Автори / Сергій Жадан / Торкаючись речей
Я цілком байдуже ставлюсь до ринків. Себто, не маю жодних упереджень, проте й любові особливої теж ніколи не відчував. Тож не можу нічого сказати ні на їхню користь, ні проти них. Натомість, завжди любив барахолки. Де я їх тільки не відвідував – у Відні й Берліні, Кракові та Києві. Нічого там не купуючи й не маючи певної мети.
Навіть не знаю, що мене в них більше цікавить – продавці усього цього потриманого мотлоху, чи все таки речі, якими вони торгують. На перший погляд може здатися, що приваблюють саме речі – всі ці предмети побуту й дозвілля, знаряддя праці та холодна зброя, потримані предмети - зужиті й наділені через це додатковою енергетикою.
Речі, котрі мають біографію, подібні на людей – їхній зовнішній вигляд видає всі таємниці й загадки їхнього минулого, їхній вік легко можна розпізнати по тріщинах, плямах і подряпинах, котрі лишаються на їхній поверхні, мов шрами й порізи на шкірі, з яких і складається наша біографія.
Речі, що переходять із рук до рук, набувають особливої вартості. Вартість їхня стає настільки високою, наскільки й умовною, адже як у принципі можна скласти вартість того, що тобі, за великим рахунком, не потрібне. А на барахолках і продають речі передусім нікому не потрібні, які й купуються випадково, спонтанно, мимохідь. Адже кому насправді можуть бути потрібні які-небудь черевики, зняті з потопельника? Чи годинник, котрий не йшов, мабуть, ніколи в своєму житті.
Хіба що тому ж таки потопельнику. Кому потрібні ляльки без ніг і гітари без струн? Кому потрібні книги, котрі навіть не згорять у разі чого, з причини власної безнадійної вогкості? А проте, сотні людей щоранку приходять на ці дивні базари, в різних містах і різних країнах, і товчуться між підозрілих типів, котрі намагаються спихнути їм увесь цей крадений, перепроданий, контрабандний, розгромлений товар.
Мені здається, більшість із нас цікавиться двома речами – пам'яттю і смертю. Речами, що витікають одна з одної, одна одну заперечуючи. По-перше, нас хвилюють ті порожнини, які з'являються в нашому минулому, імена, звички й голоси, котрі зникають із нашої пам'яті, котрі ми безнадійно забуваємо й не можемо відновити.
Старий посуд, одяг та канцтовари, спалахи з нашого минулого, допомагають нам ці порожнини заповнити. Адже барахолки здебільшого заповнені штуками, якими активно користувались мешканці цього конкретного міста, цієї країни десять, двадцять, тридцять, рідко – п'ятдесят та більше років тому. Тому, приходячи сюди, ти ніби блукаєш поміж предметів, винесених із твого будинку й складених на якійсь цераті, розстеленій просто на асфальті.
Ти пізнаєш келихи і порцеляну, котра була в будинку твоїх батьків, настінний годинник і пощерблені тарілки, які ти бачив у помешканні свого діда, книги, котрі ти брав у шкільній бібліотеці, приладдя, яке стояло в кабінеті хімії, олівці, пенали й підручники, котрими користувались твої однокласники, портсигари й підстаканники, компаси й бюсти поета Єсеніна, чеканки й фотокарточки, капелюшки, рукавички, гантелі, кишенькові ножі, збірники нот, портрети Сталіна, радянські ордени й німецькі залізні шоломи – химерний мерехкий предметний світ, речі, що ти їх колись довкола себе бачив.
І тепер пізнаєш, торкаючись і пригадуючи, відновлюєш у своїй пам'яті якісь історії, пов'язані з ними, якісь пригоди й загадки, чиїсь імена й керівні посади, усе своє минуле, усю свою приватну історію. Пригадуєш і навіть нічого не купуєш, оскільки навіщо знову обтяжувати себе тим, чого свого часу позбувся. По-друге, всі ці сховища товару, його зібрання та колекції, так чи інакше стосуються смерті.
Оскільки за кожним предметом стоїть смерть якихось людей, їхнє старіння та їхні втрати, їхній перехід на територію мертвих, без жодного шансу на повернення. Вони лишають по собі всі ці сережки та перстені, сурми та грамофони, кавники й комсомольські значки, ніби сувеніри, котрі мали би нас тішити й супроводжувати в нашому шляху, яким ми рухаємось, неухитно й незворотньо їх, померлих, наздоганяючи.
Мені здається, люди, котрі не цікавляться тим, що забули, й не бояться того, що вони можуть втратити, барахолками не снують. Хоча, цілком можливо, що я помиляюсь, і що справа дійсно лише в проблемах товарообміну, і хтось може вважати купівлю двох правих черевиків удалим капіталовкладенням. Життя – річ не завжди зрозуміла, життя – це комод із безліччю шухляд. І деякі шухляди краще не відчиняти. Оскільки вони все одно порожні.
Ще мене в цій історії завжди цікавили торговці, котрі приносять зранку свій нехитрий зужитий крам, розкладають його поміж куп такого самого непотребу, й набувають надзвичайно поважного вигляду.
Причому – чим сумнівнішими речами їм доводиться торгувати, тим солідніше враження вони намагаються справити, всі ці продавці піонерської літератури й хірургічних скальпелів. За ними цікаво спостерігати, припускаючи, де саме вони збирають ці загадкові артефакти, і де вони потім їх зберігають.
Мене завжди цікавило, як до їхніх занять ставляться їхні діти та дружини, якими бритвами й тарілками вони користуються в своєму побуті, що вони взагалі думають про історію, пам'ять та смерть.
Навряд чи вони сильно різняться від нас усіх. Адже усім нам, за великим рахунком, притаманне це боязке й нав'язливе чіпляння за час, безнадійне прив'язування до одягу, книг і меблів, залежність від амулетів, прикрас та інших дрібниць, які раптово набувають для нас неабиякої ваги. Це все дивно й зворушливо, і свідчить про нашу невпевненість та загубленість.
Тож нам і лишається, хіба що триматись речей. Тримаючись за них, ми намагаємось не загубитись у часі та просторі. Ось як ці продавці з барахолки, котрі цілими днями стоять і стережуть свої старі механічні годинники, жоден з яких уже давно нікуди не йде.
ТСН
Додав Sh.Ocean 17 листопада 2011
Про автора
Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb
