Учасники

Останнім часом дедалі частіше доводиться говорити про футбол. Це мало статись і цього слід було чекати – Євро так чи інакше привертає до України увагу журналістів, аналітиків та випадкових шарлатанів із усієї Європи.

Вони так чи інакше сьогодні рушають на Схід із певним побоюванням, проте непідробним інтересом. Це зворушливо і образливо водночас – задоволення від того, що всі цікавляться твоєю країною нівелюється усвідомленням того, що причиною цього інтересу є виключно чемпіонат із футболу, і якби не він – кого б цікавила ця загрузла в безчассі частина Східної Європи.

Складається дивна й не надто приємна ситуація – всі хочуть дізнатись щось про твою країну, проте в якийсь момент розумієш, що просто не знаєш що розповісти, аби в усьому цьому був бодай якийсь позитив.

Тому ця прискіплива увага не так тішить, як напружує. Адже що об'єктивно та неупереджено можна розповісти пересічному громадянину Німеччини чи Швейцарії про сьогоднішні українські реалії? Або, скажімо так – що в першу чергу цікавить пересічного західного журналіста, який приїжджає в Україну?

Вірно – корупція, зловживання, переслідування опозиції, цензура, олігархи: традиційний набір інформаційних приводів про нашу з вами країну, доповнений і розбавлений футбольним антуражем.

Тому два найпопулярніші питання, котрі ставляться регулярно та прогнозовано – хто стане чемпіоном і що буде з Тимошенко. На перше питання, ясна річ, відповісти не так складно.

Шкода, але й ця фантастична нагода вже сьогодні видається цілком змарнованою. З часу отримання права проведення чемпіонату, все непомітно звелося до відкатів та відмивання бабла, до провладної брехні та опозиційної істерики, до крадених коштів, політичного популізму, безкінечних скандалів та незрозумілих рішень.

Про футбол говориться все менше. Все частіше справа стосується суспільних протестів та незадоволення. Євро з суто спортивного дійства перетворилось на кількарічне виснажливе намагання перехитрувати всіх навколо і самих себе, на відчайдушну спробу приховати проблеми, що роздирають країну, за спортивною символікою та футбольною атрибутикою.

Все це намагання створити ілюзію свята й безтурботності, на тлі тотального розвалу та зубожіння викликають щоразу сильніше нерозуміння та несприйняття. І спробуй пояснити все це журналістам із країн, які свого часу проводили подібні змагання, проте чомусь зовсім не стикались із подібними проблемами.

Справді, складно уявити, щоби в репортажах про німецький Мундіаль чи Євро в Австрії та Швейцарії багато уваги приділялось стосункам влади та опозиції, чи джерелам, з яких фінансувалась будівля нових стадіонів.

Україна дійсно дивує, причому – не надто приємно. В цій ситуації справді наївно сподіватись, що Чемпіонат Європи, який на нас невблаганно насувається, змінить щось у сприйнятті України "демократичним Заходом". Важко щось змінити, нічого не змінюючи.

Важко змінитись, не змінюючись. Неможливо всіх переконати в поступі та розвитку, при цьому не розвиваючи нічого, крім хронічної суспільної недовіри та перманентної соціальної напруги.

Хочеться хіба що сподіватись, що бодай протягом місяця, доки триватимуть матчі Євро, можна буде просто спостерігати за красивим видовищним футболом.

А вже потім знову повертатись до своїх проблем, котрі за той час, звісно, нікуди не зникнуть. Не залежно від того, хто стане чемпіоном.