Автори / Юрій Щербак / “Люди без моралі – це смертохристи”
Іще до того, як він став літератором, Юрій Щербак був відомим медиком-епідеміологом, який разом із колегами врятував свого часу Україну від страшної епідемії холери й заслужив за те перший орден. Згодом він став добре знаним письменником та драматургом, чиї п’єси «Маленька футбольна команда» та «Сподіватись» аншлагово роками йшли у столичних та інших театрах, а потім... на два десятиліття занурився в політику й дипломатію – народний депутат, міністр, Посол України в дуже важливих країнах – Ізраїлі, США, Канаді, Мексиці...
І от він повертається: у видавництві «Ярославів Вал» вийшов незвичайний його роман «Час смертохристів (міражі 2077)».
Ось деякі відгуки. Іван Дзюба: «Надзвичайно цікавий із захоплюючою інтригою роман Юрія Щербака я сприймаю як гротеск-фантастику, не так прогнозу, як застереження від недалекоглядності і пасивності, смертельно небезпечних у цьому безжалісному світі, сповненому геополітичних пасток і підступів. У романі сповна виявився досвід Юрія Щербака як дипломата, політика і літератора». Вадим Скуратівський: «Жорстока глибока притча, жанрово унікальна, несподівана в нашій літературі. Нібито твір фентезі, який однак точно віддає трагічну реальність українського минулого і української сучасності в контексті гіпотетичної української прийдешності». Дмитро Павличко: «Я поринув у події, зображені твердою жорстокою рукою трагіка, письменника, що охоплює своїм оком світ, бачить безліч деталей, але не губиться в них, пам'ятає про щось найголовніше. А головніше – це трагедія сучасного людства, не здатного врятуватися від атомної зброї, яка придумана тими, хто не повірив, що Христос воскрес. Страшна картина світу після великої темряви, що настала після вибуху атомних бомб. Це не тільки нове слово в літературі, це попередження, передчуття катастрофи».
– Юрію Миколайовичу, як виникла ідея написати роман «Час смертохристів (міражі 2070 року)»?
– Насамперед хочу сказати, що роман важливий у моїй біографії. В 1991 році вийшли моя документальна книжка «Чорнобиль», після того я не написав жодного оповідання, жодної повісті. 1992 року в інтерв'ю московській «Литературной газете» я сказав, що більше прозу не писатиму. Отакий виявив максималізм, на той час логічний, то не було кокетством чи брехнею, я тоді вірив і тепер вірю, що правильно робив: час і сили забирала напружена робота як депутата Верховної Ради СРСР, як міністра охорони навколишнього природного середовища, як лідера Партії зелених України, і тим паче як посла.
Тепер я відійшов від активної державницької роботи, зайнятий політично-публіцистичною діяльністю, з'явилися час, гармонія і свобода, які потрібні кожному авторові, незалежність, особливо від тих, хто читає тебе, скажімо, на державній службі. Я реалізував давню мрію. Прелюдією до «Часу смертохристів» можна вважати попередню книгу публіцистичних статей – «Україна в зоні турбулентності», яку видано торік,– геополітичні роздуми про долю нашої держави і можливі події, які формують цю долю.
– Як Ви визначаєте жанр «Часу смертохристів»?
– Гостро-політичний трилер і антиутопія. Хочу, щоб якомога більше людей прочитало цю книжку, тож авантюрний сюжет додає цікавості.
Я ніби зазирнув у майбутнє, але не хочу щоб мої пророцтва, не дай Боже, справдилися, бо йдеться про похмурі речі. Роздуми над тим, що відбувається у світі, приводять до висновку, що ми стоїмо на порозі доби великої непевності й великих конфліктів. На жаль, так складається XXI століття. Власне, про це я пишу.
Спочатку оповідь здається фантастичною, але будь-яка ситуація, пов'язана з головним героєм – начальником військової розвідки України генерал-лейтенантом Гайдуком, має реальну основу, навіть повороти у міжнародній долі цього героя реальні, хоч написано у формі гротеску. Багато років він працював в Америці (в майбутньому – це конфедерація країн Північної Америки, до якої входять США, Канада і Мексика). Генерал повертається в Україну, де і розгортаються події в 2077 році.
Що мене мучило? Особливо після повернення в Україну, коли я побачив конкретні ситуації політичного та економічного життя, часом страшні сюжети українських доль. Я подумав про те, що виникла якась нова порода людей, я їх спочатку назвав «новолюди», тобто істоти без жодних натяків на будь-яку мораль, на совість. Це дуже серйозно, і ми маємо розуміти, що сталося. В усі часи були люди без совісті й моралі. Проте їх менше було. Тепер надто багато, і це лякає. Я вигадав свій термін, сподіваюся, що неологізм «час смертохристів» увійде в обіг.
– Отже, смертохристи – це...?
– Ті, які оголосили, що Христос помер, він не Бог, просто людина, і що його принципи добра, милосердя, справедливості – ілюзія. Смертохристи пропонують своє жорстоке насильницьке бачення світу. Це передбачає небезпечний розвиток людських доль. Якби йшлося про одну людину, скажімо, якогось керівника-самодура, можна було б ігнорувати, але мовиться про масові процеси. Тривогу щодо смертохристів, які почали окупувати людські душі й Україну, я хотів, власне, вивести в цьому романі.
У романі є така страшна річ: персонаж каже: «Уявіть собі, що ми останні українці у світі». Ця тема не вперше у мене проголошена, у книзі «Хроніка міста Ярополя» один професор теж уявив, що він останній українець. Однак тоді не було реально такої небезпеки. Нині вона є, і ми маємо замислитися: «Невже нація зникне і залишиться тільки територія, яка називалася Україною?».
– Згадану книгу «Україна в зоні турбулентності» сприйматимуть як ідейну преамбулу до роману. Її проблематика, аналіз, діагноз, прогноз відлунюються в романі в художній формі. А в якій позиції до «Часу смертохристів» перебуває ще одна Ваша книжка «Україна: виклик і вибір»?
– Я вдячний, що ви пригадали мою першу після повернення з Канади книжку «Україна: виклик і вибір», яка вийшла 2003 року у видавництві «Дух і літера». На той час я читав лекції про геополітику у Києво-Могилянській академії й моїм студентам ця книжка придалася як підручник. То була розминка, підготовка, конспект до кристалізації моїх геополітичних поглядів перед книжкою «Україна в зоні турбулентності», я там зводив докупи різні міжнародні ситуації з Україною, аналізував прогнози щодо участі України в НАТО, в Європейському Союзі. На жаль, багато чого залишилося актуальним. Перше – це відносини з Росією, які погіршувалися і доходили до критичної точки, і тепер вони не найліпші. Друге – це наше тупцяння на шляху до Альянсу, нині ходу взагалі припинено. Третє – відносини з Євросоюзом сумнівні, – поки українська еліта і суспільство не приймуть європейські цінності, ми не станемо членами Євросоюзу.
– Є відчуття, що існує два якісно різних Юрія Щербака. Один писав до міжнародної кар'єри дипломата, другий – після. Принагідно зазначу: існує думка, що письменник тоді надпотужний, коли він – дитя двох культур, а ще краще трьох. Згадаймо феноменальних латиноамериканців Маркеса, Борхеса, Амаду, які вчилися в Сорбоннах і Кембріджах, багатьох європейців, котрі увібрали культури кількох країн. Ви теж є вихованцем мінімум двох культур, побачили світ. Один Щербак прагматично-приземлено вникав в українські реалії, другий Щербак отримав можливість дивитися на події з космічної висоти. Чи так?
– Побоююсь таких патетичних означень: космічний погляд. Хоч ідея про двох авторів, а може, і трьох, видається правильною. Я став іншою людиною після набутого досвіду. Побачив неймовірні речі, які наснитися не могли, і багатьом невідомі в Україні. У Білому домі уявив, яким би щасливим був мій батько, коли б дізнався, що син спілкується з президентом США, прогулюється з ним – той показує Білий дім. Це я говорю для емоційного розуміння.
Я багато увібрав від західної культури, найбільше від американської, чимало читав текстів, щодня сприймав телеінформацію, зустрічався з людьми, тобто жив тим життям. Отже, є момент подвоєння чи навіть потроєння автора порівняно з письменником-лікарем, який колись знав своє місце в умовах радянського концтабору, в якому ми всі жили. Оскільки я не був членом партії, не належав до якихось керівних органів, я міг бути лишень санітаром тринадцятої категорії, якому дозволяється працювати в лепрозоріях. І я працював у лепрозоріях під час епідемії холери, був у вогнищах чуми. Такий був мій досвід. Він також катастрофічний. Друзі-літературознавці у зв'язку з новим романом нагадали мені, що в основу моїх творів було покладено катастрофи. Перший твір був про катастрофу в лабораторії, коли смертельним вірусом заразилися співробітники і три дні до смерті вони переживають у карантині. Роман «Причини і наслідки» про те, як смертельний вірус сказу охопив Україну. «Чорнобиль» – про планетарну катастрофу, яка розгорнулася на наших очах. В новому романі теж ідеться про катастрофу, але уже про глобальну – про третю світову війну.
Отже, справді є два-три автори, один із яких залишився в минулому. Та я ніколи, думаю, не зраджував своїх ідеалів, перші свої оповідання ціную і вважаю, що вони чесно написані, для мене це має велике значення.
Якщо мати під космічним поглядом розуміння геополітичних процесів, то ви маєте слушність, точка зору збільшилася, оптика така, що дозволяє бачити-аналізувати, що відбувається у взаємопов'язаному світі. Ми живемо в перехідному періоді, проминула стабільність, яка була навіть під час «холодної війни». Духовна деградація, глобалізація, економічно-політичне й природне розбалансування призводять до глобальної втрати гармонії й перспективи. Утім, у романі багато ситуацій може видатися надуманими, але вони не є такими, бо фактично – це віддзеркалення нинішнього світу.
– Якою мірою «Час смертохристів» фантастичний у сенсі антуражу?
– Я не збирався писати про технічні дива, в романі мінімум антуражу майбутнього. Акцентував на людях і подіях. Погляньмо, скажімо, на п'ятдесят років назад – у шістдесяті. Щось принципово змінилося? У багатьох людей ті самі меблі в квартирах. Так, є Інтернет, мобільний зв'язок, але основи життя мало змінилися, так само буде і в майбутньому. Звісно, придумають ще якісь технічні новації, суспільство ще більш глобалізується: коли почнеться «повзуча» війна і буде перерізано шляхи сполучення, ми одразу деградуємо до певного примітивного рівня. Загинуть високі технології, бо їх підтримувати непросто. Отже, повторюю, я навмисно не хотів неймовірними фантасмагоріями забивати голови читачам. Головне – те, що буде з нами, яка доля спіткає українську націю і світ.
– Отже, маємо тепер першу українську антиутопію та ще й з карколомним трилерсько-детективним розвитком подій. Один російський класик сказав про іншого: «Он пугает, а мне не страшно». Про Ваш роман як читачі, мабуть, сказали би: «Він, може, й не лякає, але страшно» – від намальованої перспективи для людства й України. Ви саме так і хотіли?
– Прямої задачі лякати читачів чи сучасників я, звичайно, не ставив. Більше того, я знав спочатку тільки головного героя і певні обставини, в яких він перебуває чи перебуватиме, – готового сюжету чи спеціального плану, розробленого до деталей, у мене в голові не було, як у деяких письменників. Сюжет не розроблявся спеціально: дії, їх розвиток з’являлись скоріше спонтанно, як правило, вночі, під час безсоння, часто несподівано для мене. Щось я відкидав, щось приймав – саме таким чином роман просувався. Деякі сюжетні рішення для мене самого виявлялися дуже неочікувані. Але в цілому – це роман-тривога, роман-попередження, і я хотів не налякати, а спонукати задумуватися читачів над долею України і долею світу. Мабуть, хотілося, щоб ми в романі подивились на себе, так би мовити, з майбутнього, й по можливості почали б міняти його на якомога краще.
– З усього видно, що чи не найбільша загроза йде від глобалізму (і гроші тоді вже називаються «глобо»), а ще, мабуть, від ісламського фундаменталізму…
– Я б сказав, не все так однозначно: глобалізмом я займався справді багато, читав навіть курс лекцій з глобалізації в Києво-Могилянській академії, тобто знаю й позитивні сторони цього процесу. Вони є. Ми всі живемо в глобальному середовищі. І засоби масової інформації нас швидко роблять людьми «глобальними». З іншого боку, я знаю дуже багато жахливих небезпек, які несе в собі глобалізм. Однак для мене не було головною темою, скажімо, показати: як погано при глобалізації – я цього не брав за основу, не збирався внести в текст чи підтекст головною думкою. Та ви праві щодо тих моментів чи ситуацій, коли починається так звана «повзуча війна» без оголошення війни, коли окремі корпорації воюють з іншою країною. Наприклад, є такий момент: російська корпорація «ЕнРос» формує свої війська й вторгається на територію України, хоча уряд ніякої війни Україні не оголошує.
– По ходу роману й самій Росії випадає дуже несолодко: вона розпадається, і «на обломках самовластья» на якійсь частині її території утворюється держава з доволі лякливою знову ж таки назвою Чорна Орда, яка збирається походом на Україну й розробила для цього аж шість конкретних маршрутів наступу. Все це знову ж таки щодо східного чи мусульманського фактору...
