Автори / Йозеф Вінклер / Слова повільної людини
Австрійський письменник Йозеф ВІНКЛЕР представив у Києві свою найбільш незвичну книжку «Вивезена. Нєточка Ілляшенко розповідає про своє українське дитинство»
Йозеф Вінклер — один із найцікавіших на сьогодні європейських письменників, лауреат численних нагород, серед яких — Велика державна премія Австрії та престижна Літературна премія імені Георга Бюхнера. Він — почесний професор університету Клагенфурта. В його унікальному стилі органічно поєднуються візуально насичені, часом навіть сюрреалістичні образи з достовірністю характерів і ситуацій, екзистенційне напруження — з точною іронією.
До Києва пан Йозеф завітав, щоб представити на «Книжковому арсеналі» свою, можливо, найбільш незвичну книжку — роман «Вивезена. Нєточка Ілляшенко розповідає про своє українське дитинство», героїнею якого є українська жінка, депортована до Австрії 1943 року на примусові роботи. Фактично, авторів у роману двоє: Йозеф Вінклер і Валентина Ілляшенко, дівчина з наддніпрянського села, котрій автор дав ламке й ніжне ім’я Нєточка. Письменник просто подає — зі своїм мінімальним втручанням — сповідь Нєточки-Валентини про її перші 14 років життя в радянській Україні, спогади про її матір і батька, про жахливу ніч депортації, про перший рік життя в каринтійському селі, куди її привезли як служницю і де вона зрештою залишилася назавжди, знайшовши нову родину. Це водночас і велика література, і вражаючий документ, вартий десятків історичних досліджень.
Українське видання «Вивезеної» підготовано видавництвом «Критика» — як завжди, на бездоганному рівні. Особливо хочеться відзначити яскравий, соковитий, близький до досконалості переклад Нелі Ваховської.
КРИМІНАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА
— Як ви почали писати?
— Я народився на півдні Австрії, у провінції Каринтія, в маленькому селі на дві сотні мешканців, виріс на сільському подвір’ї і знаю життя селян. Більше того, це католицьке життя, адже в шість років я був церковним служкою. Тоді служба правилася двічі на день. Я вбирався в яскраві червоні шати і прислужував священику. Через це найбільшими темами моїх книжок є селянська, водночас і католицька обмеженість. Ще дитиною я відчував у собі потяг до роботи з мовою.
— Школа цьому сприяла?
— Я відвідував її протягом восьми років... Коли мої друзі чи вороги по школі жартували, то їхні жарти часто були утертими, спрямованими проти жінок, і не завжди, відверто кажучи, мені було цікаво спілкуватися з ними. Трохи цікавіше мені бувало хіба що тоді, коли жарт містив у собі словесну гру. Могло статися, що і не дуже апетитний жарт подобався мені саме через це.
Наш учитель відправив своїх власних синів у гімназію, а мене й інших сільських синів тримав у себе тому, що він організував вищий рівень навчання і для цього йому теж потрібні були учні. Я не пішов ані на вищий рівень, ані до гімназії, але це не було для мене горем, бо я вже тоді захопився літературою. Наша школа не мала бібліотеки, а коли я запитував у мами, чи дасть вона мені грошей на книжку, то вона казала, що ми, бідні селяни, не маємо на це грошей. І від цього я дуже засмучувався. Я знав, що все-таки якийсь вихід має бути, і вдався до такого собі злодійства: почав непомітно красти гроші у батьків. Три роки поспіль, із 15 до 17 років, коли я вже вчився у торговельному училищі, я крав гроші у батька, який не так уже й добре відав своїми фінансовими справами. Без купівлі книжок на вкрадені гроші я не сидів би зараз тут.
— Заради яких книжок ви так ризикували?
— Із 14 років я читав великих європейських авторів: Камю, Сартра, Хемінгуея, Гандке, Петера Вайса. Добре пригадую, як тоді сказав собі: «Одного дня ти теж напишеш книжку». Батько постійно заважав мені в тому, мати не мала голосу, а третьою особою в цьому трикутнику була німа служниця. У цьому трикутнику я шукав власну мову і знайшов її, читаючи цю високу літературу. В моєму селі не було книжок, лише величезні молитовники, від яких мені ставало погано, ще коли я був дитиною. Тривіальної літератури я так само ніколи не читав. Пізніше у щоденниках Ежена Гріна я вичитав, що розважальна література написана дияволом. Я вважаю, ми ніколи не дізнаємося, що насправді цей різновид літератури зробив з людством.
— А коли ж ви, власне, перейшли до письма?
— Я читав і читав. Навчання мене більше не цікавило. Коли читаєш так багато, рано чи пізно ти починаєш і писати. Свій перший роман я написав у 26 років, він вийшов у Франкфурті 1979 року. Після того я дуже швидко написав три романи, які склали трилогію «Дика Каринтія». А четвертою книжкою стала «Вивезена».
