Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Товари Інформація

Автори / Григорій Гусейнов / «Юзю, мене пре від книжок...»

Нотатки про Форум видавців у Львові

На розі вулиць Коперника та Стефаника у Львові стояли міліцейські загородки, що забороняли в’їзд до Палацу Потоцьких. Був ранок, готувалося відкриття Форуму видавців, і всі найближчі закутки заставлені автами такою мірою, що протиснутися було непросто. Як писав Петро Мідянка, «хіба що притулишся до сухої вільхи, поки проїдуть жигулі». Атмосфера книжкового свята, здавалося, була в повітрі. І саме в цей момент я почув у себе за спиною: «Юзю, мене пре від книжок...» Непомітно озираюсь і бачу двох львівських бомжів з?химерним, але типовим для безхатченків кольором неголених облич. Вони неквапом ішли повз Палац Потоцьких, спілкуючись між собою і навіть не зиркнув­ши у бік яток на майдані перед па­лацом, де вже зібрався натовп охочих до?книжок.

 

Протягом наступних трьох днів, що я був на Форумі, час від часу згадував ці слова, маючи таємну надію, що в загальній юрбі любителів чтива зможу зу­стріти Юзя та його приятеля. Не зустрів. Напевно, було б інакше, якби вони ді­зналися про вихід в Україні одра­зу кілько­х книжок, присвячених Бруно Шульцу, або альбому фотографій Андрія Кіся «Сльоза і камінь» з підзаголовком «Проходи старими цвинтарями Галичини» чи вишуканої книжки видав­ництва «Срібне слово», присвяченої талановитому львівському музиканту Сашкові Небораку, книжок по-справж­ньому європейської прози Євгенії Кононенко та Любові Пономаренко, трилогії забутого українського письменника Олелька Островського, якого відродив із небуття професор Василь Яременко, збірки малої прози українською та німецькою мовами Ольги Кобилянс­ької «Огрівай, сонце...» (Чернівці, «Букрек», 2011), альбому графіки Богдана Сороки чи двох перших томів із майбутніх десяти творів Дмитра Донцова, що побачили світ у дрогобицькому видавництві «Відродження»... Думав про це й коли сидів у напівпорожньому залі, де відбувалася презентація меморіальної книжки Ігоря Римарука «Божественний вітер» (Чернівці, «Букрек», 2012). Мені навіть здалося, що порожні крісла (а їх виявилося аж надто багато) почервоніли від сорому, адже мало би бути інакше. У?нашій країні, де завжди визначальним було саме слово поета, пре­зентація книжки Ігоря Римарука, безперечно, мала б зібрати переповнений зал. Але цього не трапилося. За дивовижним збігом обставин половина з?півтора десятка людей, що сиділи в залі, були поети, яких уже сьогодні можна вважати хрестоматійними і для яких Ігор Римарук був близьким приятелем. Рідкісне товариство! Водночас сам Римарук, який поезію, здавалося, випромінював, у поезії існував (та, на жаль, значною мірою його тексти збереглися часом лише фрагментарно або й просто зникли, бо дбати за кожним папірцем для нього було б незрозумілим), — це питома харизматична постать. Година розмови навколо книжки пролетіла миттю, і залишалося лише шкодувати, що все закінчилося, а вагоме гроно українських поетів, яких на коротку мить зібрав Ігор Римарук у залі, знову розпорошилося між форумівськими ятками. Заспокоївся, лише коли прочитав саме про цю ситуацію у віршах поета Римарука: «І?реставруєш літери зникомі, й життя своє відчитуєш назад: немов у велетенськім паліндромі, в абсурді віднаходиш певний лад».

У цих поетових твердженнях є відповідь і на запитання: для кого ж він писав? Чому в багатомільйонній країні поетична й будь-яка інша книжка виходить нині сміхотворно крихітним тиражем? Значить, вона не потрібна людям? Чи жити літературі (книжці) завтра? Чи залишається в поета простір серед блогів, веб-сайтів, тізерів, банерів, чи ще не вкрали в нього останній ковток кисню? Зрештою, може, паперові носії — це тільки рудимент, і ради цьому немає? Відповід­і довго шукати не довелося. Варто було взяти до рук дві книжки, випущені видавництвом «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»,?— «Ліна. Триста поезій» та «Мельничук. Князь роси». Поліграфічна довершеність у поєднанні з класичним текстом байдужими не могли залишити нікого. І мені, криворіжцю, відразу згадалося, як зовсім юним Тарас Мельничук колись приїздив працювати на Новокриворізький гірничо-збагачувальний комбінат, і тоді в робітничій спецівці дещо по-хлоп’ячому, соромлячись, як потім згадували, приносив свої поезії до міського літературного об’єднання та в редакцію газети з твердою комуністичною назвою «Червоний гірник». Принаймні чотири його вірші через багато років я знайшов у пожовклій газеті, а потім їх передрукували в колективному збірнику «Зорі на копрах», що ви­йшов у Дніпропетровську. Водночас книжка Ліни Василівни нагадала мені зовсім свіжу історію, коли моє місто, аполітичне, беззаперечно російськомовне й значною мірою люмпенізоване, де українську поезію без сентиментів відсунуто на маргінеси, раптово здригнулося всім ржавим шахтним залізяччям від повідомлення в пресі: до Кривого Рогу їде Ліна Костенко... Щоправда, приїзд не відбувся, але в книжкових магазинах протягом кількох днів топовим значився її роман «Записки українського самашедшого».

Другою частиною відповіді стала зуст­річ на Форумі з двійком інших книжок, які щойно підготував знавець антич­ної літератури Андрій Содомо­ра,?— це «Пісні з Лесбосу» Сапфо (Львів, «Піраміда», 2012) та образки, мініатюри, катрени, думки «Пригорща хвилин» (Львів, «Срібне слово», 2012). Сучасній українській літературі, як небагатьом у світі, пощастило нині мати такого блискучого знавця античності. Адже не секрет, що саме антична культура — органічне явище світової культу­ри — в усі часи тримала на собі все, що потім народжувалося, досягало апогею, зникало, поступалося місцем іншому. І?ось ми, сучасники Андрія Содомори, тішимося з того, що майже щороку ця неймовірно працьовита людина дарує нам нові й нові зразки античної літератури, відтворені українською мовою. З їхньою допомогою в нас залишається шанс для прориву в культуру майбутнього.

Спілкування з величезним масивом книжок, чим характеризуються всі форуми, неодмінно виводить на якісь особливі, знакові видання. Такою стала для мене ошатна книжка, що вийшла у видавництві «Коло» (Дрогобич, 2012), «Володимир Винниченко — Розалія Ліфшиць: епістолярний діалог (1911—1918 роки)», упорядник Надія Миронець. Я знав цей текст, бо фрагменти було опубліковано в журналі «Кур’єр Кривбасу» одинадцять років тому, але два знайомих портрети на обкладинці — вишукана жінка, яка артистично склала руки під підборіддям, і мужнє обличчя степовика у вишиванці — а також темно-червоний колір обкладинки й навіть добірний яскрав­о-червоний колір лясе, створювали святковість зустрічі з виданням. Своє враження було й від знайомства з книжкою Александера Гранаха «Ось іде людина» (Київ, Видавництво Жупанського, 2012). Уривки з цього текс­ту теж друкувалися у двох числах журналу «Кур’єр Кривбасу». Кілька років івано-франківська поетеса й переклада­чка Галина Петросаняк присвятила перекладу з німецької авто­біографічної історії життя актора сві­тового рівня Александера Гранаха, який народився в селі Вербівці на Станіславівщині, а помер у Нью-Йорку 1945 року, проживши близько п’ятдесяти п’яти літ. Він ви­явився не тільки зіркою Голлівуду, а й талановитим мемуаристом.

