Автори / Юрій Андрухович / Венера плюс
Єдине, з чим у них попервах виникають проблеми, то це із сексом. "Моїй мамі в Італії спершу так тяжко прийшлося, там же всі чоловіки не по-людськи кохаються", – розповідала одна з моїх читачок.
У Львові цих красунь вистачало завжди. З якогось дива радянська влада ніколи не ховала їх до божевілень. Можливо, останні були переповнені іншого типу "пацієнтами" – інакодумцями? А, може, навпаки – владі йшлося про те, щоб заселити це спокусливе і в той же час незручне місто божевільними? Адже хто ще зміг би настільки вдало вписатись у цю напівзітлілу міщанську розкіш, у всі ці брами, арки й облуплені фасади? Хто ще, як не звихнуті жінки? "Венера плюс" – так було написано над вхідними дверима. Я подумав, що то якась лічниця для анонімів. А виявилося – черговий храм жіночої краси. І як іще власники не додумалися поставити біля входу сякий-такий муляж Венери Мілоської? Не котроїсь силіконової принцеси, як воно зазвичай буває, а саме тієї, класичної безрукої статуї, на яку вони всі мали б рівнятися? Жінкам руки ні до чого. Чи як на вашу думку? Так, у старому Львові в їхніх особах завжди можна було зустріти якесь диво. Їдеш, буває, Личаківською (тодішня Леніна) у сьомому трамваї, а на черговій зупинці заходить і сідає поруч тебе якась така краля, блискуча і шелестка – вся у хутрі та ялинкових прикрасах. І не біда, що хутро все якесь мишаче, жахливо потерте, а ялинковий "сніжок" добряче заяложений. Головне – відчуття свята, яке вона всюди із собою носила. Я знав таку одну, коли ще вчився в поліграфі. Ми називали її Снігуронькою. Дивні вбрання, всіяні рештками новорічних іграшок, були її коником. Але це влітку. Узимку ж цих жінок вистачало й голих. Вони роздягалися в парках, їздили голими у трамваях. Носили на головах капелюшки з трухлявої соломи. А на тілі – діряві нічні сорочки з якихось, іще "панських" гардеробів. Тобто з передвоєнних часів. Тепер на таку витівку – проїхатись у міському транспорті голою – будь-хто здатний. Бо хіба ж це злочин? Тоді ж за таке можна було легко загриміти. За найменшого бажання тодішніх силовиків кожній з таких дивачок можна було запросто впаяти яку-небудь антирадянську пропаганду. Мовляв, усім своїм виглядом демонструють, що в нашій країні жінкам нічого на себе вдягнути. Тепер красивих і дивних жінок меншає. Мабуть, усі вони просто виїжджають. А що тут робити? У свої двадцять, тридцять та й у п'ятдесят вони з легкістю знаходять собі якогось турка, грека чи й італійця. Стають успішними прибиральницями і домодоглядальницями, швидко вивчають мову, переймають місцеві кулінарні звички, у момент дізнаються про те, в яких крамницях які знижки на недорозпроданий між італійцями одяг. Де продаються знецінені харчі. Де роздають дармові парфуми. Словом, почуваються цілком комфортно. І єдине, з чим у них попервах виникають проблеми, то це із сексом. "Моїй мамі в Італії спершу так тяжко прийшлося, там же всі чоловіки не по-людськи кохаються", – розповідала одна з моїх читачок. Зрештою, до всього звикаєш – особливо якщо передач із Неаполя та Болоньї чекають твої привчені до пармеджано й ґорґонзоли діти. Та й чоловік, бовдур старий, мусить же за щось пропивати останні зуби. Але буває не тільки італійське, буває й московське щастя. "Я працюю з дуже культурними людьми. Вони всі мені довіряють, дають ключі. От сьогодні, наприклад, я їду до дєпутата шестого созива Ігоря Дементьєва, що проживає на Воробйових горах. – Далі йде якнайдетальніша інформація з адресою згаданого депутата. – Вони завтра повертаються зі Швейцарії, а мені полнєйшее доверіє!". Підпила прибиральниця з Ковеля розповідає так голосно, щоб її міг почути увесь вагон, і при цьому переможно потрясає торбинкою з ключами від московських квартир. Після Різдва вона повертається на роботу й ділиться своїми планами з випадковими попутниками. "Відкрию агентство по трудоустройству. У мене знаєш яка база? І армянє, і продюсори, і даже прокурори є. Всі просять: "Марина, посоветуй нам экономку, хорошую девушку с Украины". От я і совєтую завжди, стількох уже встроїла. Правда, я не беру гроші за це. Та треба ж рано чи пізно свій бізнес відкривать. Ну, так же ж? Як іначє?". І от вони їдуть. А я їду в маршрутці разом з дивною дівчиною, яку милостивий Бог лишив нам тут. З руками в неї начебто все в порядку – ще не Венера. Зате місце, де колись був ніс, промовисто прикрашає наліплений навхрест пластир. Над ним чорніють густо нафаробовані очі, під ним помадні губи. Так, ніби відсутність носа ще можна компенсувати бодай якимось макіяжем. Дівчина сидить самотньо, чоловіки гидують сідати поряд. І жодної тобі сльози на нафарбованих віях.
http://tsn.ua
Додав Chyzh 17 січня 2012
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
