Автори / Проект В пошуках часу / Тіло прес-турове, кров прес-турова
Відстань від Києва до Донецька – 730 кілометрів. Це десять годин подорожі автомашиною – або одна ніч потягом. Для того, щоб країна дізналася про чергову мистецьку подію, яка відбулась у Донецьку, десятку людей щоразу доводиться долати цю відстань. Ідеться про обмежений десант столичних критиків і журналістів, що вирушають у "прес-тур".
Зовсім нещодавно такий десант у складі дев’яти киян і киянок висадився в Донецьку, щоб відвідати відкриття нового проекту "У пошуках часу" в місцевій інституції ІЗОЛЯЦІЯ. І це не вперше. ІЗОЛЯЦІЯ та Ахметівський СКМ вже кілька разів "виписували" кадри критиків, журналістів і навіть фотографів зі столиці.
Та давайте поставимо собі питання: що означає така мандрівка на Схід? Яка її економіка? Як смакують тіло прес-турове і кров прес-турова? І, найважливіше, як це впливає на якість мистецького процесу?
Ми маємо ситуацію, коли в Донецьку реально нікому висвітлювати діяльність тієї ж ІЗОЛЯЦІЇ. Більша частина "всеукраїнських" ЗМІ взагалі не мають тут корпунктів. А деякі центральні телеканали тримають у цьому місті з мільйонним населенням лише по одній(!) знімальній групі. Зазвичай це неспеціалізовані кадри, котрим доводиться бути багатостаночними – писати й знімати одночасно про політику, стихійні лиха, культуру та спорт.
Уявіть на секундочку журналістку, котрій треба висвітлювати водночас відкриття "Донбас-Арени", перестрілку під Макіївкою та обвал на шахті Засядька. А вже наступного дня їхати на вул. Світлого Шляху, 3, щоб писати про свіжу виставку в ІЗОЛЯЦІЇ. Така журналістка чимось нагадує людину з комуністичного майбутнього, де вже подолано репересивний розподіл праці. Однак практика підказує – це аж ніяк не світле майбутнє, а суворе теперішнє.
Якість таких матеріалів про мистецтво також можна уявити. У кращому разі це короткий новинарний текст. У гіршому – виставка банально випадає зі списку пріоритетних подій, адже, як відомо, розділ "культура" в українській пресі є таким собі необов'язковим бонусом до "важливих" рубрик. Більше того, співробітники та співробітниці ІЗОЛЯЦІЇ клялись, що заманити репортерів всеукраїнських ЗМІ на власні події їм вартує колосальних зусиль. Знаючи вітчизняну пресу, в це охоче віриться.
Чи є в цьому східному місті арт-критики, котрі знаються на сучасному мистецтві – це також велике питання. Наразі більш риторичне. Слід сказати, ІЗОЛЯЦІЯ вже робить перші кроки, щоб створювати місцеву мистецьку спільноту, де неодмінно мають з'явитися свої представники та представниці сфери кураторства, критики, мистецтва. Втім, це справа не одного, й не двох років.
Отже, щоб вийти з цілком реальної інформаційної ізоляції, на кожен свій проект ІЗОЛЯЦІЇ доводиться запрошувати журналістів/ок і критиків/нь зі столиці, організовуючи прес-тур. І тут інституцію можна повністю зрозуміти. Наскільки сильним чи сміливим не був би черговий проект, у нього немає інших можливостей стати поміченим в масштабах країни.
Для того, щоб уявляти, чому інституція вдається до такого прийому як прес-тур, слід розуміти сучасну специфіку виробництва тексту. Можливо, для когось це буде новиною, але люди, котрі працюють у сферах журналістики й критики, є одним із найбільш експлуатованих прошарків робітничого класу. Постійний фріланс, гонорари в конверті, відсутність бодай якоїсь медичної страховки тощо. Для значної частини з них поїздки "в поле" є надто дорогим задоволенням.
Їхати у відрядження за кошт редакції? Ні, не варіант. По-перше, це не варіант для директорів медіа-холдінгів. Навіщо витрачатися на тривалу подорож, коли й у столиці подій вистачає? А якщо їдеш, будь ласкавий, привозь сенсацію! Виставки на сенсацію не тягнуть – тому лишаєшся.
По-друге, відрядження – не варіант і для самих "людей писемних". Річ у тім, що маса газет та журналів вже давно завищують норму експлуатації, переводячи своїх співробітників і співробітниць на фріланс буквально цілими редакціями. Тому прекаризовані працівник та працівниця ще двічі подумають, чи витрачати їм добрих дві доби на поїздку в Донецьк за одним-єдиним матеріалом. Навіщо? За цей час у столиці можна склепати три-чотири повноцінні сюжети, й отримати в рази більші гонорари.
Охоче фрілансери їздять у відрядження лише на тривалі події, такі як Одеський кінофестиваль, – їдуть фундаментально, на цілий тиждень. Там щодня маса подій, а ще закриті вечірки й морський пляж. На відміну від Одеси, в Донецьку моря немає, тож пану Ахметову треба терміново виправляти цей прикрий недолік.
На додаток до всього держава гарантує кожному робітникові преси мінімальні добові у розмірі 35 гривень. А значить у відрядженні журналіст/ка може вдосталь насолодитись одноразовим харчуванням шаурмою та кількома поїздками у громадському транспорті. Романтика! І навіть найяскравіша романтика подорожей у більшості випадків поступається економічному кийку – необхідності платити за оренду квартири чи взувати дітей.
Інша справа, коли пропонують поїздку, де all inclusive. Коли замовник оплачує купе в обидва боки, проживання в готелі та триразове харчування, включно з походом у ресторан. Тому на прес-тури "акули пера" погоджуються без зайвих вагань.
За великим рахунком, у прес-турі немає нічого ганебного. Це можливість побачити мистецтво на власні очі, в оригіналі, з непідробною аурою твору, якщо слідувати Вальтеру Беньяміну. Ні критик, ні журналіст не можуть повноцінно писати про виставки в "заочній формі", оскільки тоді профанується сама роль персонажа-медіуму. І якщо інших можливостей отримувати доступ до арт-проектів з кожним роком все менше, прес-тур залишається рятівною паличкою.
Та не слід забувати, що стежинка прес-турів завжди пролягає через простір лояльності до інституції – корпоративної лояльності, яку порушувати який вкрай небажано. Скажімо прямо, прес-тур – це в певній мірі прихований спосіб підкупу журналістської спільноти. Це в тому числі й різновид легальної корупції, як дві краплі води схожий на столичні прес-ланчі, котрих так поменшало після 2008 року.
Між іншим, 2008 рік відзначився наразі найскандальнішим прес-туром в історії української журналістики. Йдеться про поїздку в Домініканську республіку, організовану оператором life:). Щасливцями, котрим вдалось абсолютно безкоштовно побувати на пляжах цієї карибської країни, виявились три десятки ІТ-журналістів. Однак по поверненні додому, більшості з них доводилось червоніти за свою бронзову засмагу перед колегами - на батьківщині їх чекав скандал. "Наскільки об’єктивні матеріали про ринок зв’язку писатимуть тепер ці люди?" – ось питання, яким зустріли відпочивальників у Києві.
Таким самим питанням можуть сміливо зустріти й арт-журналістів на пару з критиками, коли ті сходять на перон із поїзда Донецьк-Київ. Звісно, Донецьк – не Домінікана, й моря в Донецьку поки немає. Однак це не знімає базову проблему: в якій мірі люди, котрі повертаються з прес-турів, осяяні промінням корпоративної етики?
Певна річ, порівнювати український ринок мистецтва і ринок мобільного зв’язку є абсурдом. Суспільство не вимагає від арт-журналіста якоїсь робесп’єрівської непідкупності. Культура – тематика заздалегідь неконфліктна, принаймні такою вважається. Взяти кілька коментарів, описати мистецькі твори, додати смачних репортажних моментів, бекграунду – і матеріал готовий. Жодних оціночних суджень – специфіка жанру не зобов’язує. Тобто в сухому залишку матеріальні принади прес-туру для "культурного" журналіста чи журналістки виступають лише додатковим стимулом зважитись на поїздку, не більше. В підсумку всі сторони задоволені: інституція отримує розголос, редакція – матеріал з найменшими витратами, читацька аудиторія – коротку замітку на 2 тисячі знаків, а журналіст чи журналістка – веселий і ситий уїк-енд.
Куди складніший шлях арт-критика. Від представниць та представників сфери критики якраз вимагають суб'єктивних оцінок. Це вже важливо. Їх професійне завдання полягає в тому, щоб тлумачити побачене мистецтво, вплітати його у контекст, порівнювати з історичним тлом і, нарешті, давати мистецтву філософські оцінки.