– Так, Чорна Орда – це суміш деяких регіонів розбитої, подрібленої Росії й східних народів. І такий євразійський фактор є і він небезпечний, якщо йти за романом. Гадаю, що він є небезпекою й у майбутньому житті народів. Так, Чорної Орди раніше в історії ще не було, були інші...
– До речі, що могло вмотивувати майбутнє керівництво України запрошувати Чорну Орду для... захисту нібито інтересів держави?..
– Власне, те саме, що мотивує й нинішнє керівництво: маю на увазі бажання нинішніх наших очільників стояти на колінах перед Москвою і виконувати її всілякі забаганки. Це і політичний тиск, і особисті мотиви продажності, якщо називати речі своїми іменами. На жаль, є в цьому печальна традиція з часів гетьманства, коли цариця Катерина ІІ практично купила українську верхівку чинами, посадами, званнями, нагородами й землею, і багато хто з тодішніх керівників фактично перейшов на бік Російської імперії, забувши про вольності, про боротьбу Богдана та інших достойників.
Загалом у мене є гостре відчуття, що ми живемо прямо... в історії і що ми можемо всі історичні істини, які стосуються долі України, побачити на власні очі. Що це означає? Що ми бачимо, як українці пересварені, наскільки у них відсутнє відчуття єдності, яке гуртувало інші народи й примушувало їх ставати на боротьбу з поневолювачами, бачимо всі хвороби нашого суспільства сьогодні й розуміємо, що так само було в минулому. Історія загалом дуже гірка, трагічна, просто під час панування комунізму вона була загальмована, була прихованою й не такою відвертою, але еліта купувалася так само. І тиск на українські цінності йшов просто шалений, а зараз це твориться абсолютно відверто, й сучасникам доволі легко це побачити.
– Можна сказати, що у Ваших передбаченнях є й оптимізм, який полягає хоча б у тому, що Україна через 60 років ще існує...
– Мабуть, для мене це постулат. Інакше тоді не треба було б писати роман або варто було б писати інший – скажімо, про Україну знищену. В цьому відношенні я скоріше оптиміст. Хоча в романі Україна перебуває на перехідному етапі – з загрозою втрати незалежності, державності. Як, власне, й зараз.
– Сімнадцятого червня цього року виповниться сто років з дня народження Віктора Некрасова. Ми з подивом дізналися, що у Віктора Платоновича є нотатки з приводу України 2050 року. Ви знайомі з ними?
– Я знав Віктора Платоновича Некрасова, дуже вдячний, що ви пригадали цю ювілейну річницю, яку треба гідно відзначити. Я з ним зустрічався, він читав, до речі, мою першу повість «Як на війні». Але я нічого не чув про його футуристичні передбачення, поцікавлюся в людей, які знають його спадщину, про Україну в 2050 році, мені це дуже цікаво.
– Є у романі й доволі незвичайна любовна лінія, вона, так би мовити, американсько-ірландсько-українська...
– Генерал Гайдук мав не одну лавсторі, зокрема була дружина, з якою він розлучився. І ось абсолютно випадково він зустрічає Божену, яка йому спочатку не подобається, бо вона нещасна, затуркана, побита. Після тортур в американській тюрмі Божена виходить на волю, Гайдук забирає її з собою до Києва. І потім, коли вона оговталася, раптом бачить, що американка змішаної українсько-ірландської крові – красуня.
Хочу наголосити, що фактично будь-яка ситуація в романі не вигадана. Наприклад, у Вашингтоні я познайомився з такою родиною: чоловік – українець, діяч тамтешніх патріотичних українських організацій, а його дружина пані Наталя – навіть не має української крові, ірландка за походженням, але вона блискуче говорить по-українськи й захищає саме українські інтереси. У них нашим націоналістам, можливо, ще треба повчитися, так вони люблять Україну, дуже багато роблять для неї.
Схожий на Наталю жіночий персонаж і в романі – жінка на ім’я Божена. Її батько був ірландцем, тому вона має прізвище О’Коннер, а мати українського походження – дала їй ім’я Божена. Лінія кохання не закінчується хепіендом, вона дуже драматична. Додам, що Божена була учасником американської експедиції на Марс і рік провела в модулях на червоній планеті. Принагідно відзначу, що нині вже намічені в 2030 році регулярні польоти на Марс. Той, хто матиме контроль над космосом і над планетами (на Місяці і на Марсі будуть військові бази), той матиме контроль над Земною кулею. В романі це теж показано.
– А що змушує жінок стати національно свідомим, по-Вашому, – любов? Що змушує вивчити українську мову, здавалось би, далеку їм, та ще й відстоювати українські інтереси?
– Бачте, в романі Божена все-таки з сім’ї, де розмовляли українською мовою, вона зачарована Україною і хоче із США їхати сюди, а герой-чоловік, її майбутній коханий спершу доволі байдуже ставиться до «українського питання» й нікому не дає прямої відсічі на початку, лиш просто слухає, що до чого, а вже коли Україну зневажають до краю, в ньому, українцеві, теж запалюється воля й активність – словом, усе далеко не однозначно й доволі складно – краще хай читач сам переконається...
До речі, мене загалом вражає спорідненість доль України й Ірландії чи наші історичні паралелі: зокрема, починаючи з... Голодомору – перший у світі Голодомор був саме в Ірландії...
– Ви переконані, що він був штучний?
– Саме так, не дивлячись на те, що була тоді ще пошесть-хвороба, яка вразила картоплю. Але Англія, яка тоді правила Ірландією, не тільки не надала допомогу, а й спричинила до того, що практично половина жителів Ірландії виїхала, емігрувала за океан. Тобто ірландський приклад дуже цікавий. І коли нам кажуть, що ОУН?УПА співпрацювали з німцями, то я відповідаю: ви ж невігласи, бо не знаєте про Ірландію під час війни. Поряд з нею Великобританія, яку бомбардують німці, а незалежна Ірландія має дипломатичні відносини з німцями, бо там дуже багато німецьких впливів. І навіть напередодні загибелі Гітлера прем’єр-міністр Ірландії вітав фюрера публічним поздоровленням. Звичайно, англійці просто кипіли, вони ненавиділи ірландців як націоналістів-розкольників, а також як таких, котрі співпрацювали з Гітлером. Варто додати, що в Ірландії це було на рівні держави, а не якоїсь окремої організації.
– До речі, як Ви вважаєте: чи могли Сталін і Каганович, влаштовуючи голод в Україні, спиратися на своєрідний досвід Англії та Ірландії чи все-таки це їхня власна ідея?
– Ну, Каганович точно не міг, тому що був страшенним невігласом. А Сталін, може, десь і чув про це й цілком міг щось запозичити. І ще одна печальна наша спільність з Ірландією: на жаль, 94 відсотки ірландців розмовляють зараз англійською, а з піввіку тому ірландською говорили більше 30-ти відсотків. Тож посилюється процес зникнення ірландської мови, і це теж жахливий приклад для нас. Хоча все-таки я вірю, що українська мова не зникне, і ось чому: якщо ірландська дуже відрізняється від англійської, то українська й російська мови дуже близькі одна до одної, і в цьому полягає, на мою думку, допоміжний елемент виживання. Будь-який росіянин за півроку може дуже легко вивчити українську мову, якщо не зовсім ледачий, чи навіть і одразу розуміти її при повільному темпі мовлення.
– Як казав видатний український промисловець-меценат Василь Симиренко, є міста-ренегати і просто байстрята. Як вам вдалося залишитися українцем у Києві?
– Як багато хто з киян я був русифікований, але українські гени все одно взяли своє. Перші твори (у стилі Остапа Вишні) я написав в чотирнадцять років по-українські. Потім російською писав, бо так у медінституті навчали. Та все одно залишився українцем і пишаюся тим.
– Коли декому з українських письменників телефонуєш, можна почути дитячий голос: «Дєда, іді, тєбя к тєлєфону зовут». Чи вдалося Вам українізувати свою сім’ю і своїх нащадків – синів та й онуків.
– Ви не почуєте: «Дєд, іді к телефону». Мій маленький трирічний онук Олесик, говорить українською мовою, й відповідно мої діти, вся наша родина українська. Але це не означає, що не треба знати російську мову. Треба.
– Приємно, що у Вашій особі маємо корінного киянина й разом з тим суто українського інтелігента-письменника, чиї і діти, й онуки говорять і думають українською. А от щодо Ваших пращурів: ким були Ваші дід та батько й наскільки вони вплинули на Ваше формування як особистості?
– Справді, мій батько був носієм українськості і вплинув на мене відчутно. Він родом з Умані, походить з козацької родини. Батько був інженером після закінчення КПІ і в 1920-х роках служив у Червоній армії, а коли народився мій старший брат, то він з мамою, киянкою у другому поколінні, поїхали в Росію, де тато працював головним інженером великого підприємства в Рибінську. І якось до нього підійшли гепеушники й сказали: мовляв,організуйте тут якийсь терористичний акт, а потім ми вас випустимо. Батько швидко зрозумів, що це диявольська гра, й не повівся на пропозицію – після того вони з мамою повернулися до Києва. А от дідів та бабусю по лінії мами я й не застав, бо вони всі померли під час голоду 1933 року.
– У сімдесятих спалахнула страшна загроза – епідемія холери, яка розросталася з Одеси разом з масовою панікою. Саме молодий лікар Юрій Щербак з колегами поклали край страшній пошесті. За це Ви одержали свій перший орден: а скільки, до речі, всього маєте орденів?
– Дійсно, мене нагородили тоді орденом Трудового Червоного прапора. Це була перша така і дуже серйозна відзнака на той час для молодого кандидата меднаук, і я справді дорожу цим орденом. А ще маю два українські ордени “За заслуги” третього й другого ступенів. Також дуже пишаюся мексиканським урядовим орденом “Ацтеки” – він дуже красивий і настільки великий, що носити його можна хіба що вдома...
– Після того, як 20 років тому вийшла Ваша документальна повість “Чорнобиль”, Ви надовго були виключені з літпроцесу, при цьому наша політика з дипломатією виграли, а література, напевно, програла… Чи не шкодуєте Ви особисто?
– Так, я з вами погоджуюсь, але це було свідоме самовиключення, в одному з інтерв’ю я навіть поклявся, що не буду прози художньої писати. Просто мені треба було вибирати: або я залишаюсь письменником, або йду у світ політичний. Я обрав друге, і це, повторюю, зробив цілком свідомо. Та коли я нещодавно все ж повернувся до літератури, в мене з’явилося відчуття, що я помер. Про мене майже не згадували. У нас є ще ж така звичка: ну, немає людини – нема й проблеми. Я розумію, що наросли нові покоління літераторів, доки я був десь за океаном...
– Упевнені, що після виходу цього роману Ви не просто “оживете”, а Вас не забудуть ще довго. Мабуть, при його написанні не останню роль зіграв дипломатичний досвід. Цікаво: у якій із країн Вам було комфортніше чи де, скажімо так, вдалося зробити більше?
– Працювалося по-різному, в плані плідності – скрізь були свої плюси й мінуси. Наприклад, Ізраїль дав мені поглиблене розуміння християнства, і якби я не був там, то не написав би цей роман. Я переповнений цим і досі після того, як побував не раз на Голгофі, біля Гробу Господнього й у всіх інших місцях, де ступала нога Ісуса. Я навіть бачив так звану альтернативну могилу Христа, яка знаходиться теж у Єрусалимі неподалік від офіційно визнаного Гробу Господнього.
Ну, можу ще додати, що я був першим Послом України в Ізраїлі і вважаю, що історичне примирення між українським і єврейським народами всім необхідне, не зважаючи на все те, що було між нами в історії – а несправедливості були і з того, і з іншого боку. Я пишаюся тими кроками в цьому напрямку, які вдалося зробити на посольській посаді. Крім того, я багато навчився у ізраїльтян, як можна не просто зберегти, а й відновити мову, яка була забута, а зараз нею розмовляє вся країна. Це гарний приклад! Хіба що прибулі туди з Росії євреї-емігранти починають ставити питання про… другу державну мову – російську. Тобто всюди російський шовінізм себе проявляє.
А ще одна була корисна для мене річ: ізраїльська політика безпеки – вона там на високому рівні. Загалом той час був серйозною дипломатичною школою для мене.
Америка дала зовсім інший – глобальний розмах. Вашингтон – це центр інтелектуального життя, де можна щотижня бувати на різних поважних зібраннях і слухати виступи, в яких увесь час, так би мовити, атакують майбутнє, вони постійно печуться про те, що станеться в майбутньому. Якась чимала частина мого роману, саме його геополітичного заряду була почерпнута й привезена з Вашингтона. Свого часу в Овальному кабінеті американського президента Клінтона ми уклали дуже важливу угоду між нашими країнами. Клінтон не тільки приймав тоді Президента Леоніда Кучму – для США загалом Україна тоді була серед п’яти найбільших пріоритетів. Зараз якщо Україна є на 65-му місці для США, то й це добре. В Мексиці я просто був знову ж таки першим Послом України, чим теж пишаюсь – я люблю цю країну, її культуру. А Канада – взагалі найкраща країна в світі для життя й демократичного розвитку – Америка, на відміну від неї, надто складна імперська країна, яка весь час веде війни і зараз перебуває у воєнному стані, до Пентагона навіть підійти не можна!
– А з чим, по-Вашому, пов’язаний такий відкат у пріоритетах США щодо України – з першої п’ятірки в кінець сотні? Розчарування результатами Помаранчевої революції?
– Так, і ще тим, що в Україні панує безлад і побудовано олігархічний режим. І те, що Україна не має демократичного розвитку, а корупція посилено відганяє американських інвесторів, які вкладали чималі кошти в Україну. Тільки невігласи, які стояли й зараз стоять у нас при владі, не розуміють, що час міняється й змінюються пріоритети...
– У Вашому романі Білий дім на 2077 рік зображено схованим під велетенським саркофагом – з метою захисту від балістичних ракет, малоприємна картина…
– Може бути що завгодно. Є, знаєте, такі прогнози, що Штати будуть зменшуватися в своїй силі й геополітичній ролі, програючи Китаю, якого я в романі взагалі-то не чіпав, але дехто пророкує його можливий розпад на дві частини, якщо почне проявлятися внутрішня нестабільність – там з одного боку є доволі багата зона приморських районів – Шанхай і тому подібне, а є дуже бідні сільські райони. Тож через це там можуть проявитися свої проблеми.
– Після Вашого повернення з дипломатичного фронту діючий на той час президент Віктор Ющенко так і не знайшов часу чи можливості зустрітися з Вами – чи правда це?
– Так, це правда, на жаль, – я б не хотів це навіть коментувати. Свого часу, коли Ющенко ще не був президентом, я його підтримував і мав за це серйозні погрози й попередження з високих кабінетів. Він – особливий феномен, постать серйозна, але дивовижна – в тому сенсі, що просадив усе, що можна, й відштовхнув від себе всіх близьких йому людей – Порошенка, Рибачука, інших. Коли Ющенко став президентом, я разом із сім’єю прийшов на інаугурацію в Український дім. Віктор Андрійович підійшов, ми поцілувались. А зразу після того я дітям сказав: “Це в останній раз зустрічаємося!”. Так воно й вийшло, я йому став, мабуть, вже більше непотрібним.
Нещодавно почув, як Юлія Тимошенко сказала, що олігархи “усиновлювали” українських президентів за кілька днів. І Віктор Ющенко, на жаль, був так само успішно “усиновлений” олігархами, як і попередники.
– Дедалі частіше лунають думки про надто низький інтелектуальний рівень нинішньої можновладної еліти. Що скаже з цього приводу не дипломат, а громадянин?
– Це правда. Одначе цей процес торкається також і низки європейських країн. Титани народжуються хвилями – Черчілль, Рузвельт, а поряд із ними такі диявольські постаті, як Сталін і Гітлер, котрі впливали на історію людства. Потім сплеск зійшов і прийшли сірі бюрократи. Знову сплеск: Рейган, Горбачов (хай що там кажуть,– це велика яскрава постать, котра покінчила без великого розливу крові з Радянським Союзом, і ми йому вдячні за це), Маргарет Тетчер. А нині панують люди з низьким інтелектом, сірі, середні, у Європі немає яскравих постатей рівня Шарля де Ґолля. Які були німецькі лідери! А тепер – сірість. У нас ще нижчий рівень, ніж у Європі, тому що кермують люди неосвічені, котрі зазвичай не знають мов (навіть державну на рівні суржику або з папірця), історії, не цікавляться культурою та мистецтвом. Це трагедія України. Суспільство набагато вище, освіченіше, інтелектуальніше, ніж так звана еліта. Маємо серйозний виклик, він дасться взнаки в кризах, які ще чекають нас попереду. Процеси, які відбуваються в арабському світі й безпосередньо торкаються нас, ці люди не здатні почути й осмислити. А Путін і Медведєв узагалі кажуть, що всі нинішні бурхливі революції спрямовані проти Росії. Їм також не подобалися «кольорові» революції, певна річ, вони боялися Помаранчевої. Це все сліпота, короткозорість, яка вийде боком, і дуже швидко.
Я переконаний, що у нас уже побудовано феодально-олігархічне суспільство. Десять олігархів керують Україною, ухвалюють тільки ті закони, які їм потрібні, двадцять п'ять мільярдів доларів відправляють в офшори, а п'ять мільярдів на колінах просять у Міжнародного валютного фонду. Це ж усі знають, тепер народ не можна обдурити, він розуміє, що відбувається.
У романі також діють люди, яких названо смердами, це фактично кріпаки. Проведу таку паралель. Нині мажори дозволяють собі вбивати людей, їдучи на крутих машинах, і не мають жодної покари, це жахливе свавілля означає, що ми живемо у феодально-кріпацькому суспільстві. Тож у творі є такий епізод. Головний герой розповідає керівництву України: «Ви ж послухайте, яка гра відбувається – гонки Монте-Карло: мажори на крутих тачках змагаються, хто більше вб'є на вулицях людей». Цей гротеск із нашої дійсності взято, нинішні реалії можуть довести до абсурду і краху.
