Учасники

Автори / Ігор Бондар-Терещенко / Тютюнник і Вінграновський: «умонтовані» в час

У 2011-му майже збіглися ювілеї двох визначних майстрів нашої літератури. Миколі Вінграновському виповнилося б 75, а Григору Тютюннику — 80. Їх об’єднав один творчий простір — українська література. Їх об’єднав і один уже усталений вимір — «шістдесятники».

У пошані до шістдесятників іноді вчувається щось містичне... У переказах очевидців деякі події тієї епохи — смерть Сталіна, XX з’їзд партії, доповідь Микити Хрущова «Про культ особи і його наслідки» і початок «відлиги» — нагадують казку або притчу.

«Люди раптом прокинулись від падіння страшного ідола і кинулись до пробоїни в стіні, де він упав, — живопише Євген Сверстюк. — Цілі ідеологічні загони було кинуто на заліплення пробоїни. Однак одиниці кинулись її розширювати. З цього почалися шістдесятники — ті, яким засвітилась істина і які вже не захотіли зректися чи відступитися від украденого світла».

У цьому контексті склався осере­док українських дисидентів з авторів-шістдесятників, члени якого, будучи зразковим продуктом радянської системи, швидко просувалися кар’єрними щаблями.

Без сумніву плідні й захоплені максималісти, які склали іконостас майбутньої шкільної програми, вони належали до покоління нових панів, котрі, будучи переконаними комуністами, ніколи не забували про своє походження. Утім, саме це дало декому з них змогу зберегти в умовах конформізму бодай людську гідність. Як це, скажімо, сталося у випадку з Миколою Вінграновським і Григором Тютюн­ником.

До табору національних фантазерів з шістдесятників належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверс­тюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба.

Пізніше до них приєдналися Ва­силь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинець, Іван Гель та брати Горині.

Цікаво, що Василь Стус лише згодом долучив свій голос до хору «диси­дентів», до якого зараховують і поета Івана Драча з віршем «Дихаю Ле­ніним», і політика Левка Лук’янен­ка, що був за соціалізм з людським обличчям. Мабуть, це й не дивно, адже «дисидент» — це той, хто конфліктує з владою, а Стус її просто не визнавав.

Але письменницьке начальство не переймалося тонкощами соціального абсурду, тому будь-що «за життя», а не «за правду» в літературі 60-х вважалося відвертою маніфестацією політичного характеру.

Такого чтива в ту пору було небагато: адже воно визначалося ще й вдачею автора: часом літературний «дисидент» народжувався на рівному місці. Приміром, характер, як у Миколи Вінграновського, а чи пияцтво, як у Григора Тютюнника, — визначали місце (або його відсутність) у номенклатурному строю.

Нічого особливого, як бачимо, проте саме особисте, а не колективне, вирішувало суть будь-якого питання, оскільки права на приватну інтелектуальну власність митець був позбавлений.

Через це, мабуть, і позначена творчість шістдесятників жанрово-тематичним розмаїттям — модерні «Атомні прелюди» Вінграновського і «Балада ДНК — дезоксирибонуклеїнової кислоти» Драча губилися у класичних етюдах, поемах і сонетах.

Звісно, весь цей стилістичний бенкет «селюків», допущених у міську літературу, — модерністи Василь Голобородько і Микола Воробйов, нео­романтик Микола Вінграновський, неонародник Василь Симоненко і пост­модерніст Василь Стус — не вкладався у жорсткі рамки соціалістичного реалізму, тому влада звинувачувала шістдесятників в «естетизмі», «абстракціонізмі» «штукарстві», «нав­мисній ускладненості» і загалом відірваності від життя.

Та й між собою не всі шістдесятники ладнали. «Щось більш-менш путнє хтось про вас друкував?» — питався Григорій Штонь у Вінграновсь­кого. «Дзюба, — відповідав той. — Нас перед тим перезнайомили і повезли обох за місто. На шашлики. Але нічого не вийшло. Не вийшло товаришування».

З одного боку, вважається, що в поезії Вінграновського (який, навчаю­чись в Інституті кінематографії в Москві, познайомився з Олександром Довженком) дістає підтвердження відома довженківська теза про те, що «митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ».

З іншого боку, чи були поети-шістдесятники разом зі своїм народом? «По дорозі до Гніз­довсь­кого Драч несподівано й зворушливо почав сповідатися мені, — згадує Богдан Бойчук візит до Америки радянського поета. — Знаєш, Богдане, я не знаю, де мені місце, де я повинен бути, чи з хлопцями на засланні, чи в Києві».

«Куди я їздив? — згадує Григорій Штонь розповідь Вінграновського. — На Ма­льор­ку. Грошей на пароплав уже не вистачало, то виручив Євту­шен­ко. Вийняв сто доларів: «На, Коля, плыви». Я й поплив».

Хай там як, але, крім «юного ідеалізму, який просвітлює, підносить і єднає», що був, на думку Євгена Сверстюка, найпершою ознакою шістдесятників, об’єднуватися нашим сільським приходькам у місті було довкола чого: адже мотив роздвоєння ідеологічної та життєвої позиції завжди був притаманний літературним кадрам, покликаним за рознарядкою до всесоюзної літератури.

