Автори / Юрій Андрухович / Я думаю, нам усім пороблено
5 квітня в Івано-Франківську відбудеться презентація останнього на сьогоднішній день роману Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст».
«Галицький кореспондент» розмовляє з письменником про роман, мандри, життя, Україну.
- Схоже, нон-фікшн - чи не найпопулярніший літературний тренд сьогодення. Наскільки «Лексикон» лягає в цей тренд?
Я думаю, "Лексикон" можна віднести до нон-фікшн, тобто, умовно кажучи, до "літератури факту". Але насправді в ньому невигадане і вигадане переплетені настільки тісно, що мені вже не вдається їх одне від одного відрізнити. Я сказав би, що це все-таки прихований роман у розібраному вигляді. Герой цього роману - людина, яка в дорозі. Тобто така, що пересувається у просторі (і в часі) десь далеко від свого дому.
- Ти сам постійно в дорозі і на дорозі. Не втомили оці дорожні вітри? Ще не тягне повернутися додому остаточно?
Та ні, я ще не наїздився. От що я зауважив: вистачає трохи довше побути вдома безвиїзно, як, наприклад, я це зробив минулої зими, цілих три місяці вдома, - і вирушити в дорогу стає проблематичніше. Тобто з'являється відвикання і начебто вже й не хочеться. І з цим треба щось робити - тобто все-таки їздити якомога частіше.
- 111 міст - це ж треба було якось запам'ятати... Ти ведеш щоденники?
Ні, чогось ніколи руки до щоденника не доходили. Так що це все видобувалося з пам'яті. Це, до речі, досить захоплива штука. Сідаєш і починаєш згадувати рік за роком. Міг я кудись їздити у 1965-му? А в 1966-му? Ну, і так далі - рік за роком. Що ближче до теперішніх днів, то більше міст. Але в цілому це була така автореконструкція. От мені було вісім років, коли я потрапив до Праги. Що я міг тоді відчувати? Я ж насправді вже не знаю, що я міг тоді відчувати. Тому я вигадую такого восьмирічного героя і що він міг відчувати.
- Міста в «Лексиконі» дуже різні. Були якісь принципи селекції?
Перше - я мав там побувати особисто. Хоч у книжці є кілька винятків - Єрусалим, наприклад. Я в ньому не бував, він там заради Єнакієвого, щоб бути поруч. Друге - треба було охопити всі літери абетки. Ну, крім м'якого знака, ясна річ. Третє - я так чи інакше повинен був мати з цього міста якщо не історію, то хоча б якесь спостереження, настрій, щось таке, що виправдовує його присутність у книжці.
- Єрусалим і Єнакієве - ну от чому так? Бог же над усім, чому така різниця? Чому коли проминаєш кордон, то від шоку і жалю, роздратування і розпачу нікуди не дінешся?
По-моєму, це просто спрацьовує загострене відчуття батьківщини. Тобто починаєш її ненавидіти через те, що вона тобі найрідніша, і тобі постійно здається, просто хронічно, що вона не така, як треба. Я вже й не знаю, добре це чи погано - мати аж стільки претензій до батьківщини. Але в будь-якому разі це означає, що тільки ця країна тобі, м'яко кажучи, небайдужа. І ти все на світі міряєш нею.
- А враження, що пороблено, не виникає?
Виникає, звісно. Та навіть і не враження, а впевненість, що пороблено. Я думаю, всім нам пороблено. Індуси сказали б, що це карма. Вона в нас усіх дуже запущена і майже не чиститься. Тому і це враження, що ми або стоїмо на місці, або взагалі кудись провалюємося.
- Твоє слово - як письменника, інтелектуала - сьогодні дуже багато важить в Україні. Кожна твоя реакція викликає масу коментарів. Не маєш стресу від стримування, коли хочеться всім сказати просто і прямо?
На щастя (моє), я ніколи не переконаний, що глаголю істину. Тобто я свої думки висловлюю завжди з великим сумнівом та начебто з них же і посміюючись. Але люди переважно не ловлять цього, їм треба обов'язково поставити смайлик, невидимих смайликів вони не відчувають. І сприймають те, що я часом кажу, дуже категорично. Мій польський редактор колись казав: "Ти пишеш так, ніби приставив пістолет до скроні. Я тільки не знаю, до чиєїсь чи до своєї власної".
- А бажання приставити пістолет до скроні виникало?
Реальний пістолет? Ні. Поки що. Я ж загалом щасливець, і в мене стільки людей, яким я всім цим зобов'язаний, що це було би з мого боку якось некрасиво. Та ні, я любив життя і буду любити, тобто заповідь "Не вбивай" для мене справді заповідь.
- На твою думку, українцям вистачає іронії, а головне самоіронії? Може, проблема в тому, що її замало?
Так, саме в тому, що її замало. Ми в цьому плані якісь недошліфовані. З одного боку, дуже пафосні, по-дитячому. З іншого - жахливо цинічні, по-старечому. Іронія, а особливо самоіронія - це круто, бо створює тобі відповідну дистанцію щодо себе самого, вона дає тобі шанс переглядати свої вчинки і змінюватися. Але як її в людях виховати? Це ж неможливо - взяти і крикнути: "Гей, народ! Будьте іронічними - і буде вам щастя!"
- Чого нам ще Бог не дав?
Ого. Список претензій буде величенький. Наприклад, не дав нам гір на північному сході, заввишки з Гімалаї. Не дав трохи м'якшого клімату - десь хоча б такого, як в Іспанії. Чоловікам не дав яєць. Ну, тобто більшості з них не дав. У нас ґвалтують і вбивають дівчину, а безяйцеві чоловіки кажуть: "Вона сама винна". Або садять у тюрму видатну жінку, а безяйцеві чоловіки кажуть, знову ж таки: "Вона сама винна".
- Але ж ми такі круті - в нас партизанка он яка була - з одного боку, шахтарський характер - з другого... Це все понти?
Не все це понти, але понтів у цьому багато. Тобто любити себе ми вміємо - але не по-дорослому, самоіронічно, а по-дитячому, самозакохано. І нам усі навколо щось винні, особливо жиди, звичайно. Це така досить середньовічна свідомість. Так що той феодальний лад, який ми тепер маємо, якраз на нас і пошитий.
- Презентація "Лексикону" у Франківську є далеко не першою твоєю презентацією, так само, як і концерти з «Карбідо» тощо. Станіслав - старе культурне місто, Андрухович - його гонорова дитина, чому ж дотепер продовжується оце «нема пророка в своїй вітчизні»?
Та ні, я цього так якось зле не бачу. Та й не дитина я вже - яка вже там дитина у 52 роки? (сміється). Я і Станіслав, і Франик буду любити за будь-яких обставин уже в силу того, що тут усі свої. Настільки свої, що серед них і пророком бути якось не випадає. Мені подобається в нашому місті те, що воно свідоме своєї провінційності і не соромиться її, не пнеться ставати чимось, чим воно ніколи не стане. Тому наші люди переважно доступні й неагресивні. А це вже багато для початку.
- 52 роки. Ти як цю цифру відчуваєш?
Як перевернуті 25. Є, звичайно, деякі фізіологічні мінуси у порівнянні з тодішньою молодістю. І якщо я знаю, що в мене завтра, наприклад, фотосесія, то нині я вже не стану бухати до ранку. У 25 років бухав би до ранку і на фотосесії вийшов би чудово. А в 52 уже слід вибирати - або одне, або друге. Ну, але це такі дрібні проблемки, жити можна.
- Вчора я спробував на Гуглі кинути на пошук "Лексикон інтимних міст скачати" і отримав таку відповідь: "Через скаргу, надану нам згідно з Законом США про захист авторських прав у цифрову епоху, ми вилучили з цієї сторінки 3 результати". Це майже як у «Металіки». Твої права, як виявилось, дуже надійно захищені. Ти сам знаходиш партнерів на видання?
Це, мабуть, результат угоди мого видавця Померанцева-молодшого з "Обріями", де продається електронний варіант "Лексикону". Тобто вони його продають, здається, по 20 гривень і, відповідно, зацікавлені в тому, щоб ніхто не міг скачати задурно. Особисто мені від цього ні холодно, ні жарко. Я думаю, що їм тут більше йдеться про принцип - поступово відучувати нарід від халяви.
- А ти як вважаєш, контент в інтернеті має право бути вільним? Ти за PiratBay чи проти? Не як виробник контенту, а як споживач.
Якщо чесно, то як споживач я дратуюся, коли від мене вимагають заплатити за слухання музики чи перегляд фільму. Плюс я не маю кредитної картки, щоб успішно здійснити цю проплату. Але це не відбивається на моєму ставленні до авторів і виконавців. Я не перестаю їх любити чи поважати від того, що їхній твір для мене заблокували.
- Світ, складається враження, поволі закипає - Anonimous, Wikileaks, а з іншого боку, все більші намагання корпорацій підкорити все і всіх... Що ти відчуваєш з цього приводу?
Моє передчуття полягає в тому, що світ усе більше завіртуалюється - тобто основна частина людського життя з усіма його стосунками, досвідами і т.д. переходить у мережу, а "реальність номер один", тобто реальність як така, все більше й більше занедбується. І в цій ситуації виникає ще сприятливіший простір для фінансових віртуальних мегамахінацій, а з ними - і для нових та нових світових криз. Я думаю, що десь років через 15 людство почне від цього отямлюватися - у зв'язку з глобальним шоком від продовольчої нестачі. Тобто їсти нам усе одно треба буде, і доведеться повертатися в покинуту реальність.
- Ти залишаєшся одним із тих, хто не "залипає" у віртуальний простір, тебе нема ні на Фейсбуках, ні в ЖЖ, я вже не кажу про, Господи прости, Вконтактє чи Однокласники. Це принцип? Як тобі на все більш знелюдненому просторі реальності?
Так чи сяк, але коли я не в дорозі, то зазвичай проводжу перед компом 10-12 годин щодня. Якби я ще й залип в якихось Однокласниках, то це було б забагато. Я не відчуваю нестачі у спілкуванні, цілком навпаки. У мене є свій простір для самореалізації поза соціальними мережами. Звичайно, зараз на цьому місці я міг би тобі пообіцяти, що обов'язково настворюю собі акаунтів, як тільки вийду на пенсію і трохи звільнюся. Але моє дао таке, що я не звільнюся ніколи і на пенсію, строго кажучи, я ніколи не вийду.
- Твоя колаборація з музикантами «Карбідо» чіпає не менше, ніж проза, поезія чи публіцистика. Що для тебе цей досвід? Тебе пре оцей справжній рок-н-рол, енергетика з залу?
Так, безумовно. Тут є, щоправда, одне "але" - нас іще не зовсім добре розуміють. Ми просуваємося в цьому сенсі вперед, але ми ще далекі від ідеального контакту з публікою. Проблема, напевно, в тому, що моє письменницьке "я" поза моєю волею вступило у конфлікт з оцим музичним. Є дуже багато людей, які не розуміють, навіщо це: "Чому він займається якоюсь фігнею замість того, щоб писати нові романи?" Так десь приблизно. І вони а пріорі не хочуть цього слухати. Або виходять із залу після першої ж композиції, бо "занадто голосно". І є ще одна крайність - рок-н-рольна публіка, яка не знає моїх текстів і так само не розуміє, не прохавує всього до кінця - що це насправді цілість. Тобто що музика і текст - це частини чогось більшого, якогось мого суцільного проекту, яким я займаюся все життя. Ну, але в кожному разі позитивом є те, що все більше людей звикає й починає все це розуміти дедалі краще. Років через п'ять ми станемо зірками альтернативної сцени.
Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ. Галицький кореспондент
Додав Chyzh 11 квітня 2012
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