НЄТОЧКА
— Тож як ви познайомилися з її героїнею?
— Коли я працював над третім романом, то помітив, що затинаюся, що письмо не йде, що я не можу перебувати в місті. Мені хтось порадив вибратися далеко в гори, знайти собі житло і там спокійненько довести роман до кінця. Отож я взяв із собою в дорогу свою 20-кілограмову друкарську машинку, склав інші речі, що були мені потрібні, в торбу і поїхав до Каринтії, в той край, де виріс. У гірському селі, до якого я раніше приїздив улітку, я ходив від хати до хати, запитував людей, чи здасть хто-небудь мені житло на тривалий час із повним пансіоном. Мені відповідали, що вже здали або просто не здають чужинцям. Важливо було, що з тієї гори я міг дивитись у долину, де розташоване моє рідне село. Зрештою, я наштовхнувся на хлопця 14 — 15 років і запитав у нього, чи не знає він, у кого тут можна поселитися. Він завів мене до садиби, до своєї матері, я розповів їй, що пишу романи, що потребую усамітнення, і чи не міг би я винайняти у неї кімнату. Вона сказала, що радо візьме мене до себе. Це був випадок, але випадок необхідний. Наступного дня я перебрався до неї, в ту кімнату, куди її поселили, коли привезли в Австрію 1943-го.
— Як розвивалися ваші взаємини?
— Протягом перших місяців я працював над третім романом. Щовечора я спускався до неї в кухню на вечерю, і вона майже щовечора розповідала мені про своє українське дитинство. Я розумію, що вона вперше за свого життя знайшла в моїй особі потрібного їй слухача. Жоден з її чотирьох синів не цікавився її минулим. Її чоловік пиячив, не хотів нічого чути про Росію взагалі. Йому і так часто доводилося соромитися того, що він одружений з росіянкою. В селі жило чимало депортованих українців чи росіян, як ми їх називали, і загальна позиція була така, що через них ми програли війну. Тож ми розмовляли потайки, коли її чоловік уже спав. Історії зі свого життя вона переповідала мені протягом тих семи-восьми місяців, що ми спілкувалися. Вона забувала, що вже розповідала ту чи іншу історію, і тому повторювала їх ще й ще. Завдяки цим повторенням я міг перевірити, чи ці історії правдиві. Коли роман вийшов, двоє її синів сказали, що і вони могли б таке написати, просто їм це нецікаво. Однак я не в конфлікті з її сім’єю, тож коли зараз повернуся в Каринтію, то подарую їм український переклад — німецьке видання вони вже мають.
— Вона гарно розмовляє німецькою?
— Мені за свого життя не доводилося зустрічати літньої селянки, яка, доволі довго проговоривши іншою мовою, краще за неї розмовляла б німецькою. Крім того, переказуючи ці історії, вона навчилася їх розповідати. Саме завдяки тому, що вона настільки освоїла німецьку й виробила в собі уміння гарно оповідати, я написав цю книжку.
— Коли саме ви почали писати про неї?
— Була вже весна, я закінчив третій роман. Нєточка пішла працювати на город, а я за нею з диктофоном. Історію своїх 14 років в Україні та першого року в Каринтії вона розповіла ніби одразу, в хронологічному порядку, за два-три тижні. Я записав, потім переніс на папір. Якраз минув рік, і я мусив їхати. Я спакував речі, два рукописи, що їх створив за цей час, і перебрався до рідного села, в долину, до своїх батьків. Батько ще сам господарював, хоч йому було вже 75 років. Уже живучи в батьків, я допрацьовував рукопис про Нєточку. Закінчивши рукопис, я повернувся, прожив у неї 14 днів і за цей час прочитав їй усю книжку. Коли вона слухала, то підправляла мене, тобто безпосередньо брала участь у моїй письменницькій роботі. Так ми й допрацювали цю книжку.
Доки тривала підготовка до друку, дві великі газети опублікували книжку частинами. Перед Різдвом я отримав авторські примірники від видавництва, привіз їх та поклав Нєточці під ялинку. А вона подарувала мені листи своєї матері, котра писала їй із СРСР. Листи написані з 1957-го до 1974 року, дуже просто, щемко і красиво. На жаль, я запізно зрозумів, що їх можна було б надрукувати як додаток під однією обкладинкою з романом, але це завжди можна зробити в другому виданні. Нєточка дуже пишалася, що цей роман виходить у світ, казала, що це чиста правда.
— Як «Вивезена» змінила її життя?
— Вона буквально за одну ніч стала дуже знаменитою. Через два-три місяці після публікації я знову її провідав, але не впізнав. Вона була дуже бліда, із синцями під очима. Я перепитав, що з нею. Вона сказала: «Я живу, наче в савані». Виявилося, що відколи книжка вийшла у світ, німецькі журналісти почали до неї часто приїздити, і її односельці зненавиділи її. Вони гадали, вочевидь, що вона на цьому заробляє. До неї приїздили білі «Мерседеси», з яких виходили телевізійники, встановлювали камери, брали в неї інтерв’ю, а в цей час селяни проїжджали повз своїми тракторами й сердито позирали на оту росіянку. Крім того, історія її першого року життя в Каринтії містила багато епізодів, про які село воліло б забути. То був дійсно дуже важкий період, але за пару років люди затихли. Зрештою, вона дожила віку до 85 років, померла два роки тому і похована на сільському цвинтарі. Чоловік Нєточки так і не дав їй поїхати до України, аби побачити матір, а вона не наважувалася повернутися лише як гостя. Вона мала б почуватися десь так само, як і я, тому що я писав дуже критичні, гострі книжки про себе самого і про традиційний селянський католицький світ, і мої односельці зненавиділи мене, мов чуму. Але, на відміну від мене, що мені вдалося стати письменником, вона залишилася в тому селі. Їй випало пережити і перестраждати набагато більше, ніж мені.
— Хочеться запитати, чому ви обрали для неї таке ім’я?
— Я не знав, що Нєточка — не українське ім’я. Ім’я Валентина поширене в німецькомовному просторі, тож воно видалося мені надто банальним для такої героїні. Я був дуже наївною молодою людиною тоді, Достоєвський для мене — дуже важливий автор, тому я взяв ім’я Нєточка із його роману «Нєточка Нєзванова». Сьогодні я назвав би її Валентиною, просто тоді в мене трапилася така формальна помилка. Однак, коли односельці гнівалися на неї, ізолювали її від громади, вона мені сказала: «Знаєш, це ім’я таки правдиве, воно працює. Нєточка — це ніщо. Нєт меня, нема мене. Я — ніщо». Тож воно якось і пасує, і не пасує. (Зауваження перекладача: Є ім’я Ганя — і Нета як сільська форма цього імені. Неточками дійсно називали дівчат в українському селі.)
— Якою була реакція преси?
— «Вивезена» вийшла 1983 року, і рецензент у каринтійській комуністичній газеті «Воля народу» зазначив, що роман «антикомуністичний». Ті люди були ідеалісти, які рухалися за своїми уявленнями, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч. Про реальність соціалізму вони нічого не знали. Звісно, ця книжка стала запереченням ідеології, за якою вони йшли, наче сліпі. Але це мене не зачіпало по-справжньому, бо я чітко відчував, що те, що сказала Нєточка, — автентичне. А те, що вона перекладена українською і видана тут, для мене є особливою подією: ця історія повернулася назад, в її країну.
— До речі, ви намагалися звірятися з професійними істориками?
— Це індивідуальна доля, і багато історій її підтверджують. А від чого можна відштовхуватися, як не від індивідуальної історії? Власне, історики, які не бачать реальних людей, а лише сидять у своїх закапелках і щось там пишуть, мене абсолютно не цікавлять. Я був наївним, як вся Австрія, і абсолютно нічого не знав про те життя. Але саме завдяки тому, що я протягом року мав можливість слухати цю жінку, котра розказувала одні й ті самі історії, мені не потрібно було вдаватися до допомоги професійних істориків, які б перевіряли правдивість її оповідей. Ще мені пощастило, що за 20 кілометрів від мого села, у містечку Філах, де всіх депортованих розвантажували з ешелону, жив депортований український священик Георг Сидоренко — високоосвічена людина. Йому я дав рукопис перед публікацією, і він мені сказав: «Це історія, яку я пережив. Це все достеменно». Мільйони можуть розповісти про це. В літературі мене насамперед цікавить емоційна правда, а не історична правда як така. Як письменник я нічого не можу почати з власне історичним матеріалом. У своїх формах оповіді я говорю про інше.
— Тож, якщо казати про форму, чи сьогодні ви задоволені тим, як написали «Вивезену»?
— Чесно кажучи, коли я зараз час від часу її гортаю, мені іноді заважає та простота, з якою я її написав. Може так статися, що після свого візиту до України знайду натхнення і таки зможу переказати цю історію від свого імені, перевести її на геть інакший щабель мовного артистизму. Але для мене дуже важлива була автентичність історії, щоб я міг прочитати її цій жінці, і вона дуже хотіла мати це як книжку.
МОВА
— Ваші особисті історії теж, вочевидь, автентичні. Ви вже казали про свій конфлікт із односельцями...
— Мені насправді все одно, зневажають вони мене за мої книжки чи ні. Я жив у Берліні, Парижі, Римі. Я втратив будь-яку залежність від місця свого народження. Потім я написав ще кілька книжок і втратив мову. Тож я повернувся до того села, до людей, що мене зневажали.
— Чому?
— Я знав, що тільки мій власний батько, проти якого я так потужно боровся у своїх книжках, зможе мені допомогти. І він допоміг моїй мові знову зіп’ятися на ноги. Батьки прийняли мене, село — ні, та я вистояв, зміг писати. Але було дуже важливо повернутися назад, до пекла, з якого зміг звільнитися, пишучи свої книжки і знаходячи свою мову.
— Які завдання ви перед собою ставите як письменник?
— Насправді «Вивезена» — єдина моя книжка, грунтована на так званому автентичному матеріалі. Через повагу до досвіду героїні я змусив себе до максимальної простоти. Щодо книжок, які я пишу на матеріалі зі свого дитинства, то там мені дійсно йдеться більше про мову, про слово, про те, як розказувати історію.
— Можна тоді сказати, що головний герой ваших творів — власне мова?
— Якщо хочете, спокійно можете так стверджувати. Саме з цих міркувань я читаю книжки інших авторів, їхні майстерно написані слова. Так від книжки до книжки ти вчишся. Бо якщо не вчитися, то тоді немає сенсу залишати в реальності те, що ти попередньо описав. Звичайно, коли вже написав 15 книжок, розумієш, що з них лише кілька дійсно твоїх, найбільш інтимних, ти їх дійсно створив сам, і вони тобі подобаються найбільше.
НОТАТНИКИ
— В одному з ваших романів є вражаюча фраза: «Екзистенція — це шматок плоті». Ви багато подорожуєте. Який досвід пізнання світу для вас важливіший: через оповідь чи через фізичне, тілесне переживання?
— Я не мандрівник в Україну, але професійний мандрівник в Індію. Вже 20 років туди їжджу, і в мене вже тридцять нотатників звідти. Для свого письма, як я його переживаю, мені потрібно ще й бачити. Мені нецікаво, якщо хтось розповість про Індію. Я маю сам туди поїхати, сам її побачити і на місці записати. Я взагалі можу мислити образами, картинками. У моїх книжках дуже мало речень, які не були б втіленням якогось мовного образу або образу реальності. Я дуже повільна особа. Я людина, яка дуже повільно йде вулицями і час від часу так само повільно щось записує. Мені треба завжди мати при собі нотатника і ручку, аби на місці записати те, що бачу. Вже коли я виходжу з готелю в Індії, то можу на першому ж кроці зупинитися і все записати. Мене цікавлять деталі, дрібниці, навіть дрібнички. Власне це є спосіб моєї роботи.
— А які нотатки ви зробили тут?
— Сьогодні, йдучи Києвом, ми зазирнули в невеличку кав’ярню. До того, як мені принесли каву, я записав, що на сходах кав’ярні розкладено кавові зерна. Сподобалося мені це чи ні — не так важливо. Потім на стіні я побачив великий пісочний годинник, в верхній частині якого був не пісок, а кавові зерна. Такий антикварний кітч. Але, як ви знаєте, кітч — дуже важлива річ у нашому житті, незалежно від того, хочемо ми його мати чи ні. Тож я це теж записав.
Однією з тем моєї творчості є смерть. Мені було страшенно цікаво відвідати Києво-Печерську лавру. Якихось точних паралелей існувати не може, але це мені дещо нагадало про катакомби капуцинів у Палермо, скоріше як асоціація. Там є тисячі мумій, висохлих тіл. А тут дещо спокійніше, це не так макабрично. Мощі не так притягують погляд, вони прикриті гарними покривалами. Я б не зміг це навіть записати у ту ж мить, бо неможливо було тримати водночас свічку, ручку і нотатник. Але оце відчуття поряд із багатьма людьми, кожний з яких тримає перед собою запалену свічку, залишилося. Таким чином я збираю ті дрібнички, які потрапляють в коло зору, і з цього будую історію.
ОСОБЛИВИЙ СПОГЛЯДАЧ
— У німецькомовних газетах пишуть, що я особливий споглядач. Я відповідаю, що не вмію споглядати краще, ніж інші люди. Те, що бачу я, бачать інші люди. Просто я записую те, що помічаю, і чіпляю це якось до реальності. Те, що я записую, залишається в мені. Навіть якщо нотатник пролежав десять років і я до нього не повертався, коли відкриваю його, то повертаюся до стану перебування в той момент, в тому місці аж до того, що точно пригадую запах, який тоді відчував. Це мій метод, і так я живу.
День
Додав nady 13 жовтня 2012
Про автора
Родился в 1953 в Камеринге (Каринтия, Австрия). Учился в средней коммерческой школе, затем на вечернем отделении торгового техникума. С 1973 по 1982 работал в администрации университета Клагенфурта.
