Автори / Михайло Іллєнко / Дмитро Лінартович: «З Михайлом Іллєнком ми спілкувалися пташиною мовою»
Українець Іван Додока, льотчик, що дитиною пережив голод, згодом віддано воював за рідну землю, втрапив у німецький полон, звідки вибрався, і за що ледь не поплатився життям у сталінських концтаборах, став індіанським вождем. Зіграв цю роль у фільмі «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» актор Дмитро Лінартович.
З Дмитром Лінартовичем, актором муніципального театру «Київ», ми зустрілися перед мюзиклом «Тарас Бульба», де він грає осавула. Дмитро – стриманий, скромний і пристрасний до улюбленої справи.
– Нині тебе називають українським Джонні Деппом, новим обличчям українського кіно. Чи сподівався на такий результат, беручись до знімань у стрічці?
– Джонні Деппом? Та нехай, я ж прізвища у паспорті міняти не збираюся. Спокійно ставлюся до всього, що кажуть, адже моя професія – публічна. А чи сподівався на такий результат? Ні, бо специфіка кіно така, що ти працюєш у кадрі по-одному, а на екрані може вийти по-другому. Поміж акторів навіть є такий вислів: «Ну як фільм вийшов?» – «Розтин покаже». Тобто камера, плівка, зображення – усе це й видасть результат. Я, до речі, не працюю на знімальному майданчику на результат, нічого особливого не очікую, а знаходжуся в ситуативному ряді: безпосередньо тут і зараз.
– Чи можна сказати, що стрічка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» змінила твоє життя? Пропозицій зніматися в інших фільмах не надходило?
– Я як працював, так і працюю, повірте. Поки цікавих пропозицій не надходило. Є робота в театрі, де працюю шостий рік, є власні проекти, дубляж. Якщо запропонують хороший сценарій, близьку мені тему, то чому ні? Погоджуся.
– А якщо до Росії покличуть, поїдеш?
– Громадянство у паспорті змінювати не збираюся. Як був українцем, так ним і залишуся. Чомусь всі запитують про Росію. А чого ніхто не каже про Америку, Францію?! Акторство – це професія всієї земної кулі! Ну от поставте себе на моє місце. Якщо вам запропонують у Європі хороший проект, вигідний контракт? Напевно ж ви погодитеся. Так і я. Але місця проживання не змінюватиму. Мені дуже комфортно в Україні, почуваюся тут, як риба у воді. Поїхати в іншу країну попрацювати? Чуму б і ні. Але неодмінно повернуся в Україну.
– Яким було життя Дмитра Лінартовича до фільму «ТойХтоПройшоКрізьВогонь»?
– Я – корінний киянин, мій батько – режисер, тож із тринадцяти років граю на сцені. Працював у Театрі Збройних Сил України і в театрі «Дзвін». Активно захоплююся спортом: вільною боротьбою, футболом, акробатикою, парашутним та підводним спортом. У цілому дуже люблю рух! Відслужив в армії, у прикордонних військах. Звідти написав батькові: «Вирішив вступати до театрального». Бо до армії не думав бути актором, радше, як усі хлопчаки – військовим, лікарем, спортсменом. А в армії є час подумати. Так вивчився на актора. Із 2006-го, коли заснували Муніципальний театр «Київ», став у ньому працювати. Поки мене все влаштовує. Граю головні ролі у п’єсах Едуардо де Філіпо «Циліндр», Франка «Украдене щастя», Осавула у мюзиклі «Тарас Бульба» і Дракончика у дитячій музичній казці «Як стати справжнім бегемотом». У всі ці вистави, повірте, закладено дуже багато праці й любові, тому для мене вони, як і роботи в кіно чи дубляж, – дуже дорогі.
– Як тобі вдалося вибороти головну роль у режисера Михайло Іллєнка?
– Мені зателефонувала асистенка і запросила на проби. Через кілька днів повідомили, що гратиму роль Івана Додоки. Перед тим я перечитав сценарій, який мені сподобався, і ми почали працювати. Хто, окрім мене, проходив кастинг на роль, я не знаю, але чув, що претендентів було чимало.
– Ти по-особливому готувався до цієї ролі? Адже там треба було говорити, здається, п’ятьма мовами!
– Мов нас вчили перекладачі-консультанти. А щодо знімань, то всі сцени ми обговорювали з Михайлом Герасимовичем. Крім того, ми багато говорили про ту епоху, про прототипа Івана Додоки – Івана Даценка. Це – людина непересічна, оскільки пройшла дуже багато життєвих перипетій! Доля кидала Івана з одного куточка світу в інший, та він був колосально мотивований тим, що треба повернутися в Україну з індіанського поселення і побачити сина та дружину. Він – життєлюб, відчайдух, людина яка бореться за своє існування. І хай там як, не покладає рук, не зупиняється, рухається вперед. Окрім того, мені допомогли підготуватися до ролі розповіді діда, батька, я багато читав, дивився кінохроніку. Потім на підставі побаченого, прочитаного, почутого почав уявляти й існувати у тому вимірі часу. Мені легко працювалося з Михайлом Іллєнком, він – професіонал, знає напевне, чого хоче і вміє це пояснити.
– А чи вдалося до характеру чи образу героя додати щось із власних якостей?
– Коли я переступаю межу чи то сцени, чи знімального майданчика, я перевтілююся, хоча у житті абсолютно інший. Має працювати уява, вона – наш інструмент. Дещо свого і справді додавав. По-перше, я ж маю своє коріння: батька, дідуся, – психофізика залишається ж моя! Тому дещо додавав, але ми це обговорювали з Михайлом Герасимовичем. Хоча деякі сцени він давав мені, як кажуть, на відкуп. Відчував, що зможу, і не давав задач. Я входив у кадр та й працював. Це означає, що ми з режисером знайшли пташину мову і спілкувалися саме у такий своєрідний спосіб.
– Дмитре, а під приціл «жовтої» преси ти ще не втрапляв? Щось уже навигадували про тебе?
– Ні, «жовту» пресу не читаю, бо не маю на це часу. Принесли якось журнал, у якому досить приємні відгуки прочитав про себе.
– Те, що мрієш про роль Володимира Великого, – правда?
– А хто таке нафантазував?! Ні, я не казав такого. Я ж не мрійник, а виконавець ролей. Режисер планує, а я граю. Тому наперед нічого не планую. Живу тут і тепер, а моя висота чи то пак планка – це щоразу, коли виходжу на сцену. Навіть коли граю виставу двохсотий раз – працюю, як востаннє.
http://sumno.com
Додав oleenkka 03 березня 2012
Про автора
Наймолодший із трьох братів режисерів Іллєнків. Народився 1947 року, закінчив Московський інститут кінематографії (майстерня М.Ромма). Започаткований ним 1997 року кінофестиваль «Відкрита ніч» відбувається і досі й має дуже позитивне реноме