Тож від критиків та критикинь інституція очікує якщо не хвалебних од, то бодай позитивних експертних оцінок. Одна розгромна рецензія – і є ризик впасти в немилість та отримати довічне відлучення від прес-турів. А у вітчизняному контексті, як ви розумієте, це ризик позбутися не тільки готелю з рестораном, але й можливості доступу до мистецтва.
Після повернення з прес-туру, в частини людей, котрі сідають за написання тексту, може виникнути бажання стати придворним літописцями. У цьому є щось від лукавого. Адже співаючи оди неякісному, слабкому мистецтву – а таке може прорости на грядках будь-якої інституції – експерт/ка, на чию думку покладаються, відверто підтасовує карти, вводячи в оману і глядацьку аудиторію, і мистецьку спільноту. Тому важливо, щоб фінансова сторона не затуляла критичну оптику. Ресторан не має бути аргументом у згладжуванні гострих кутів.
Чи етично, чи професійно їздити у прес-тури? Тут єдиної відповіді немає, рішення залежить від людини та ситуації. Та коли йдеться про мандрівку у Донецьк, їхати однозначно варто! Оскільки кожен і кожна, хто їде писати про Схід України, виконує важливу соціальну місію – демаргіналізацію Донбасу, виведення його з ізоляції. Як говорилося вище, цей регіон із 10% населеня України практично не представлений у загальнонаціональних ЗМІ. Про Донбас не пишуть. І, очевидно, саме через це мовчання в частини українців склалося стійке враження, наче по Донецьку ходять ведмеді у спорткостюмах. Уявити, що туди привозять сучасних художників світового рівня – наприклад, Даніеля Бюрена, Цая Гоцяна чи Сантяго Сьєрра – цим людям вкрай важко. Тому – так, писати про мистецтво в Донецьку не просто варто, а необхідно.
А тепер про найголовніше: що робити? Як убезпечити мистецький процес від "корпоративної етики" – тобто піару?
Перш за все слід затямити, що самі християнські заклики до критиків та журналістів "берегти честь мундира" проблему не вирішують. Це чистої води ідеалізм. Він не змінює, а лише консервує проблему, переводячи її з суспільної площини на рівень індивідуального вибору. Щоб живописніше уявити цей шлях, згадайте "венеційський" проект Оксани Мась із писанками. Замість викривати соціальні причини злочинності, Мась запропонувала ув'язненим покаятись у власних гріхах, намалювавши їх на яйцях. Будьте певні, якщо після виходу з тюрми людина не отримає роботу й житло, вона знову піде убивати та красти. Якщо журналіст(ка) і критик(иня) залишатимуться гнані кийком економіки, "якісний прес-тур" буде для них серйозним аргументом в оцінках проекту.
Питання слід ставити інакше: як забезпечити економічну незалежність трудящих журналістики і критики? Ось шлях, котрий збавляє нас від лукавого, позбавляє спокуси писати оди.
Незалежність – економічну – ніхто не подарує. Але в "боях" може й віддати. Настає час, коли самим "акулам пера" доводиться замислюватись над своїм професійним становищем. А якщо навіть не над ним, то бодай над майбутнім професії в умовах радикального прекарітету праці. І журналістика, й арт-критика тут в однаково хиткому положенні. І викликає подив те, чому працівники та працівниці цих сфер досі не почали самоорганізовуватись на захист власних інтересів.
Ніщо ж не заважає вимагати від роботодавців гідних добових. Не заважає укладати певні "цехові угоди" про мінімальну оплату праці. Чому б не впливати на редакції ЗМІ, добиваючись відкриття нових корпунктів на периферії? І потім, Донбас не обмежується "ізольованими" прес-турами: чому б мистецькій спільноті не звернути увагу на те, що за межами ІЗОЛЯЦІЇ – а це колосальний матеріал для нових проектів та досліджень.
У 90-х роках журнал російських акціоністів "Радек" закликав вимагати в держави безкоштовних польотів у космос, як розплату за вкрадену суб'єктність. То чому б, в кінці кінців, не вимагати оплати прес-турів з бюджету Міністерства культури? Все-таки, Донецьк трохи ближчий за космос, нехай там поки й немає моря.
Джерело: КОРИДОР
Додав nady 04 серпня 2012
Про автора
Шукаючи час, Кадер Аттіа зазирає в "ніщо"; Даніель Бюрен звільняє контейнери та металеві двері від їхніх безпосередніх функцій своїми відомими "смугами Бюрена"; Леандро Ерліх населяє закинутий трубопровід звуками локомотива та помножує дійсність у безлічі
