Автори / Сергій Жадан / Навігатор
- Я таксистом не так давно працюю, - пояснив він. – Ще не звик. Ось, поїхав до майстра, попросив причепити навігатор. Причому, вже вдруге до нього їздив. Він причепив. Але догори ногами. Дивний він якийсь, цей майстер, - кивнув водій на навігатор, приліплений догори ногами до лобового скла.
Так ніби ви, таксисти, не дивні, подумав я. Хоча цей був ще більш-менш притомний. Навіть користувався паском безпеки. Більшість таксистів сприймають як кровну образу, коли ти намагаєшся в їхній машині скористатися з пасків.
Думають, мабуть, що ти їм не довіряєш, сумніваєшся в їхній вправності та кваліфікації. І намагаючись її, цю кваліфікацію, тобі продемонструвати, їдуть на червоне світло й підрізають дорогою різних невдах.
Таксисти завжди були для мене найбільш загадковим соціальним прошарком. Ніколи не розумів їхньої логіки та внутрішньої мотивації. Загадковішими за таксистів є хіба що продавці фальшивих стартових пакетів для мобільного зв'язку. Але там мова йде все ж таки не так про бізнес, як про метафізику.
А ось таксисти є доволі соціалізованими співгромадянами, котрі до того ж змушені в силу обраної професії постійно мати справу з живими людьми, себто, шановні читачі, з нами. Але, безвідносно до цього, незалежно від прямого зацікавлення в налагодженні комунікативних каналів, поводяться доволі часто так, ніби ці самі живі люди, ці самі ймовірні пасажири їхніх салонів, і є їхніми найлютішими ворогами, покликаними доводити їх, чесних працівників таксопарків і гордих героїв-одинаків до шалу, люті й нетямства.
Скільки разів доводилось спостерігати за тими швидкими й незбагненними трансформаціями, котрі відбуваються з ними під час прямого контакту з потенційними клієнтами. Ось вони стоять кружка під дверима залізничного, чекаючи на прибуття чергового потяга, стоять відсторонено й незалежно, під'юджуючи й заводячи один одного, курять свої цигарки, похмуро оглядають публіку, що від'їжджає, справедливо не вбачаючи в такій публіці жодного зиску і жодної для себе користі.
Ось вони коротко активізуються, почувши про прибуття бажаного потяга, збуджено кидаються до виходу, нахорошуються й напружуються, наче мисливці на вогняному рубежі в очікуванні дичини, яку на них наганяють. Хапаються за громадян пасажирів, перепиняючи їм шлях, невміло й недовго пропонуючи їм свої послуги, чіпляючи пасажирів за руки та одяг, злісно й відчайдушно їх огукуючи й питаючи, куди їм їхати.
А коли хтось із довірливих пасажирів таки спиняється й пробує домовитись із цими мисливцями за скальпами, ті несподівано заганяють таку ціну, що пасажири налякано тікають від них привокзальною площею, котячи за собою валізки, ніби кулемети. І вже тоді вони, водії зі стажем та досвідом, перестають стримувати себе у висловах та емоціях і говорять усе, що думають про цю світобудову та своє місце в ній, вигукуючи в спини нещасних масу не надто приємних побажань та передбачень.
Скільки разів доводилось за цим спостерігати, а досі дивуюсь – як із таким вразливим почуттям професійної гідності можна так довго працювати на одному місці.
Що мене ще завжди дивувало в професії таксиста – це вміння так ненав'язливо й безнадійно засрати власне робоче місце, себто ці самі машини, якими вони долають рубаний простір наших міст. Ці дивні марки автомобілів, ці давно списані з серійного випуску залізні коні – де вони їх беруть і чому вони не бояться ними користуватись?
Де вони знаходять усі ті підозрілі, перемащені мазутом і мулом залізні штуки, якими наповнені їхні багажники? З ними завжди цікаво спілкуватись і дуже непросто потоваришувати. Хоча іноді вони готові розповісти тобі все, що з ними трапилося в цьому житті, навіть якщо тебе це не цікавить. Загалом, думаю, складнощі їхнього характеру напряму залежать від стану дорожнього покриття в місті, де вони працюють.
До чого я веду? Ми мало що знаємо про випадкових і мимовільних знайомих, з якими нас зводить примхлива доля. Зациклені на собі та своїх рефлексіях, ми навіть не здогадуємось, чим живуть громадяни, з якими нам доводиться стояти в чергах чи їхати в метро. Ми реагуємо хіба що на їхній соціальний статус, навіть не замислюючись, з яким настроєм вони виконують свої професійні обов'язки.
Тим більше коло нашого спілкування є зазвичай обмеженим та закритим, принагідно розширюючись лише в разі якихось надзвичайних обставин – знайомимося з лікарями в разі проблем зі здоров'ям, товаришуємо з сантехніками, беручись за ремонт, спілкуємося з учителями, коли ті викликають нас на батьківські збори.
А поза тим – мовчки рухаємося вуличним натовпом, навіть не намагаючись його розгледіти. Натомість існують такі професії, з якими хочеш не хочеш, а мусиш співіснувати, на які звертаєш увагу, до яких приглядаєшся й прислуховуєшся, оскільки вони так чи інакше завжди поруч.
Всілякі там міліціонери, чи контролери, чи провідники. Чи таксисти. Вони тримають при собі особливі знання про наші міста, вони орієнтуються в тиші й темряві, вони підтримують життєдіяльність цих вулиць та площ, рухаючись таємними маршрутами й невидимими шляхами, про які ми з вами навіть не здогадуємось. Про які знають лише вони. Можливо тому, що навігатори в їхніх машинах висять догори ногами.
ТСН
Додав Sh.Ocean 23 листопада 2011
Про автора
Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb
