Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Галереї Товари Статті Інформація

Автори / Євген Положій / "Людей, які пишуть слова, дедалі стає все більше, а людей, що їх читають, - все менше"

12 квітня вперше у Дніпропетрвоську відбулася творча зустріч з Євгеном Положієм та презентація його останньої книги "Юрій Юрійович, улюбленець жінок".

Пропонуємо нашим читачам розмову з Євгеном та нагадуємо, що Ви можете придбати книгу у нашій крамниці (вул. Червона, 11) вже з автографом автора!

 

-          Чому ви не використовуєте  більше псевдонім Макс Бондоренко? Наприклад, для написання якихось гостросоціальних матеріалів.

-          На фіга? І так всі знають, хто це. Тоді я просто не хотів підставити людей, остерігався. Але ж спосіб мислення і світогляд очевидні, тому який там псевдонім не став – нутро то вилазе!

-          Мені здалося, що ви у своїх творах уникаєте проблем. Наприклад той же «Юрій Юрійович», з того що ви читали на презентації. Це так?

-          Ні. «Дядечко на ім’я Бог», наприклад, - чим не текст про проблеми? «Що ти плануєш робити, чим плануєш займатися після того як твоє тіло кремують?» - з цього починається роман.  Смерть – це ж проблема, правда? І «Юрій Юрійович» - це не уникання проблем. Швидше, напроти. Думаю, що ставлю проблеми чи не найгостріше в українській літературі.

-          Як видавець, що ви думаєте з приводу мало популярності преси українською.

-          Це взагалі ніколи не було престижно в певних регіонах. Я думаю, що там на цьому етапі розвитку суспільства правильний варіант – робити двомовну газету або двомовний сайт.

Цікава, до речі, виникла ситуація з романом Жадана «Ворошиловград». Видав «Фоліо» роман двома накладами, і відправили вони цей наклад російською мовою у Луганськ, Донецьк. Так там люди не хотіли купувати! Кажуть – «Дайте нам Жадана українською мовою. Ми що, якісь тупі? Ми що, українською не розуміємо? Чому ми повинні читати у перекладі? Ми хочемо читати Жадана українською».

Я не думаю, що взагалі є така проблема, що українська книга може погано продаватися, тому що вона українською. І це ж саме стосується газет. Проблема в якості продукту. Звісно, південно-східних регіонів це не стосується – тут все сумно.

-          Чим відрізняються подорожі автостопом у вашому віці та в моєму?

-          Ти просто поставила мене в тупик - розумієш, я ніколи в житті не був двадцятирічною дівчиною. Тому мені дуже важко уявити собі, чим відрізняються наші подорожі. Якщо з суто практичної точки зору – залежно від того, куди ти їдеш. Якщо їхати у мусульманські країни, мені не потрібно, наприклад , вдягати довгу спідницю, а тобі потрібно. Оцим і відрізняється. Тобі необхідно не провокувати сексуальну агресію, а мені, я думаю, що це зайве.

-          Я в тому сенсі, що мене нічого не тримає…

-          Мене також нічого не тримає. Насправді будь-яку людину нічого не тримає. Будь-яку людину тримає лише її упередження щодо того, що її тримає.

-          Тобто, до 35 років вас тримали саме ваші упередження?

-          Абсолютно точно. Так воно і було. Я міг поїхати раніше. Не маю на увазі, коли був Радянський союз, тоді це було просто неможливо, потім…  – бери і їдь. Просто не прожирай ці бабки. Мої друзі їздять і зі 100 доларами в кишені. От ти прочитай «Дядечко на ім’я Бог» і зрозумієш, що можна спокійно подорожувати. Я був вже здоровим дядьком, не знав мов, проте поїхав - і нічого, нормально.

-          Для вас подорожі - це пошук пригод чи внутрішнього дзену?

-          Я пригод не шукаю насправді.Працювати в газеті, яка пише всяку фігню про владу – це і так суцільна пригода. Механічні пересування планетою Земля, то всього навсього механічні пересування. Насправді це інший спосіб медитації. Ми сучасні люди, нам важко сісти і медитувати 15-20-40 хвилин, так 2-3, ну може 5 максимум. А коли ти їдеш – це суцільне медитування. Мінімум спілкування. Навіть коли я мандрую з людиною, яка розмовляє моєю мовою, я майже не говорю з нею. Заглиблений у себе, і все.

-          У вашій газеті зроблено все так, як вам подобається?

-          Газету створюють журналісти.  Це сукупність думок, яка народжує газету. І, зрештою, це повинне давати якусь об’єктивну картину світу. Але газета ніколи не буде краще, ніж її головний редактор – є, кажуть, і такий закон. Мені значно більше подобалась газета,яку я створював наприкінці 90-х - початку 00-х років. Тоді в нас була компашка людей, які прийшли в журналістику нізвідки. Але ми доводили в кожному номері, що ми справжні журналісти. І це було класно. Романтика, блін... Усі вони тепер працюють у Києві. Ну а зараз … приходить нове покоління, і кожного разу мені здається, що воно слабкіше за попереднє.  

-          Чому саме вашу газету називають «кузницею кадрів» і вона є певною відправною точкою для подальшої успішної кар’єри?

-          У мене принцип такий – якщо ти працюєш  в «Панорамі»,  ти повинен бути найкращим. Люди працюють 3-4 роки, і потім  - на Київ.

-          Якось сумно…

-          Ні, не сумно. Спочатку було неперевершено сумно. Особливо коли їхало перше покоління, ті з ким я цю газету творив. Це як друзі їдуть, знаєш… Але ж це робота. Вони їдуть спецкорами в Верховну Раду, головними редактори на зарплату 2000-3000 баксів. Ми не можемо такого запропонувати в Сумах. Та і взагалі, творчі люди дуже амбіційні, вони прагнуть бути кращими. І вони їдуть. А я залишаюсь.

Журналісти, на мою думку, повинні бути доброзичливі, повинні відповідати відкритістю та демонструвати найкращі зразки спілкування.  Бути доброзичливим мене навчили колеги-американці. Тому що, коли я побачив, як ми їх приймаємо і як вони нас приймають – це велика різниця. Вони кидали все і займалися тобою. Це була програма обміну досвідом. Але багато хто з наших колег сказав  «ой я такий зайнятий, в мене багато роботи». В американців такого не було. Тому я казав – «Вчіться! Люди приїхали фіг знає звідки, з Техасу, а ти кажеш – слухай, а в мене йолкі». Це як в анекдоті, знаєш?

-          Ні.

-          Алло, здрастє ,актор такий-то? Вам з Голівуду телефонують.  Ми вас запрошуємо на головну роль в блокбастері, з Арнольдом Шварценегером, контракт на кілька мільйонів.

-          Клас! Супер! Я 40 років чекав цього! А коли початок зйомок?

-          25 грудня.

-          Вибачте, я мушу відмовитись.

-          А в чому справа?

-          У мєня йолкі..

Ми люди, які дуже не цікавляться тим, що роблять інші. Це основна проблема нашої країни.

-          А бездіяльність?

-          Так це воно і є.  Ми не цікавимось тим, що роблять інші. Тому ми мало читаємо, ми мало відвідуємо і т.д.  Вони вбивають наш футбол, вони вбивають нашу країну, вони ріжуть на метал наші заводи. Я йду вихідним днем і бачу, як вздовж берегів річки Псел сидять рибалки у купах сміття, з дітьми, дружинами, і ловлять рибу. Днями, зранку до ночі, у смітті. Я питаю, чи не можуть ці достойні люди 10 хвилин приділити тому, щоб взяти це сміття та скласти його принаймні в одну купу, і не сидіти в ньому. Це такий дзен-буддизм по-українськи - сидіти в купі сміття, дивитися на поплавок і ловити за день дві маленькі рибки. Як людина може сидіти в смітті і отримувати задоволення? Будь-яка нормальна людина просто б взяла і прибрала навколо себе. А в цей час ріжуть заводи і так далі…а нам похєр - ми сидимо в смітті і ловимо рибу.  Ну так а що ми в підсумку хочемо, насправді?

