Автори / Мирослава Которович / Хочу поєднати «непримиренних» композиторiв
Мирослава Которович — одна з найцікавіших постатей серед молодих музикантів, представників класичної скрипкової школи України. У рамках ХХХІ Міжнародного фестивалю музичного мистецтва «Віртуози», який цими днями триває у Львові, у концерті Національного камерного ансамблю «Київські солісти»(під орудою Володимира Сіренка) з програмою із творів Чайковського солювала і Мирослава Которович. Скрипково–оркестрові мініатюри «Роздум», «Мелодія», «Скерцо», вплетені в ансамбль оксамитовим скрипковим голосом солістки, стали родзинкою цього фестивального вечора.
«Без батька ми були, як без сонця»...
— Які виступи останнього часу найглибше відклалися в душі? — запитую скрипальку після того, як вона дещо охолола від бурхливо–оваційної зустрічі зі слухачами.
— Цікаво, що якраз — концерти у Львові. Щоразу показую тут нову програму. Граю ті твори, які в принципі не зовсім були мені притаманні, — романтичну музику.
— Ви бачили: слухачі задоволені тим, що ви «стаєте новою». А які зміни сталися у «Київських солістах»?
— Із відходом тата (видатного скрипаля, професора Нацiональної музичної академiї України Богодара Которовича. — Ред.) було збентеження; звичайно, не знали, куди йти, що робити, як бути без сонця, яке світить. Але поступово дещо заспокоїлися, почали пригадувати, що він нам давав, його настанови. Можна сказати: вертаємося до курсу, який провадив тато. Тепер за диригентським пультом Володимир Сіренко. Він, на мій погляд, абсолютно природно відчуває той дух, який тато заклав в оркестрі.
— Тобто є підхоплення і розвиток традицій. Приємно чути. Адже ансамбль завжди мав свій голос, своє обличчя. Власне, як і ви — солістка–скрипалька. Розкажіть, будь ласка, трохи докладніше про себе.
— Я молода мама. Дитині чотири рочки, кожне спілкування з нею — для мене щось нове. Підросла, і в неї створився такий усталений образ — «мама на сцені». Зараз роблю своєрідний експеримент: беру її iз собою на гастролі. Вона охоче представляється: «Надійка Которович». Гастролювали у Бельгії, у неї був якраз день народження, під час святкування поводилася дуже чемно, наче доросла. А коли я була на сцені, концертуючи, і за нею не було кому доглядати, раптом глянула в її бік і побачила: дитина (зовсім безпосередньо!) зіскакує з крісла й починає... танцювати. Я була заскочена: як реагувати? З одного боку, хочеться негайно «виховувати»: вчити сидіти спокійно, слухаючи виконавця в концертному залі, а з іншого — чи варто гальмувати цей емоційний порив? Адже він свідчить про глибинне, зацікавлене відчування музики. Така дилема й досі стоїть переді мною...
— А ще чим зайняті, крім виховання і виконавства?
— Викладаю в рідній консерваторії, тобто тепер уже — Національній музичній академії імені Чайковського. З радістю взяла участь у проведенні конкурсу молодих скрипалів імені Богодара Которовича, який уже вдруге відбувся у Луганську. Його учасники — студенти останніх курсів музучилищ, старшокласники спеціальних музичних шкіл. Мене запросили туди як голову журі. Переживаю за дітей — обдарованих, перспективних, за їх скрипкове майбутнє.
— Є відкриття?
— Так. Знаходимо самородки, таланти. Пересвідчилася, що наша земля на них дуже багата. Цей конкурс стає для них подією, стимулом, надихає на сумлінну безперервну працю.
«Хочу поєднати Веберна, Шенберга зі Штраусом»
— Чи народжуються нові музично–театральні проекти?
— Зробила щодо них на деякий час перерву. Намагаюся досягти якнайвищої якості у класичному виконанні, багато вправляюся...
— А є плани на майбутнє?
— Є дуже цікавий задум — з японським сюжетом. Про художника, який малює картину для імператора під назвою «Муки пекла». На цей сюжет написала музику молода композиторка, адаптувала її для мене з камерним оркестром, думаємо все це театралізувати. Але поки що не знайшли для такої вистави належного фінансування. Тепер зусилля зосереджені на тому, щоб добирати для виконання нестандартну, яскраву програму. Влаштувати, скажімо, «Нео–Віденський бал». Хочу поєднати додекафоністів Веберна, Шенберга, Берга з визнаним королем Віденського балу — Штраусом, примирити цих нібито непримиренних у поглядах на музику композиторів, і не стільки серед критиків, як серед слухачів. Будемо використовувати обробки вальсів Штрауса, зроблені саме Веберном, Шенбергом. Для мене було світлим відкриттям, що такі, на перший погляд, непримиренні сторони є насправді двома сторонами того самого — глибокого, суттєвого. Що ж до «супертеатралізованих» проектів, то, мабуть, найвдалішим можна вважати той, що живе і досі, — «Намисто з дитячих мрій». Нібито дитячий проект, але з підтекстом для дорослих — про шлях від дитинства до справжного пошуку себе. А епіграфом ідуть слова про мрії, якими вміють жити діти. Головна ідея — навернути дорослих на згадку про дитинство, власні дитячі мрії, щоб хоч на мить у них знову опинитися.
— До речі, ще про дітей: якось у давній розмові з Богодаром Антоновичем промайнула згадка про молодшого сина — Антона (названого на честь діда), який ще п’ятирічним був «на ти» зі скрипкою...
— Мiй брат Антон уже студент Музичної академії. Грає на скрипці. Але, що цікаво, отримав першу премію на конкурсі... гітаристів. Джазових, рокових. Дуже багато вправлявся, у нього колосальна техніка. Став серед них знаменитим...
http://www.umoloda.kiev.ua
Додав Настічка 05 червня 2012
