Автори / Ігор Померанцев / Моя революційна діяльність у 1968 році

2008, з радіоблогу
До текстів книжки “Радіощоденник письменника”

У 1968-му мені було двадцять. Я був студентом провінційного університету в Україні й брав посильну участь у бурхливих подіях 1968 року.

По-перше, я вніс свою частку, хоч і скромну, до сексуальної революції. У тому році у мене був роман, найсправжнісінький роман, з моєю викладачкою англійської мови. На англійській кафедрі захланного університету це викликало ефект “коктейлю Молотова”. За революційний вчинок мусили розплатитись: мою кохану вигнали з університету; щоправда, миттєво ж запросили на англійську кафедру місцевого медичного інституту.

По-друге, я безпосередньо займався пропагандою Празької весни. Якимось-то дивом у мене опинилась українська (русинська) газета, що виходила у Словакії. Це було якраз те число, в якому надрукували Програму дій чеських і словацьких комуністів. Програма на ті часи здавалась апофеозом ліберализму, і я читав її вголос по усіх університетських кутках і навіть на політінформації. Літні канікули 1968 року я пропрацював у піонерському таборі, вихователем. Про введення військ взнав з радіорепродуктора, прибитого до найвищої сосни, біля на галявині, де ми збирались. Першого вересня мене викликали до Особливого відділу університету, і старший лейтенант Рєшєтілов запитав, як я ставлюсь до надання братської допомоги Чехословаччині. Я відповів: «З соромом і гіркотою”. Впровдовж наступних десяти років мої стосунки з КГБ то ледь-ледь, а то катастрофічно псувались. Закінчилось це від`їздом з СРСР.

За пропаганду Програми дій чехословацьких реформаторів я розплачуюсь донині. З 1995 року я живу і працюю у Празі, і усі ці роки відчуваю, як мене не люблять. Останнього разу мені нагадали про це влітку 2008 року, коли я брав участь у Міжнародному фестивалі письменників. На фестивальній афіші на Вацлавській площі якийсь доброзичливий русофіл зафарбував моє ім`я і слово “Росія”. Завдяки місцевим русофілам я зрозумів, що для зовнішнього світу мої особисті вчинки не мають жодного сенсу. Для чужих – я представник держави Росія і типовий росіянин, хоч володарем британського паспорту став більше як двадцять років назад. Ще я зрозумів, що усі вчинки, навіть найпублічніші, ми робимо не заради “народу”, “батьківщини” і такого іншого, а, у кращому випадку – заради близьких, та начастіше – заради себе: щоб вберегтися від анігіляції особистості.

На тому, власне, фестивалі, присвяченому 1968 рокові, були й американські письменники. Вони відважно викривали американську агресію у В`єтнамі, із захватом згадували про бурхливу молодість, сутички з поліцією (“із свиньми”) під час антивоєнних демонстрацій, сміливо проводили паралелі між війною у В`єтнамі та Іраку. Ще вони говорили про мирних в`єтнамських селян, котрих випалювали напалмом американські карателі. Жоден з участників дискусії ні разу не промовив слів “Китай”, “СРСР”, “Ханой”. Я намагався ненав`язливо нагадати, що у 1968 році демократично налаштована чехословацька спільнота протистояла тому ж злу, що й американські солдати у В`єтнамі: комунізму. Ще я нагадав, що у війні у Південному В`єтнамі приймали участь більш ніж сто тисяч північнов`єтнамських солдат, котрі видавали себе за в`єтконговців, сотні радянських зенітчиків, котрі збили тисячі американських літаків, і десятки військових льотчиків з СРСР. Моїм аргументам співбесідники протипоставили віру і людяність. Мене швидко присадили: “Так Ви за війну чи проти?” Я мляво відповів: “Не в цім річ. Ця історія не така проста. У ній замішана не лише Америка. А я лише намагаюсь відтворити те, що відбувалось”. Мене не почули. Американців цікавив виключно “американський кут зору”, чеський письменник у відповідь на питання “чи була Празька весна частиною революційних подій у Західній Європі та Америці?” відбувся загальною фразою “ми мали інші задачі”. Так що я залишився наодинці зі своїми споминами про радіорепродуктор, який у серпні 1968 року повідомив мені та моїм піонерам паганий прогноз, як тоді здавалось, на увесь залишок життя.

Мені шкода, що мене не почули. Мої співбесідники, американські письменники, – люди художньо обдаровані, гарні, як голівудські актори, дружелюбні, світські, відверті, просто не люди, а голуби, які лише ледь здивувались присутності яструба, але від діалогу відмовились. Втім, не зовсім. Через кілька днів президент фестивалю запросив мене і трьох американців на вечерю до першокласного празького ресторану “Palffy Palac”. Атмосфера там була дійсно палацова. Коли я повернувся додому, то по пам`яті записав нашу размову.

“Ми сиділи з Великим Американським Поетом, його дружиною і Маленьким Американським Поетом. Маленький сказав: “У нас зараз фашистський режим”. Дружина ВАПа підтримала його: “Президент і його команда просто розтерли нас на порох”. Я делікатно зауважив: “От хто-хто, а я вас розумію. Уявляю, як складно вам було втікти від ФБР. Де будете просити політичного притулку? Тут, у Празі, чи у Парижі? Я б на вашому місці просив у Парижі”. Зависла тиша (так це, здається, називають). Маленький порушив її: “А хіба це не комерційний фашизм, – усі ці жалюгідні кіоски і ятки на Староместській площі?” “Панове, – радісно вигукнув я, – якщо ми зараз дійдемо до нищівної критики Макдоналдсів і розмороженої жрачки в літаках, то я запрошу офіціантів взяти участь у нашій дискусії!” Великий Американський Поет крекнув і сказав: “Ігоре, сідайте ближче. Я потрохи глухну. Ви висловили кілька оригінальних ідей, і я буду міркувати над ними”. Я пересів ближче. Великий запитав: “Вірші Аллена, Гері, Джека, усіх нас, бітніків, у російському перекладі звучать?” “Знаєте, Майкл, у Вас є вірші про те, як американська солдатня у 1954 році біля узбережжя Ісландії розстріляла сто китів, так, бавлячись”. – “А, ці вірші подобались Вознєсєнскому”. – “Мені також подобаються. Але ось яка неприємність: у нас це робили з людьми, і значно ґрунтовніше”. – “Ага. Я буду міркувати”. – “Але, якщо чесно, то я перечитав Ваші вірші і вірші Ваших друзів перед нашою зустріччю. Там так багато шаманства, наркоти, завивань, камлань, вигуків, приголомшливої акустики, і ось що я зрозумів: ви кричали разом і поодинці тому що боїтесь смерті. Той, хто волає – безсмертний. Англійською є такий вираз “мертва тиша”? – “Я буду міркувати. У мене ніколи не було такої розмови”.

У меня також.

Eлектронний часопис alarum

Додав Chyzh 02 березня 2012

Про автора

Ігор Померанцев народився 11 січня 1948 року в м. Саратові. Виріс у Чернівцях, закінчив романо-германську філологію Чернівецького державного університету (1970).