Автори / Юрій Андрухович / Різдво з циганами
"Гей, молодий та ладний, дай дитьонку на молоко!" – репетує циганка посеред площі Ринок. Нас із нею відділяють десять безпечних метрів і менш безпечна трамвайна колія.
"Заради молока вона під трамвай не ляже", – переконую я себе і крокую далі. Її хрипкуватий прокурений лемент угвинчується в потік туристів.
Я угвинчуюсь у трамвай. Мене тішить віра в те, що сьогодні циганські діти таки не лишаться без молока. Туристи добріші за мене, вони обов'язково кинуть їй і копійчину, і рублика. Я прошаків не люблю. От якби вона заспівала чи станцювала!..
Шкода, але за своїми щоденними клопотами у цій зубожілій країні цигани, здається, більше не співають і не танцюють. І навіть не жартують – так, як, наприклад, цигани у Степана Руданського:
"Ото, тату, маєм воду,—
Каже циганчук,—
А якби нам іще сиру
Та муки до рук —
Наварили б вареників,
Сіли край стола...".
Тут старому вже по горлі
Слинка потекла...
"А якби нам іще масла,
Отоді балуй!".
Тут старий його фандою:
"А не халасуй!".
Судячи з цих безсмертних віршованих гуморесок, і в позаминулому сторіччі цигани знали українську мову незгірше за самих українців.
Я б навіть заризикував твердженням, що краще. От ви знаєте, що таке "халасувати"? А цигани Руданського знають. І циганський батько каже синові "Не халасуй!" у значенні "не будь ласуном", "не обжирайся". Так міг дорікнути своєму "дитьонку" лише справжній син цієї землі.
У циган немає ні історичних пам'ятників, ні історичних переказів – за винятком того єдиного, що всі вони колись вийшли з Індії. Але він швидше міфологічний, ніж історичний. Тож тільки жива усна мова залишається свідоцтвом їхньої історії в цілому та їхніх історій зокрема.
У Львові цигани особливі. Вони, як і герої Руданського, навіть між собою спілкуються українською. "Та хай тобі грець!" – верещить старезна циганка, хапаючи за руку свою ровесницю-українку. "Оце баби пішли, – продовжує. – Не бояться ні чорта, ні машин". "Ні тебе", – подумки доповнюю я, мимовільний свідок цієї сценки.
Циганка вдає, ніби рятує свою жертву з-під автомобільних коліс. І відразу ж заводить зі старенькою довгу та каламутну розмову про майбутнє. Напускає туману. Ось він, циганський гіпноз у дії.
Солодке спантеличення, параліч приспаної волі. Готовність тут і тепер віддати все, що маєш, цій крикливій напівбеззубій чаклунці.
Звідки це береться і чим це можна пояснити?
Майбутнє хвилює всіх. Особливо ж у ці різдвяно-новорічні години. Особливо ж немолодих і нециган. Бо циган, здається, не хвилює нічого, вони завжди в ударі. Вони згодні підлаштовуватись під нас, осідати в наших містах і передмістях. А відтак і в нашій свідомості, пам'яті, нашому фольклорі.
Без них не обходиться жодна Маланка. Вони – це насправді наші про них уявлення. Ми з раннього дитинства знаємо, що вони кожної миті можуть забрати нас у мішок і викрасти. Ми віримо в їхню здатність напускати туману – і з насолодою в цей туман поринаємо.
На жаль, разом із деградацією всієї країни деградують і наші цигани.
Якщо раніше вони діяли тільки хитрощами, то тепер нерідко й насильством. Вони опанували нові для себе кримінальні напрямки – замовні вбивства, розбої, торгівлю наркотиками й людьми. Жорсткішими й безжальнішими стали навіть звичайні цигани-прошаки.
"У мене відрізали груди!" – молода циганка різким рухом задирає одяг і демонструє плаский забинтований тулуб пасажирам маршрутки зі Львова до Франика. Це діє безвідмовно, всі пасажири синхронно скидаються по гривні. Так, ніби ще не пізно повернути ті груди назад – і річ лише у грошах.
Вони знають, чим нас пройняти – дітьми, грудьми, майбутнім. Вони знають про нас усе. Нашу мову, менталітет. Знають, що українці не хочуть їздити разом з ними в потягах і тому навмисне закупорюють собою всі проходи до квиткових кас.
Знають, що до кожної жертви потрібен особливий підхід. Знають, що коли старого назвеш молодим, він не помолодшає, проте може розщедритися. Цигани, ніби дзеркальні відображення українців, живуть поміж нас і живляться нашими страхами, слабкостями, недоліками.
Останній з тих, кого я бачив, був іще й перевертнем. Наприкінці минулого року, поміж нашим святим Миколаєм і католицьким Різдвом, у потязі Москва – Чернівці, він ходив у накидці та шапці Санта-Клауса.
Він не просто так волочився вагонами – він колядував. Йому акомпанувала обрізана пластикова пляшка, в яку вдячні пасажири мали б сипати копійки та гривні. І судячи з її музики, грошей там уже було до біса. Його цілком фальшиве "Новааа раааадість стала..." розбудило мене о 8-й ранку. "Зарано ще колядувати!" – обурювалися коломийські жіночки, мої сусідки, заробітчанки з далекого Сибіру.
Та циган і далі ніс свій хрест і провіщав якнайскоріше народження Христа. Червоняста накидка, ніби кривава мантія, майоріла між нас, заспаних і невірних.
ТСН
Додав Chyzh 10 січня 2012
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
