я не вивчав. Передусім мрію, щоб картина мала прокат в українських кінотеатрах і була визнана в Україні.

— Попри те, чи довіряєте смаку американських кіноакадеміків?

 — Так. Вони висувають цікаві критерії щодо оцінки фільмів. Зреш­тою, їхні мірила мені зрозумілі. Якщо одні фестивалі «спеціалізуються» на арт-хаусному кіно, інші — на інших відтінках кінематографа, то Оска­рівсь­кий комітет розглядає картини, котрі вже здобули підтримку глядача. А це дорого коштує.

У побутовому спілкуванні інколи чуєш про той чи інший фільм: «Не сподобався. Поганий». Є якась велика правда в глядацькій любові... Ось існує вона (любов), і годі! До речі, ця пані підтримує кінематограф і фінансово, а не тільки морально! Без глядацької любові неможливо уявити повернення грошей, витрачених на створення фільмів, і відтворення кінематографа (в тому числі — зйомки складних арт-хаусних стрічок, які частенько потребують великих фінансових вкладень). «Оскар» же, нікуди подітися, залишається неабияким мотивом для світового кінематографа.

— В одному з недавніх інтерв’ю голова Національної спілки кі­нематографістів України Сергій Тримбач, відповідаючи на запитання, кого з українських митців він «призначив би» режисером, а кого — взяв би у «копродюсери», коли б раптом якийсь продюсер (аби прославити Україну в світі) надав йому серйозні кошти, — сказав: «Боюся, що нікого. Режисера почав би шукати за кордоном… Це не означає, що я погано ставлюся до наших режи­серів. До деяких — із неабиякою повагою, ціную їхню творчість, проте розумію, що вони не зроб­лять фільм, який окупить себе»…

 — Абсолютно не згоден із таким підходом: зазначена стартова позиція унеможливлює рух уперед. Упро­довж 15 років, збираючи колекцію фестивалю «Відкрита ніч», небезпідставно заявляю: режисерський потенціал в Україні — невичерпний. Інша річ, що його носії не мають можливості реалізовувати себе в роботі, здобувати досвід. А як за таких обставин світ побачить український блокбастер?

— Ваш брат Юрій Іллєнко одного разу зауважив, що український інформаційний простір — окупований іноземним продуктом…

 — Абсолютна правда. Не беруся прогнозувати, як розвиватимуться події під час цієї окупації, оскільки кіно — велика несподіванка (один дешевий фільм у змозі перевернути ієрар­хію глядацьких уподобань догори дриґом). Ті, хто з допомогою іноземних імен закріпив свої позиції на ук­раїнському ринку, побоюються впускати на нього «наших». Побачив­ши якусь дебютну (копійчану, проте цікаву) стрічку, глядач може обуритися: «Стоп! Чому мене годують тільки іноземними харчами?» Коли з’яв­лять­ся черги на український фільм, ринок муситиме реагувати на цей, перший, неспокійний для нього сигнал.

— …побоюючись збитків?

 — Перебудова може бути і прибутковою.

— Національний кіновиробник усунувся від спроб зайняти свою нішу?

 — Поки що я не помічаю його активності. Посилання чиновників на закони, які насправді не працюють, — це тільки декларації. Реалії ж — на афішах кінотеатрів і в програмах телебачення.

— Марина Врода радилася з вами, лаштуючись везти свою короткометражку в Канни?

 — Марина закінчила вуз кілька років тому; ми підтримуємо добрі стосунки. І ситуація, коли самодостатня особистість просить «благословення» у викладача, —мабуть, мала б картинний вигляд. Я привітав Ма­рину по її приїзді з Канн. Якщо щось із моїх «лекцій» осіло в Марининому світогляді, радий, бо й сам дечого нав­чився у своїх студентів.

http://dt.ua

Додав Sh.Ocean 15 жовтня 2011

Про автора

Наймолодший із трьох братів режисерів Іллєнків. Народився 1947 року, закінчив Московський інститут кінематографії (майстерня М.Ромма). Започаткований ним 1997 року кінофестиваль «Відкрита ніч» відбувається і досі й має дуже позитивне реноме