Потенціал ненависті зростає. В романі один із близьких мені героїв – священик отець Іван (його потім розпинають жахливо) – каже: «Я не знаю, як упоратися з потенціалом ненависті, люди хочуть братися за сокиру і убивати». І це показано: починають вбивати чиновників, олігархів, просто багатих людей. Ми маємо усвідомлювати: терпець має межу. Сила демократії в тому, щоб цю пару, яка накопичується в середині суспільства, якимось чином випускати, а не робити так, щоб вибухав казан.
У творі показано: наше недалеке майбутнє – плід нинішніх процесів і розкладів. Що для мене дуже важливо? Політики не можуть цілковито втратити совість, не можуть бути абсолютно жорстокі й безчесні, бо (хоч політика – цинічне заняття) є певні межі цинізму і зневаги до людини.
– Юрію Миколайовичу, вчені стверджують, що насуваються страшні біофізичні катаклізми, деякі регіони планети поглине вода, почнуться проблеми з харчуванням тощо. Всі ми бачимо, що робиться в Японії, яка має потужні технології. Проте Господь показав, хто в домі господар. Збираємося літати на Марс, а на Землі не вирішили проблеми. Україна має золоті чорноземи і народ-трудівник. Тож нам треба схаменутися, навести лад і гідно пережити катаклізми.
– Хоч у минулому теж відбувалися цунамі, шторми, землетруси, але треба визнати: нині природна гармонія надзвичайно розбалансована. Втім, хочу вірити, що пророкованого кінця світу в 2012 році не станеться, а буде лишень чемпіонат Європи з футболу. Однак готуватися треба.
25-та річниця Чорнобильської трагедії вкотре різонула по серцю. Нині доводиться перейматися катастрофою на японській атомній станції «Фукусіма-1», аналізувати її. Нещодавно зустрічався з японською делегацією: ішлося про якнайшвидше приборкання цієї жахливої біди. Так, Країна Вранішнього Сонця має високі технології, та всі ми весь час відстаємо від сюрпризів, які нам несе природа або люди. Ось приклад. Захисну стіну на «Фукусімі» побудовано заввишки сім метрів, а хвиля-цунамі була чотирнадцятиметрова, вона залила нижні поверхи і вимкнула систему охолодження. Японці не передбачили, що так може бути. Це спричинило ще більш жахливі наслідки катастрофи.
Хай там що, але на Марс люди все одно літатимуть, бо так, мабуть, написана доля людства.
Щодо рецептів ладу в Україні – їх розсипано в романі, адже його писав не тільки письменник, а й лікар.
– Насамкінець запитання, яке постає в романі несподівано глибоко й вражає вже далеко не самою інтригою чи детективністю, а трагічним масштабом: маємо на увазі, що цілі суспільства чи народи вже діляться на “новолюдей-смертохристів” і “старолюдей-воскресохристів”. За доктриною перших, агресивних “смертохристів”, як Ви вже сказали, Ісус був смертною людиною, помер, і за твердженням деяких “монахів”, його мощі сховано в Києві, в Печерській лаврі. Все це за наслідками, може, страшніше за фундаменталізм і тому подібне, бо “дає свободу від догматів Христа” й розв’язує руки керіникам ЄДРОНУ – Єдиного Державного Російського Народу. В запитанні навіть важко передати всю глибину цієї прірви, і вона тим страшніша, що більшість народу за опитуваннями підтримує “опричників-смертохристів”. Трактовка такого розвитку настільки непередбачувано-трагічна, що в літературі це можна порівняти хіба що з “Кодом да Вінчі” Дена Брауна чи з мало кому відомим апокрифічним Євангелієм. Що Ви на це скажете?..
– Найбільше мене турбує, і я намагався висловити це в романі, можлива загибель християнства, що означатиме загибель людської моралі. Якщо людина не має жодних внутрішніх обмежень, вона здатна на будь-який злочин супроти інших людей та народів. Ті, хто сьогодні з лютою затятістю намагаються винищити все українське, є «смертохристами», для яких немає нічого святого. Але я глибоко переконаний, що Божа кара існує і кожен отримає своє. А детальніше про все читач, сподіваюсь, матиме змогу дізнатися з роману.
Володимир КОСКІН, Станіслав БОНДАРЕНКО
(фото В. Коскіна)
Портал українця
Додав Chyzh 18 травня 2011
Про автора
Юрій Миколайович Щербак (*12 жовтня 1943, Київ) — український письменник, сценарист, публіцист, політик, діяч екологічного руху, дипломат. Лауреат Літературної премії ім. Ю. Яновського.
