Автори / Андрій Любка / Некультурними по культурі
Новий 2012-й рік розпочався не тільки черговими корупційними скандалами і все жахливішими новинними зведеннями з тюремного фронту, а й прискіпливою увагою деяких політиків до морального здоров’я українців. Комуніст Леонід Грач звернувся до Генеральної прокуратури з вимогою перевірити творчість популярного українського письменника Юрія Винничука на наявність порнографії та закликів до повалення режиму.
Безумовно, радує, що запеклий комуніст у вірші «Убий пі…са» впізнав саме ту особу, що й мільйони простих громадян. Приємно, що основою діяльності Грача на службі українському народові є саме пошук порнографії в літературних текстах, а не розвиток пенсійної реформи чи створення нових військових баз іноземних держав на території його рідного Криму.
Не треба бути Шерлоком Голмсом, аби зробити ще один очевидний висновок – народний обранець таки вміє читати, та ще й українською мовою!
Мене у всій цій історії, дуже, до речі, схожій на скандали з творами Марії Матіос чи Василя Шкляра, котрі в підсумку отримали тільки значне збільшення тиражів своїх книжок, найбільше вразила одна непримітна деталь. Розповідаючи про візит міліції до себе додому, Винничук зауважив: «Я, видавши сорок книг, для Генпрокуратури – ніхто. Я ніколи не був і не є членом Спілки письменників».
Шанований письменник має комусь доводити свою належність до цеху, бо не має довідки з рудиментарно-совєтського літературного колгоспу. Це яскраве підтвердження того, що культурну сферу в Україні давно охопив інституційний параліч. Найуспішніші – в тому числі за кордоном! – письменники, художники, музиканти вже давно не мають жодного стосунку до держави і її «культурного» міністерства, але і всі знакові творчі проекти, створені ними, держава у кращому випадку ігнорує, в гіршому – атакує.
Заради справедливості маю зазначити, що жодних ефективних кроків для осучаснення державного культурного апарату не зробила не тільки теперішня влада, а й попередня. Воно й не дивно, адже здійснювати реформи в культурі можуть тільки люди, які розуміють її важливість і потенціал. Якщо ж у пріоритетах – нафтові вишки, Межигір’я, обленерго, державні резиденції (Ющенко – так!) чи «посадка» політичних опонентів, то культура віддається на відкуп людям, котрі можуть нормально заспокоїти апетити всіх творчих спілок і продовжити ситий сон «відкатів» і звань для «заслужених».
Недержавний сегмент культури періодично підписує якісь відкриті листи з нібито непоганими ідеями: створення українських культурних інституцій за кордоном, запровадження стипендій для перекладачів з української мови, імплементації в міністерстві культури конкурсного принципу розподілу коштів серед найцікавіших проектів з усієї країни.
Зрозуміло, що слід докорінно (якнайдокорінніше!) змінити саму модель державного адміністрування й підтримки культури. Але є одне «але»: у владі і опозиції немає людей, які можуть це навіть осмислити, не те що реалізувати. І тому будь-яке їхнє втручання перетворюється на антидію – хочуть насварити письменника, а насправді шалено його популяризують.
І на тому дякуємо. Головне, щоб далі від таких «важливих» справ у культурі їхні руки не дійшли, бо параліч у будь-яку мить може перерости в смерть.
Андрій Любка – письменник
Додав Chyzh 28 січня 2012
Про автора
Есеїст, перекладач, найбільше – поет. Автор двох поетичних збірок - «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «Тероризм» (2008). Живе в Ужгороді, студіює філологію. Має 21 і досить успіху, а ще таланту, вітру, дощу, скандальності
