Автори / Маріанна Кіяновська / Геній бажання
Щойно виникнувши, літературна премія «Великий їжак» відразу прикувала до себе увагу. І не тільки через те, що мова про першу українську недержавну премію для сучасних авторів найкращих україномовних книг для дітей. А й через глобальні плани: привернути увагу загалу до проблем дитячої літератури та читання, повернути сучасні україномовні книжки для дітей в українську провінцію, допомогти укомплектувати ними бібліотеки в невеликих містах і селах тощо. А також — через максимальну налаштованість цієї премії на демократичність.
Cьогодні наш гість — автор ідеї премії та її директор, письменник і перекладач Маріанна Кіяновська. Але говоритимемо не тільки про «Великого їжака» (зрештою, про премію писали раніше) та навіть не про Маріаннину творчість, а про речі, важливіші і для кожного пересічного українця, і для України загалом.
— Дочитую роман Ірен Роздобудько «Якби», героїня якого зустрічається зі собою маленькою, щоб дещо з’ясувати та виправити деякі помилки. Чи не є те, що взяли на себе хрест вирішення всіх організаційних моментів
«…їжака», теж свого роду стежкою повернення у власне дитинство?
— Ні. Тут інше. Я і справді тривалий час була далекою від дитячої літератури, хоча моя найближча товаришка та названа сестра Мар’яна Савка, з якою дружимо більш ніж двадцять років, уже понад десять років займається дитячим книговиданням. Та мені випало бувати за кордоном (зокрема за стипендіальною програмою Gaude Polonia у Польщі) та спостерегла, що в Європі література і культура інституційно функціонують цілком по-іншому, ніж в Україні. До чого веду? Ми всі страшенно боїмося слова «система», хоча це класичне поняття соціології, математики, біології, інших наук. Увесь світ існує у системі ієрархій і багатьох вертикалей. Коли ці вертикалі руйнуються — виникають проблеми. Тож це усвідомлення, а також тематичне спілкування з Мар’яною Савкою, президентом Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва Уляною Гнідець, іншими зацікавленими особами навело мене на думку: все, що відбуватиметься в царині дитячої літератури, не матиме потрібного ефекту, якщо не буде механізму донесення його до суспільства в найширшому розумінні, з одного боку, і з іншого — якщо не буде ціннісного фільтру, які книжки є найкращими. Коли я розмірковувала про ефективну модель такого механізму та фільтру, то, як не дивно, подумала про «Просвіту», яка на початку ХХ століття мала «ідею», схожу до нинішньої «ідеї» «Фейсбуку», але в іншому вимірі й часі. Інакше кажучи, так, як ми нині без огляду на всі бар’єри маємо нагоду спілкуватися й обмінюватися ідеями у віртуальному світі, так колись люди спілкувалися та гуртувалися під час заходів «Просвіти». А той, хто відчуває, що може багато, і робить дуже багато.
— Коли у вас виникло відчуття, що можете багато?
— У шість років. Зрозуміла, що є генієм бажання, і збагнула: все, що по-справжньому дуже хочеш, стається. І мова не про щось матеріальне, що можна купити за гроші, а про глибші речі. Коли ти справді цього хочеш, то таки станеш космонавтом, зробиш винахід тощо.
— Але шестирічній дитині доволі складно самостійно прийти до такого переконання...
— Це можливо завдяки людям, які поруч. А мені дуже поталанило — мала чудового та дуже розумного дідуся (доцента кафедри педагогіки Франкового університету Івана Височанського), який показав мені, що людина постійно існує між можливим і неможливим, і мусить знаходити рівновагу, а також те, наскільки важлива мрія. Коли людина має мрію, яка вимірюється життям (нині назвала б це життєвим проектом — приміром, хтось хоче стати лікарем, професором, президентом, бути, як мати Тереза, чи просто матір’ю десятьох дітей), то відтинає все непотрібне чи підпорядковує цій мрії інші речі. А коли людина такого магістрального проекту не має, то розпорошується. Росла в часи, коли діти мали такі магістральні бажання. Більшість тих, хто народився після 1990-х, уже не має.