-          Ну є ж різні люди.

-           Їх там 200 приблизно сидить. Дійсно різних! Інженери, робітники, чиновники, всі. Вони сидять у ловлять рибу у смітті. Це вирок українському суспільству – те, що я бачу з моста у вихідні дні.

-          А що треба, щоб це змінилось?

-          Справа в тому, що ми не ліниві, а інертні. А це велика різниця. Лінива людина шукає привід, щоб нічого не робити, а інертній – потрібен поштовх.

-          Так скільки вже поштовхів є!

-          Немає ніяких. Ніхто ніколи не працював із цим. Ми от на акцію «Життя без сміття» збирали до 10 тисяч людей. Прибирали береги водоймищ у Сумах від сміття. Ми задіяли і газети, і радіо,  і телебачення, рекламу. І люди приходили! Правда, дехто через рік-два питали: «Слухайте, я на річці був, так там сміття. Чому ви не прибираєте там, га?»

Люди, які стали президентами і мерами у 2006 р., за великим рахунком, повинні були проводити роботу з людьми, змінювати ставлення до країни. Виховувати на рівні місцевого самоврядування в тому числі. Вони повинні були змінювати ставлення людей до територій. Зробити їх із лінивих – інертними, з інертних - активними.

-          А це невигідно їм.

-          Правильно. Бо 80 років  людей робили лінивими. Створити ліниву людину – то було над завдання радянської ідеології. Бо лінива людина - легко керована. А активна людина не керована. От і відповідь. На фіга їм, наприклад, десять Положіїв? Їм одного забагато.

-          А якщо вивести «положіїв» на державний рівень?

-          Сьогодні багато з тих людей, з ким я робив щось у громадському житті, кажуть, що вони розчарувались, що вони вже раз підіймались, що вони  вже стояли на Майдані і нічого вони більше не хочуть. Вони хочуть одне – щоб їх залишили в спокої, дожити до 60 років, поїхати в ліс і там доживати. Але це ілюзія. Їх і там дістануть, в лісі, будь де. Справді. Я їм кажу – настав час, коли  ми, наше покоління, повинні сказати собі - «або зараз, або ніколи».

 В мене є деякі ідеї з цього приводу, проте не буду їх поки розголошувати.

Мені вже цікаво. Це буде реалізовано через мистецтво?

-          Не обов’язково. Але це ідеї для небайдужих ідей.

-          А просто ігнорувати вони вас не зможуть?

-          Та мені по фігу,  ігноруватимуть вони нас чи ні. Головне, що ми їх не ігноруватимемо. Розумієш, у чому проблема? Зараз ми їх ігноруємо. А для них це - просто найкраще, що може придумати.

-          Кожен просто в себе вдома ввечері приходить і скаржиться…

-          Так це і є ігнор! А потрібно щось зробити. Я кажу своїм друзям – ви лідери, беріть і робіть. Вони кажуть   - ми вже застарі, ми хочемо спокою. Я думаю, що ми повинні щось зробити, інакше я буду почуватися дуже недобре у цьому світі, якщо хоча б не зроблю спробу. Якось об’єднати оці розірвані громадські рухи по всій країні – це було б добре. Я хочу загітувати якомога більше людей на це діло. Вийде то чи ні – я не знаю.

-          Принаймні тепер є чого чекати.

-          Я просто знаю, що багато таких людей. Але треба якось це конвертувати в правильну дію. Проблема в тому, що ми багато говоримо, але мало хто конвертує думки в чіткий план дій. І якби б мене спитали,  які три слова відповідали б тому, що я хочу зробити  – це свобода, солідарність і справедливість.

-          Головне, що не стабільність.

-          Точно. (сміється)

Спілкувалася Дарина Тітова


http://artvertep.com/

 
 

Додав Nusya 20 квітня 2012

Про автора

Народився 11 липня 1968 року у селі Терни Недригайлівського району Сумської області. Закінчив філологічний факультет СумДПІ ім. Макаренка (російська мова та література). Закінчив школи IREX U-Media: головних редакторів, газетних менеджерів, бізнес-трен

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска