Автори / Гич Оркестр / Крізь музику, як через вогонь на Купала
Розмова з Мар’яном Пирожком та Остапом Костюком, учасниками «Гич оркестру»
Не приурочувала цю зустріч з учасниками молодого і багато в чому несподіваного гурту «Гич оркестр» до його першої річниці. Властиво, і не знала про неї, будучи переконаною, що група, яка тільки місяців зо два як заявила про себе широкій аудиторії (давши нагоду львів’янам уперше за десятиліття існування фестивалю «Флюгери Львова» прокинутися не з «Мертвим півнем», а з нею), навряд може мати довгу історію. І це просто випадок, що бажання розповісти про «Гич» (який чула кілька разів і який справді припав до душі своєю безпосередністю, енергетикою та несхожістю на інші колективи) збіглося з його першим завершеним роком. І нехай у виступах хлопців — Мар’яна Пирожка, Павла Мигаля, Володимира (Флойда) Романіва, Володимира Бедзвіна, Павла Проціва, Любомира Іщука, Остапа Костюка та Всеволода Садового — хтось і вишукає такий чи сякий огріх, важливо інше: «Гич оркестр» таки вніс у музичне львівське життя свіжий струмінь. Отож презентанти цього гурту — фронтмен, вокаліст і гітарист Мар’ян Пирожок і виконавець на духових інструментах і (як його називають позаочі) ідейний натхненник «Гича» Остап Костюк.
— Хлопці, для дитини рік — це багато, бо не тільки навчилася відчувати світ на доторк і смак, промовляти перші слова, а й робити перші кроки. Чого за цей рік навчилися? Який головний урок отримали?
О. К.: Напевно, найважливішим є те, що навчилися бути разом. Тобто прислухатися один до одного, розуміти, відчувати. Адже колектив — немаленький. А що більше людей, то більше шуму. Навчитися в тому галасі чути голос кожного, нікого не оминати увагою — це справді непросто.
М. П.: Важливо те, що за цей рік ми взагалі сталися. І тільки наступний покаже, чого справді вартуємо.
— Усі учасники «Гича» мали поза ним своє творче життя і власні проекти. Так є і нині? Чи «Гич» став для вас усіх у житті головною справою?
О. К.: Думаю, став, хоча це не означає, що відняв щось у тієї дійсності, яку кожен із нас має поза гуртом. Радше навпаки. Участь у «Гич оркестрі» надихає. Чим би кожен із нас додатково не займався, ми всі завжди повертаємося до нашої гич-родини. І повертаємося не з примусу, а тому, що маємо в цьому велику внутрішню потребу.
— Що в основі такої необхідності — схожість світоглядів, бажання мати ще одну можливість для самореалізації, дружба? І чи даєте один одному в рамках «Гича» повну волю бути собою?
О. К.: А інакше до гурту нас так сильно навряд тягнуло б. Звичайно, і сперечаємося, і гостро можемо на щось прореагувати, але теплота взаємин завжди стала. І, може, це доволі заштампована і примітивна фраза, але ми справді — родина, яка (прихопивши зі собою — кожен зокрема — дружин, дітей, друзів) може вибратися на природу і там раптом улаштувати концерт. Й отримати від цього не менше задоволення, ніж коли граємо в офіційному концертному залі. Та й про які в такому разі обмеження мова, коли тільки ми, музика і небо?
М. П.: Ми виникли в період, коли багатьом людям почало бракнути можливостей спілкуватися, дихати спільним повітрям. Склалося так, що, ще не будучи «Гичем», ми поїхали разом з етноклубом у Карпати. І там раптом зрозуміли: як вільні люди можемо робити все, що заманеться. У доброму значенні цього слова. Так усе заварилося. І треба сказати, що під час тієї польової лабораторії сформувався не тільки наш гурт — виникло чимало інших стосунків, які тепер переростають у цікаві творчі тандеми.
— Українці щедрі на всілякі визначення на кшталт «непересічний», «самобутній» тощо. Є серед них такі окреслення, які вразили чи які вважаєте авансом на перспективу?
О. К.: Не думали над цим. Тішимося, що свого часу нам прийшло до голови слово, яке люди говорять нині не лише на нашу адресу, а яким почали висловлювати власні емоції. Адже «гич» (зокрема для нас) — це не лише вигук піднесення, а сенс існування та співіснування з друзями. А тепер уже й із чужими людьми. У словниках знайшли, що вислів «ані гич» означає «нічого», «ніскільки», отже, «гич» — це «щось». Тобто ми є, і це для нас — найважливіше. —
— Маєте конкурентів у ніші, яку намагаєтеся зайняти?
О. К.: Не схильні сприймати музику як поле для битви. Коли працювали над проектом «Прокидання з «Гич оркестром», то нам намагалися насадити порівняння з «Мертвим півнем», зіштовхнути музикантів з обох груп лобами. «Гич» не піддався, бо вважаємо, що всі дихаємо спільно як презентанти саме української музики. Одні роблять одне, інші — інше, але всі знаємо, що є частиною вітчизняного музичного простору.
М. П.: І в цьому просторі нам справді добре. З багатьма товаришуємо, можемо щось пробувати разом заграти, навіть музикантів випозичити, коли це потрібно. Тому, скажімо, я не терплю програм, де вибирають найкращого з найкращих. Адже це неправильно, коли йдеться про музику, пісню, що хтось має виграти, а хтось програти. Не в гру бавимося — співаємо пісні. І поруч із нами інші люди теж співають. Тільки ці пісні чи їхнє виконання можуть різнитися.
— Що вважаєте мірилом того, що композиція вдалася?
О. К.: Коли вона реально пройняла всіх вісьмох чоловіків! Не маємо такого поняття, як завершені пісні, — завжди є простір, можливість для імпровізації. Тому кожна композиція щоразу може звучати по-іншому. Вважаємо, що плачів українській культурі вже досить, тому ставимо на свято, на людську радість, що — переконані — всім людям в Україні необхідні, як ковток повітря. Українці дають собі раду в житті, але разом не святкують. А ми дуже хочемо, щоб й у святі люди були пліч-о-пліч.
М. П.: Коли пісня не йде, ми її відкладаємо і геть через це не страждаємо. Бо чого хвилюватися? Можливо, сьогодні просто не її день — такий настане завтра або й через рік. Треба братися за те, що відлунює в душі зараз.
— Чимало слухачів дивуються, що у ваших душах передусім відлунюють не стільки сучасні автори, скільки хрестоматійні класики (для прикладу, Володимир Сосюра, Павло Тичина й інші), які в сучасній добі мають дещо негативний відтінок. Що провокує вас вибирати саме ці тексти?
М. П.: Інтуїція. Завжди і музику, і тексти сприймаємо насамперед на інтуїтивному рівні. Випадковостей не буває. І коли текст одночасно проймає вісьмох людей, заводить їх, то, радше за все, спроможний пройняти і більше. Неправильно думати, що йдеться про поезію, заангажовану часом, вона — позачасова.
О. К.: Хрестоматія з дитинства вбивала смак до поезії. Тим паче, до таких книг потрапляли аж ніяк не найкращі зразки того, що створили Тичина, Сосюра й інші письменники. Йдеться про постатей складної доби. Відповідно, і поезія їхня була різною. Але пропонувати здати в архіви тексти на кшталт «Любіть Україну» чи «Арфами, арфами» просто злочинно. Адже це прекрасна лірика, якою можна тільки пишатися.
— Якби гіпотетично ці письменники завітали на ваш концерт і ви отримали можливість поспілкуватися з ними за кавою, що б ви їм сказали?
М. П.: Спершу обов’язково запросили б їх на сцену. І від серця подякували за те, що вони зробили для української літератури. Зрештою, робимо це своєю музикою — запрошуємо цих авторів на сцену і даємо змогу слухачам почути їхні голоси. І неважливо, виходить у нас це досконало чи ні, важливо, що нам це внутрішньо необхідно. Властиво, цим письменникам ми сказали б, що вони нам справді потрібні.
— Є щось, що сьогодні — словами Сковороди — все ж «огірчує» ваше життя?
О. К.: Сковорода казав: усе зайве робить тягар. Тобто щось завжди заважає, творить проблеми кожній людині. Відповідно, треба навчитися крізь це життя переходити, як, очищуючи тіло і душу, переходять через вогонь на Івана Купала, а це насправді не всім і не завжди вдається.
М. П.: Напевно, через те, що все значно простіше. Треба робити те, що справді любиш, і тоді все в житті піде легко.
Розмовляла Ярина Коваль, Львівська газета
Додав nady 01 липня 2012
Про автора
В оркестрі грають хлопці-побратими, що інструментами своїми і голосочками дзвінкими дарують щастя сьогоденню. Опис Гич Оркестр зі Львова делікатно грає екстравагантну музику ГИЧ 'n' bass - ритм 'n' ГИЧ - ГИЧ 'n' blues - радіоГИЧ - shock horror ГИЧ ... Уч