— Чому? Тому, що одна система загинула, а іншої ще не виникло, батькам було не до виховного процесу чи щось інше?
— Усе разом. Плюс із виховання випали такі поняття, як обов’язок, мрія… Бо не так багато дітей нині мріє. Мріють переважно про гроші чи щось матеріальне, яке ці гроші уможливлюють. А в грошах немає сенсу. Вони — наслідок (заангажованості в перелік певних обов’язків зокрема). Ще 30-50 років тому людина мала переробити чимало справ, перш ніж дозволити собі присвятити час улюбленому заняттю. Вона мусила йти на певні жертви, а це також формує волю.
— Чим особисто вам довелося жертвувати? І чи довелося?
— Сказала б по-іншому. Коли людина живе магістрально, то має пріоритети. Але ці пріоритети можуть змінюватися. Для жінки-професіонала, яка щойно народила дитину, саме дитина на кілька років стає пріоритетом, хоча це не означає, що жінка перестає бути професіоналом. Людина, котра усвідомлює магістраль свого розвитку, не втрачає себе, а просто перекладає кубики в іншій послідовності. І знає, як повернутися назад. Саме через це життєвий проект є дуже важливим.
— Про який життєвий проект стратегічно мріяли ви?
— Коли мені було 5,5 року, мої вірші надрукувала «Радянська освіта» — газета, яка тоді мала просто величезний наклад. І в моїй сім’ї всі захотіли, щоб я стала письменницею. Але саме тоді в усьому СРСР голосно заговорили про майже мою ровесницю Ніку Турбіну. І чи це моя інтуїція, чи просто дитяча мудрість, але зрозуміла, що такого життя, як у Ніки, й уваги до себе не хочу. А ще дідусь мені говорив: «Що кращий письменник, то гірше йому живеться. Часто-густо письменники нещасливі, не мають сімей, живуть і вмирають у бідності. Ти до цього готова? Якщо те, що хочеш сказати, все ж буде важливішим для тебе за все інше, тоді письменство — твій шлях. Але не думай про це хоча би до 20 років». Отож у свої 16 я мріяла бути орнітологом, щиро цікавлячись буттям живої природи. А згодом випадково зустріла фантастичну людину, викладача-філолога ЛНУ імені Івана Франка Ольгу Федик, яка стільки розповіла мені про метафізику мови, що я вже не мала сумніву: моя мета — мова як космос. Власне, премія «Великий їжак» у певному сенсі виникла з розуміння не тільки малих деталей, а й явищ на макрорівні. Коли Ольги Федик не стало, в моєму житті вже була Мар’яна Савка та наше жіноче літературне угруповання ТУГА, з яким за кілька років навчання в університеті об’їздили безліч міст, збираючи великі зали слухачів, яких заглиблювали у власну лірику за допомогою розмаїтих перформенсів. Однак, як казав Атос: «Для Атоса це занадто багато, а для графа де Ла Фер занадто мало». Була і ще одна істина, яку почерпнула з книг того ж таки Дюма — «чекати і сподіватися». Саме між цими двома істинами існує мій життєвий проект. Тобто дуже хочу залишити по собі слід. Але добре розумію: що менше він прив’язаний до особи, то більшим буде. І я усвідомила, що ця прив’язка мені внутрішньо не так важлива.
— А як тоді бути з амбіціями? Адже творча людина без них неуявна.
— Мої амбіції кристалізувалися в рамках власного приватного досвіду. Коли мені було 12 років, на моїх очах дощенту згоріла хата батьків. Потім трапилася ще одна родинна історія, обговорення якої не на часі. Збагнула суть притчі про Йова, який в одну мить втратив усе, а також те, що жити треба так, щоби все моє завжди було зі мною, тобто завжди мати внутрішній ресурс почати все спочатку. Інакше кажучи, моя інвестиція має бути такою, аби її можна було повністю відновити. Не знаю, яким є поетом і перекладачем, але плету дуже хороші светри та сукні, роздаровуючи багатьом людям, які ці плаття охоче носять. А отже, в одному у власному житті я цілковито впевнена — умію гарно плести. Звичайно, маю амбіції як автор, але для мене дуже цінним є не зводити свого життя до власного «я». Джойс написав роман «Улісс», який перевернув літературу ХХ століття. Але цю книгу він видав накладом усього 150 примірників, із яких кілька десятків роздарував, а решту до кінця свого життя так і не зміг продати. Кафка за життя опублікував лише кілька коротких оповідань, слава прийшла до нього тільки після смерті. На найвидатнішого, як на мене, польського поета Болеслава Лем’яна за все його життя надрукували одну-єдину рецензію. Тобто не розуміти відносності літературної долі просто не можна. Як і того, що те, який кожен із нас автор, стане зрозуміло років через 50 після того, як нас не стане.
— Коли треба щось оцінити, люди керуються не стільки правдою, скільки опінією, казав Ціцерон. Але ж опінія часто-густо буває агресивною до правди. Наскільки вона важлива в літературному процесі?
— Опінія — важлива. Але опінія сучасників іноді сліпа, як і Феміда. На неї впливає чимало різних чинників, які впливати не мали б. Більшість людей не бачить розвитку культури. Погляньте, як швидко згасли зірки таких поетів, як Іван Драч чи Дмитро Павличко, хоча, можливо, за якихось кількадесят років цих поетів наново відкриють завдяки тій частині їхньої лірики, яка справді варта найвищих оцінок. Якщо опінію формують три приватні судження, то така вона тенденційна. Якщо є півсотні майданчиків, з яких дистилюють три позиції, то це вже більш-менш об’єктивно. Тепер у цьому контексті про «Великого їжака». Днями зустрічалася з представниками Мальтійської служби, від яких почула, що «мальтійці» на підставі різних думок, а також нашого довгого списку, закупили для сиротинців книжки. Вагомо, що в переліку опинилися вісім із дев’яти книжок із нашого короткого списку. А це означає, що «… їжак» у, так би мовити, системному вимірі відображає думку не трьох із трьох, а трьох із 50-ти. І це — надважливо.
— Оскільки проект «Великого їжака» не одноденка, а розрахований на десятки років, навряд уникнете заздрості та дорікань. Боїтеся?
— Якби боялася, то не взялася б за це. Свідома, що «Великий їжак» виник не на порожньому місці. Ґрунт для нього підготували Олександра Коваль і її об’ємний багаторічний проект — Форум видавців у Львові (і «Книгоманія» зокрема), проекти «Золотий лелека», «Коронація слова» тощо. І переконана: що більше таких «гнізд» і «гніздечок» матимемо, то краще. Адже саме на перетині таких починань отримаємо ту двадцятку чи тридцятку найкращих у літературі, на яких уже можна буде орієнтуватися як на сучасну класику нашої літератури. А щодо заздрості, то вже чула на свою адресу, мовляв, хочу на цій премії «піднятися». Але з правдою це не має нічого спільного. Маріанна Кіяновська як автор і Маріанна Кіяновська як директор «Великого їжака» — дві різні іпостасі мого існування, які не перетинаються в жодний спосіб. Думаю, в цьому ще не раз можна буде переконатися.
Розмовляла Ярина Коваль.
Фото Ярина Коваль.
Львівська газета
Додав Chyzh 19 квітня 2012
Про автора
Маріанна Кіяновська — поетеса, перекладач, критик і літературознавець, координатор Львівського осередку АУП. Народилася у місті Жовква Львівської області. 1997 року закінчила Львівський національний університет (українську філологію).
