Автори / Сергій Жадан / Петро Миколайович
Ми заганяємось у глухі кути й схильні час від часу проектувати свої неврози та свою життєву розгубленість на людей, чиїми діями та словами свого часу доводилось керуватись.
Я, як багато інших дітей періоду розпаду імперії зла, розкиданих по сонячних благословенних провінціях цієї самої імперії, по-справжньому про нього дізнався 1989.
Розумію, що більш утаємничені на той час уже все про нього знали. Проте я утаємниченим не був, я був дитиною системи. І як усі діти системи час від часу дивився телебачення. Яке в ті далекі тоталітарні часи мало неабиякий вплив на розбурхану суспільними трансформаціями свідомість населення.
Саме 1989 в програмі "Музичний Ринг" (хто пам'ятає цей дивний телепродукт?) з'явились "Звуки Му", ламаючи долі підлітків по всій території, де ловилося радянське телебачення. З того часу жити стало цікавіше й простіше, оскільки завжди було усвідомлення того, що десь поруч із тобою, в одній сонячній системі, в межах одного цивілізаційного періоду "живе і творить" Петро Миколайович Мамонов – людина-оркестр, якщо уявити собі оркестр, диригентом в якому працює регулювальник вуличного руху.
Він собі щось записував, переживав життєві та творчі кризи, розпускав та збирав музичні колективи, займався театром і знімався в кіно, а ми – останні діти імперії зла, жили поруч із ним, наповнюючи собою той простір, на який він дивився своїм прискіпливим оком і потім по-своєму оспівував. Такий собі психоделічний янгол-охоронець для всіх, хто здатен сприймати янголів у подібній неканонічній подобі.
Очевидно, це неминуче для всіх поколінь – дорослішаючи, робити переоцінку кумирам своєї молодості, спробувати дивитись на них відсторонено, критично й неупереджено, хоча, звісно – яка може бути неупередженість, коли мова йде про кумирів молодості.
Тут якраз і йдеться про найбільш гостро й непримиримо висловлену упередженість, про злісну зміну пріоритетів, про безкомпромісну відмову від учорашніх учителів, котрі нас чомусь на свою голову навчили. Думаю, це напряму пов'язано зі старінням. Навіть не з дорослішанням. Дорослішання не таке жорстоке.
Ми заганяємось у глухі кути й схильні час від часу проектувати свої неврози та свою життєву розгубленість на людей, чиїми діями та словами свого часу доводилось керуватись. Рок-герої в цьому випадку – найкраща мішень, що вже тут говорити. Нам, тим, хто ріс на їхній "музиці протесту", багато є чого висловити з цього приводу.
Адже ось минуло двадцять п'ять років (двадцять п'ять років!), і що з ними всіма сталось?! Вся ця їхня поламаність і заплутаність, наркотики, які витіснились православ'ям та баптизмом, алкоголь, який витіснився патріотизмом, цензура, котру замінив конформізм. Собача старість ще однієї епохи, котра ніяк не відійде в небуття, роблячи нас усіх радісними й нещасними заручниками минулого.
Зрештою, до чого тут Петро Миколайович? За великим рахунком, ні до чого. Він, чи не єдиний із учасників тих усіх телеефірів нашого дитинства продовжує гнути свою лінію. Ну, або те, що він вважає своєю лінією.
Тому й про жодне розчарування говорити не доводиться – як можна розчаровуватись у тому, що за природою своєю є зникомим, незбагненним та всепроникним. Ну, а про тих, хто не любив його від початку, й мови немає - з якого б дива вони раптом полюбили його в процесі "творчих пошуків"? Тим більше – на "творчі зустрічі" з ним точно не ходять розчаровані, це ж зрозуміло.
Загалом, цікаво було подивитись, хто прийде на його харківський концерт – адже мова-то йде про доволі специфічний "культурний продукт", та й не був він у Харкові двадцять п'ять років (двадцять п'ять років!). Хтось устиг забути, хтось уже не мав сумнівного щастя дивитись програми типу "Музичний ринг".
Проте, щось і далі спрацьовує – можливо, його славне рок-н-рольне минуле, можливо, його ролі в кіно, проте в харківську оперу "на Мамонова" прийшла купа прекрасної публіки – люди як старшого покоління, яких можна було побачити на концертах кінця вісімдесятих – початку дев'яностих, так і "студентська молодь", чарівна в своїх любові до трансцедентного.
Прийшли, знаючи очевидно, на що йдуть. Бо, як говорить сам Петро Миколайович: "Той, хто побачить мене на сцені, запам'ятає цей концерт на все життя". Найдивніше, що так воно і є.
Справжні герої не здають позиції, вони скоріше впадуть у маразм, ніж випадуть в осад. І Петро Миколайович, із його новими трансовими речами, з його шаленими побутово-космічними блюзами, з його салатового кольору сорочкою й зворушливими стрілками на брюках – справжній герой, котрий відчайдушно, хоча, можливо, вже й не усвідомлено, цю роль героя намагається дограти до кінця, про який він все частіше згадує в своїх богословських спічах.
Врісши в свою дивну фантастичну маску, він навчився давати собі з нею раду, час від часу виходячи з цього образу, чого, здається, все одно ніхто не помічає. Не так і важливо, зрештою, про що він співає, що він говорить, в чому намагається переконати.
Маска працює сама на себе, втягуючи всіх у те, що відбувається на сцені, і навіть коли він починає цілком серйозно відповідати на питання, цитуючи давніх святих і розповідаючи про пустоту героїну, це все одно сприймається як елемент його ювілейного спектаклю. Таке собі ортодоксальне шаманство з побутово-апокаліптичним присмаком.
Головне – жодної ностальгії, жодних соплів із приводу власних демонів, жодних привітів із минулого. Минулого немає, він просто готується до вічного життя. Роздаючи при цьому автографи.
Можна лише позаздрити дітям, котрі росли на таких героях. Більше того – котрі мають можливість ще й до сьогодні за ними спостерігати. Спостерігати й порівнювати. Добре, що там із ним тепер? Змінився. Постарів. Поведений на релігії. Зациклений на чомусь своєму. Закритий. Парадоксальний. Плутаний. Неймовірно крутий.
http://tsn.ua
Додав Chyzh 01 грудня 2011
Про автора
Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb
