Автори / Леонід Горлач / «Страшніша над усе погуба духа»
Є класики дуті, є забронзовілі і є… живі, тобто справжні (причому, класики вже за життя). Письменник Леонід Горлач навіть у когорті поетичних велетнів вирізняється, поєднуючи в собі тонкого лірика й доскіпливого дослідника-епіка (до речі, найсвіжіша новина: за віршовані історичні романи “Мамай” і “Мазепа” Горлач отримав премію ім. В. Свідзінського).
Майстер реалістичного письма, він видобуває зі звичайного слова найтонші семантичні відтінки, тобто послуговується симфонічними законами, а за цим — здатність відкривати у звичайному незвичайне, розкладати райдугу смислу на кольорові метафори.
За плечима в Леоніда Горлача десятки літ наполегливої роботи в літературі (його першу збірку “Сонце в зіницях” прихильно зустріли майстри слова, а серед них і незабутній Олесь Гончар, вона побачила світ 1965 року): в доробку близько п’ятдесяти книг поезії, прози, публіцистики та шість історичних романів у віршах!
Золота серцевина його творчості — соціально загострене відчуття того, що відбувається нині в Україні, історизм, активна громадянська позиція, беззастережне відстоювання інтересів народу, віра у його майбутнє і паралельно — тонка пейзажна й інтимна лірика.
Нова поетична книжка Леоніда Горлача — “Знак розбитого ярма” — і є квінтесенцією цієї тези. Вона вражає молодою потужністю м’язів думок і почуттів.
— Леоніде Никифоровичу, письменників називають сейсмографами суспільства, а Ви до того ж маєте колосальний досвід, прожили велике бурхливе життя, в яке вмістилося кілька “епох”: сталінщина, хрущовщина, брежнєвщина, незрозумілий період так званої незалежності. У чому полягає сутність нашого сьогодення? Що Вам доводиться переплавляти у поезію?
— Це питання мучить кожну совісну людину, яка по-справжньому вболіває за свій народ, за наш національний український код. На превеликий жаль, трапилося те, що відбувалося в історії, скажімо, за часів Французької революції, коли романтики йшли на барикади, а потім приходили цинічні буржуа і захоплювали все у свої руки. І тих, хто боровся на барикадах, нищили, репресували.
На щастя, до відвертих репресій в Україні не дійшло, але ми втратили надзвичайно багато. “І не така страшна домів розруха, // а те, що звикли жити у ярмі. // Страшніша над усе погуба Духа //, яку собі вчинили ми самі”. Утім, і розруха пригинає: понищено промисловість, сільське господарство. Вимирають села, я це бачу на власні очі в моїй рідній Чернігівщині, особливо у північних районах, ближче до Росії, Білорусі. Там просто жах: порожні хати заростають бур’яном, тільки лісовози вивозять ліс, люди доживають, виживають, і це дуже страшно.
Отакі результати діяльності за 21 рік незалежності. Згадую розповідь нашого чудового письменника, Героя Радянського Союзу Юрія Збанацького. Він якось сказав мені: “Ти знаєш, не так страшно було йти у бій, коли кров лилася і падали мертвими люди. Найстрашнішим було, коли ми приходили в села, а там — жодної душі, тільки димарі над згарищами стирчать”.
То була війна. А з ким тепер воюють? Питання не риторичне. Воюють із власним народом. Процеси, які відбуваються у нашому суспільстві, далекі від поезії. Відбувається самознищення. Як тут писати світлу, задушевну лірику?
Найчутливіші люди нашого суспільства — письменники, але я не можу назвати жодного глибокого твору ні в прозі, ні в поезії, ні особливо в драматургії, де було б відбито революційні процеси. Чому так? Згадаємо 20-ті роки минулого століття, скільки значних творів тоді з’явилося. Письменники писали про те, що бачили, бо вірили в перспективу. Нині цього немає.
— Минувшина, зокрема й недалека, відображена у творах Ю. Мушкетика, Р. Іваничука, В. Шкляра, В. Баранова, Г. Гусейнова, а ось позитив періоду незалежності не знайшов своїх співців.
— У творах зазвичай лише відгомін минувшини. А якщо є відгомін сучасності (ось, до прикладу, розкішна епічна річ Бориса Олійника “Трубить Трубіж”, то там стільки гніву. Позитиву — немає. Є біль за те, що на очах руйнується країна.
Тому поетів не дуже тягне на лірику. Вона має бути викривальною, гнівною і чесною. Треба говорити правду про все, що нині відбувається. Невдала вийшла у нас незалежність, віжки опинилися не в руках справжніх патріотів України, а у спритних ділків, яким байдуже де жити: в Європі, Америці чи на островах-курортах. Вони мають формальне громадянство, у них нема українського громадянства у серці. Через це країна поневіряється.
— Що увійшло у найсвіжішу Вашу збірку “Знак розбитого ярма”?
— Це вірші й поеми, написані впродовж кількох ближніх років і породжені традиційними для мого віку розмислами про сенс людського буття, і отими ж реаліями сучасного українського життя. Паралельно з епічними творами пишу лірику, яка просто вихлюпує з мене.
На щастя і печаль я маю право,
При них обох моя душа згоря.
А ти, примхлива і облудна славо,
Немов ярмо, що скинула зоря.
Печальний нині, був веселим зроду,
Але від того плакати дарма.
Над небозводом рідного народу
Поет — як знак розбитого ярма.
Назва книжки принципова. Поети борються за внутрішню свободу, за волю свого народу, нещасної країни.
— Яка “географія” больових точок книжки “Знак розбитого ярма”? Які теми Вас найбільше хвилюють? Ця відповідь для тих, хто лише має намір прочитати Вашу нову книгу.
— Людське серце здатне вміщати в себе цілий безмежний світ. Та найбільше в ньому живе дух рідної України. І якщо для мене поет уособлює суть свободи, то хочеться бачити й свій народ без ярма захланності, вторинності, як за часів найвищих проявів національного духу, коли він умів відстоювати свою незалежність. А тому й хочеться нагадати нашим державцям слова, які я свого часу вклав у вуста Івана Мазепи:
Якщо ж узявсь державний хрест нести,
то будеш лиш тоді з добром у згоді,
коли в тобі народ — не ти в народі,
коли не він тобі — для нього ти.
Звідси й гострі соціальні мотиви, а ще роздуми про тимчасовість людського буття, бо на схилі літ людина має думати не про те, як возвиситися над собі подібним, а залишитися світлим добрим променем на небі.
Я все-таки зберігаю стару позицію, вироблену десятиліттями: поет має бути громадянином.
Нині молоді пошуковці слова і слави часто займаються електронною творчістю, образ на образ начіплюють, розхристаність, неграмотність… Це нечесно щодо свого народу.
— До того ж, ця “електронність” добряче приправлена нецензурщиною, і це видають за авангард.
— Вони просто не знають, що все це повтори. Хай почитають твори двадцятих років. Є фейлетон Остапа Вишні “Забіліло”, де він згадує Наталю Забілу. Вона була дворянка, тільки входила в літературу, повна енергії, надзвичайна красуня. Наталя Львівна з феміністками створила групу, вони ходили голими по Харкову, тодішній столиці, з гаслами “Геть стид!”, “Геть сором!” Остап Вишня дотепно посміявся, мовляв, не тим займаєтеся, дівчата. Нині відбувається щось подібне: оголюються люди. Нагромаджують неграмотні рядки. Добре хоч, що автори правильно себе характеризують: “Ми пишемо тексти, а не твори”. Одразу самі на собі хрест ставлять.
Європа давно зрозуміла, що до чого. Верлібри, білий вірш — це природно для них. У нас же силабо-тоніка, столітні традиції ритмізації і римування. Що таке справжній вірш? Він має дзвеніти музикою, переливатися барвами. Це ж зовсім інше, бо наша поезія — посестра музики. Про це забувають глухі “новатори”. В Європі, може, і надрукують якогось віршика, може, і грант якийсь дадуть. Але це мертве. Треба жити заради свого народу, уболівати за все, що відбувається у нас. Тоді ти гідний звання поета. Я так вважаю.
— Вашу нову збірку завершують два блискучі вінки сонетів — “Материк” і “Море” і дві компактні поеми, болючі й афористичні: “Ніч гніву” і “Озонова діра”.
— Це знову ж про нас, українців: у минулому й майбутньому. Я щоразу занурююся у власну душу і роблю походи в історичну пам’ять. І бачу: є недаремним кожне чесне слово. “Материк” починаю так:
Колись, як нас не буде вже на світі
І нашу стежку заплете трава,
Немов каштани на багрянім вітті,
Повиснуть наші вистиглі слова.
— Та надто трагічні початки у поем “Ніч гніву” і “Озонова діра”:
Я прив’язав дорогу до порогу.
Ніч забарна згризає створ вікна.
А в чорноті, задушливій од смогу,
Розпатланий регоче сатана.
— — — — — — — — — — — — — — — —
Ніч смоляну пронизують вітри.
Кричить до крука крук у глухомані.
Стираються часів незримі грані.
Згин холодить з озонної діри.
— Я препарую нашу дійсність і минуле, а вони надто сумні. Втім, я ще діагностую, тобто шукаю шляхи одужання. Тож я не стільки паталогоанатом, скільки лікар.
Піду у пам’ять, поверну назад.
А може, там відродиться опора
і віра в те, що Україна хвора
знову зацвіте у небесах, як сад?..
І далі:
І хатою я сам нараз стаю,
Села осердям, острівцем озону.
Втираю із землі сльозу солону,
Притулок на ніч жебракам даю.
Село передусім треба рятувати!
— Чи не було написання історичних романів самозахистом, коли подорожами у минувшину Ви затулялися від ганебного сьогодення? Певно, хтось допитувався: “А чому Горлача так кинуло у минуле?”.
— Ви маєте слушність, що мене туди кинуло. Один із моїх віршів починається так:
Цей час не мій. Я у старому часі,
Де з кров’ю перемішане вино,
Де все, як образи в іконостасі,
Відстояне, відбарвлене давно.
У старому часі спокійніше. Але я ще поставив перед собою таку мету. Що таке наша історія? Сто разів переписане диктування, за яким не видно суто українського, якісь тіні. Насправді маємо могутні історичні постаті, які аж просяться, щоб про них написали широкі епічні полотна.
Я думав: “А яка ще країна, який народ має таку розграбовану історію?” Назвіть хоч одну непоганьблену могилу українського гетьмана. Від Богдана Хмельницького нема нічого. Мазепа втік у Бендери, там його могилу розкопано-знищено. Нема поховання Виговського. Де упокоїлися Дорошенко, Сірко? Пам’ять про наших великих діячів, полководців, мислителів і моральних світочів знищена. А сусідня Росія своїх царів і вельмож ховала по церквах, соборах, монастирях, зберігала останки, бо завжди володарювала.
Відтворивши глибинну історію, ми збережемо для майбутнього бодай у літературному вигляді сліди наших великих попередників і правду.
— Що у душі переважає: оптимізм чи песимізм?
— Песимізму стає дедалі більше, але я оптиміст. Зовсім у чорний розпач впадати не варто, кожен має робити свою справу. Чесні книжки треба писати, пробиватися. Це напівмістична річ: кожне слово свою справу робить, ми навіть цього не помічаємо, але згусток енергії думки, душі обов’язково через слово передасться комусь, і буде результат. Нам на роду накреслено боротися, писати і вірити у те, що все у нас піде на лад.
У нинішній ситуації треба опиратися на історичний досвід українського народу. Він не такий дурний, як його зображують і по світах, і недруги, що в Україні живуть, п’ята колона. Рано чи пізно все повернеться на круги своя, забарвиться в український колір. І це не риторика, бо народ — мудрий, роботящий, ми не скоримося. Коли я спілкуюся з людьми із глибинки, з представниками покоління вистояного, під шістдесят, вони кажуть: “Ми не здамося, рано чи пізно візьмемося й за вила. І діти нас підтримають”.
Державна оргія, яка триває весь час (маю на увазі різні майдани, маскультуру, шабаш у телеефірі), це одна справа, а внутрішнє життя народу зберігається, його не розтоптати просто так. Людям засмічують мозок, а вони все одно розуміють, що і до чого, і краща частина молоді, слава Богу, розуміє.
Спілкувався
Володимир КОСКІН
Додав nady 09 жовтня 2012
Про автора
.