Зі Львова віз також книжку, яку, напевно, помітили лише одиниці на Форумі, — поетичну антологію «Степова пектораль» (Одеса, «Маяк», 2011), упорядковану поетом і перекладачем Анатолієм Глущаком. Зібрати кілька сотень імен під однією обкладинкою складно й одночасно просто. Адже українська поетична степовіана — неосяжний огром, що в ньому легко загрузнути, піддатися спокусі магії постатей. Книжка вийшла негучною, навіть занадто тихою, яким буває степ пізньоосінньої пори, коли коротко втихають бурі, а класичне перекотиполе нарешті знаходить прихисток. Поруч з іншою антологією, що була представлена на Форумі й опинилася серед переможців, — «Нью-Йоркська група», упорядники Марія Ревакович та Василь Габор (Львів, «Піраміда», 2012), «Степова пектораль» аж занадто скром­на. Але її енергетична наповненість, безперечно, повертає до витоків, коли хочеться зняти з полиці припалі пилом томики Миколи Чернявського, Івана Манжури, Спиридона Черкасенка або пошукати тексти зовсім забутих Андрія Бобенка, Кесаря Білиловського.

Окремо хочеться звернути увагу на книжку Василя Габора «Про що думає людина» (Львів, «Піраміда»), яку вважаю відкриттям Форуму, — за жанром, формою подачі, глибиною, хоча щось схоже я вже зустрічав у літературі, наприклад, у Жоржа Перека. Не належу до критиків і вважаю непристойним висловлювати якісь абсолютні тверджен­ня, але мені здається, що від цієї, здавалося б, невеличкої книжки може розпочатися інший відлік у нашій не зовсім здоровій літературі — без галасу, акторськ­их вибриків, гонору, пихи й марнослівства, порожніх, але самовпевнених текстів, багатослівного нарцисиз­му, тривіальності, свідомої вульгарності, відвертого несмаку — усього того, що дорослій літературі не пасує. У нас стало нормою, коли письменник вважає за потрібне вчити інших, пояснювати, тлумачити, розповідати про «обов’язок письменника»... Зрештою, за словами Гомбровича, читач не повинен відчувати підкреслену вправність автора і якщо помічає сліди його зусиль — це поразка. У новій книжці Василя Габора все навпаки — він нікого не вчить, та й сам зайве не відкривається перед читачем, ніби дає тому змогу поступово й повільно дозрівати до розуміння написаного. І так само не відчуваєш, що автор намагається здаватися аж надто вправним (читач дуже до цього чутливий). Розумієш, що в книжку вкладено багато сил і серця, але слідів зусиль не помітно.

Читання книжок — це, як відомо, залучення до пізнання культурних цінностей, до знайомства з різноманітними словесними традиціями. Сьогодні виконання такої суспільної функції стали перебира­ти на себе від паперових носіїв елект­ронні. І, здається, найпершим, хто став пропагувати таку співпрацю, був саме Форум видавців у Львові. Як і активне залучення до читацьких мас юних українців. Напевно, без діяльної участі держави та належного фінансування тут уже не обійтися, інакше катастрофа української книжки неминуча. Зусилля мають бути комплексними і тривалими, починаючи від Держкомвидаву і закінчуючи масовими бібліотеками. Місце знайдеться всім: Спілці письменників, редакторам часописів, видавництвам, міністерствам освіти та культури, книжковим ярмаркам, армії ентузіастів і вболівальн­иків за долю української книжки. Але поки ця справа не розпочалася. Хоча що переконливішими будуть наші зусилля, то простіше доведеться наступним поколінням пропагандистів книжки, письменникам і функціонерам від культури.

...У моїх планах було в суботу, перед від’їздом з Форуму видавців, спробувати знайти Юзя та його приятеля десь біля Галицького ринку, щоб розпитати про те, яким чином їх пре від книжки, але ще з?ночі у Львові почався дощ.

Літературна Україна
 

 
 

Додав Настічка 01 жовтня 2012

Про автора

Григорій Гусейнов народився 1950 року на Кіровоградщині. Закінчив Одеський державний університет (факультет української філології). Працював теслею, був залізничником, журналістом. Нині - головний редактор журналу «Кур'єр Кривбасу» (Кривий

Автори пов'язані с новиною

Форум видавців

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска