Учасники

Ми з ним познайомилисядесь на початку 90-х. Художник Валер Бондар представив його як свого родича, цього було достатньо, аби ні про що більше не розпитувати. Він вивчав східні мови, принаймні так він це називав. Навіть переклав один поетичний уривок турецькою. Ми його називали "поетом-орієнталістом", іноді – "поетом-орієнтологом". Йому подобались обидва варіанти. Тоді, в середині 90-х, ми всі були молодими поетами, тому завжди були разом. Це була доволі дивна компанія, поезією ми насправді цікавились в останню чергу, але для зручності все одно називали себе поетами. Ми грали у футбол і тягалися майстернями художників, брали участь у якихось підозрілих політичних проектах і знову грали у футбол. Наша літературна діяльність бурхливо розвивалась в районі вулиці Пушкінської, в усіх цих генделиках та забігайлівках, що переживали на той час свої кращі часи. Час від часу він кудись зникав, тоді ми говорили, що він вивчає свою турецьку мову й краще йому не заважати. Іноді він приводив якихось своїх колег, іноді приносив купу паленого спирту, іноді ці речі суміщав. Одного разу влаштував мені зустріч перед своїми колегами-"орієнталістами". Колеги мені сподобались, жили вони на передмісті в більш-менш чистому гуртожитку, він там вважався авторитетом. Іншим разом, під час якогось іншого фестивалю, я заходився видавати йому книжку. Зробили макет, знайшли кошти. Кошти я віддав йому в руки – ось, сказав, іди друкуй, я не встигаю. Він узяв і пішов за лаштунки святкувати. За книгою ніхто, наскільки пам'ятаю, особливо не жалкував. Потім він перебрався до Києва, ми час від часу бачились, але не так часто, як би того хотілося. Очевидно, маючи за спиною таке героїчне минуле, важко вибудовувати нормальні стосунки в теперішньому. Востаннє він телефонував кілька місяців тому. Просив надіслати вірші для збірника, запрошував на якийсь чи то семінар, чи то фестиваль. З голосу я розумів, що жодного збірника, тим більше – фестивалю не буде, але на все охоче погоджувався. Як можна було йому відмовити?

Минулого тижня Юрій В. Нога помер. Так і не вдалося потрапити на похорон: все як завжди – купа важливих невідкладних справ, якими ти відгороджуєшся від живих та померлих друзів. Тож я собі просто згадував. Скажімо, як ми вигадали йому цю велику літеру В. до імені, за зразком Семюеля Л. Джексона. Або як їхали київським фірмовим, у переповненому купе, і Юрко спав поміж лавками на матраці, котрий йому позичили. Або як тягнув його на собі вулицею Пушкінською, аби заховати від надокучливих патрулів, що виловлювали весняним містом п'яних молодих поетів. Згадував безліч інших – надзвичайно зворушливих та позбавлених жодного сенсу епізодів, з яких складалося наше життя і наша, з дозволу сказати, творчість.

Тому що коли помирають друзі, очевидною й катастрофічною стає вся та недоговореність, яка після них лишається – всі ті речі, котрі ти не встиг сказати, котрі вони, в свою чергу, не встигли дописати, котрі ви разом не встигли прожити та зрозуміти. Ти раптом усвідомлюєш, як багато втрачено й не реалізовано, як по живому рвуться такі важливі зв'язки, з яких складається час, як дають збій механізми, завдяки яким триває це життя – невимовно прекрасне й неможливо коротке. Лишається згадувати й відтворювати, щоби хоча б там, у минулому, нічого не втратити й нічого не забути.

Сергій Жадан. ТСН