«Моя нога у моднім черевику / Свій босий слід не може віднайти», — сумував Іван Драч. «Я сів не в той літак / Спочатку / Думав я / Що сів у той літак / Але я сів / Не в той літак», — і собі бентежився Микола Вінгра­новський. Чесно кажучи, це й не дивно, оскільки вірші того ж таки Вінгра­новського не були по-справжньому органічними ані соцреалістичному канону, ані дисидентській естетиці шістдесятників. Так, любовна лірика, а решта — пара у свисток офіціозу. Або «націо­нальне» гудіння. Вельми символічний із цього приводу діалог між поетом і критиком в особі згаданого вище Што­ня: «— Як я співав у церковному хорі… — Ви? — Я. У мене ж знаєш який бас. — То й що, що бас. Треба знати слова, ноти. Чи бодай басову партію. — А на­що? Я просто гудів. — Як то гудів? — Отак став збоку і гудів. Низько-низько. — І не набили? — За що? Я ж маю слух. А що не знаю слів, то нащо вони? Головне густи в тон».

Із часом шістдесятники взагалі розчинилися в «тональній» риториці тогочасної моди на українство, яка уповні замінювала їм «національне» буття. «Потрібна була велика душевна опірність, щоб вистояти, залишитися собою, говорити з читачем несфальшованим голосом, — згадував Іван Дзюба надривне сольфеджіо того часу. — Микола Вінграновський зміг це зробити, хоч, звичайно, він сам змінювався: нові обставини, новий життєвий досвід, природний внутрішній розвиток, — а відповідно змінювався і характер його поезії».

Чи не тому будь-які щирі почуття письменники-одинаки, на зразок Тютюнника або Вінграновського, топили, відповідно, або в чарці, або в екзотичних мотивах своєї творчості, оскільки служити вони залишалися тому самому режимові, який бачив їх лише в ярмі антиукраїнських структур на кшталт Спілки письменників. Адже насправді вони були всього лише за соціалізм у мистецтві. Соціалізм, чужий українській ментальності. Може, через це й «мучилися зі словом», як Григір Тютюнник, бо рідна земля чужих зерен не сприймає?

Згодом, щоправда, спрацьовували таємні механізми етнічного самозахисту, і тоді вже нутряну ностальгію за «справжньою» Батьківщиною, не розведену навіть міським добробутом, вони втискували в літературу, роблячи з неї ретроспективний заповідник.

То й не дивує, що вважається, мовляв, якби не було Тютюнника, «ми й не знали б, як і що народ їсть, у що одягається, чому не ремствує», як пише Григорій Штонь.

Але ж тим, що носять і як співають, займається етнографія, а не література. Характер, працьовитість, «диви, булка в баби впала» — це не література, а життя, і оспівувати його не обов’язково сільською говіркою. Тому, певно, й логічно, що Тютюнник важко працював над «словом-трудягою», оскільки шістдесятники не винаходили, а імітували — народну говірку, філософію, мислення.

«Знаєте, для Григора було важливо, щоб його персонажі мали реальні прообрази, тобто щоб людина ця була „вмонтована“ в час, — згадував Петро Засенко, з яким Тютюнник приятелював. — От ми з ним приїздили в село до моєї матері. А вона на старість була зігнута. Григір її питає: «Мамо, а чого ви так зігнуті?». А вона каже: «Та знаєш, у двадцять дев’ятому році як зігнулася над колгоспними буряками, то ніколи було й розігнутися». Григір одразу записав».

Зрештою, «відроджувати» за тих «бровастих» часів «народність», імітуючи класику, дозволеним бунтарям на кшталт Драча, Павличка і Вінгра­новського було не так уже й тяжко. Влада сама максимально ускладнила її сприйняття, ввівши у підручники і зробивши номенклатурним баластом. Тому навіть найменший відступ від класичного канону робив з поета Ікара і Прометея.

З «українською темою» у наших авторів було складніше. По-перше, їх цікавила якась «інша Україна», яку в ту пору не випадало розгледіти ані в телескоп, ані в мікроскоп. «Ми на Вкраїні хворі Україною, / На Україні в пошуках її», — визнавав Вінгра­новський, несамохіть ілюструючи відмінність між «українством» шістдесятників і реальним станом речей в УРСР. Адже Батьківщина для наших народників завжди уявлялася набором заборонених сакральних символів на зразок «релігійних свят» або «української мови».

В ідеалі цілком достатньо було «підправити» владу шляхом естетизації її бюрократичного апарату, і все стало б на свої «національні» місця.

Але Україна, якою її бачили шістдесятники, була продуктом колективного мріяння, а тим часом усі вони жили у громадянському суспільстві, що не мало нічого спільного з Батьківщиною.

Загалом перетворювати минуле на історію — складне завдання, тим паче якщо йдеться про радянський період, відомий своїм абсурдом. Що ж до історії шістдесятництва в Україні, то за цим явищем узагалі криється кілька форм мислення, які завжди різнилися між собою, наче «українське» і «державне». Об’єднати ці форми у своєму власному житті намагалося не так уже й багато з тодішнього літературного люду.

Щодо Миколи Вінграновського і Григора Тютюнника, чиї річниці майже зійшлися, можна з певністю ствердити: вони принаймні спробували…

Дзеркало Тижня

Додав Sh.Ocean позавчора о 10:55