Автори / Іван Драч / «Мій пріоритет — результативна робота»
Іван Драч — і цим усе сказано. Великий Поет, який умістив у себе кіносценариста, драматурга, перекладача. Герой України, лауреат Шевченківської премії, він ніколи не спочивав на лаврах. Всюдисущий і доброзичливий, антипод байдужості, його рука завжди на пульсі часу. Втім, чи не точніше буде сказати, що його серце є тонометром часу… 17 жовтня Івану Федоровичу виповнилося 76 років.
— Іване Федоровичу, літа і досвід змушують фільтрувати поточні справи. На які пріоритети Ви нині вийшли? Що категорично відсіваєте? На чому зосереджені?
— Нічого не відсіюю, я просто живу так, як живеться. Ось, наприклад, вів вечір свого друга Леоніда Череватенка у Києво-Могилянській академії. Отже, треба було прочитати його книжку “Закляте залізо”. Могутня глибинна книжка. Я Череватенка знаю і як археолога, і як кінематографіста. За фільм про Ольжича він разом із режисером дістав Шевченківську премію.
Інші нюанси. Готую книжку до сторіччя Андрія Малишка. Весною цього року був у видавництві “Коло” (м. Дрогобич) і вмовив їх, що треба видати книжку. Мій приятель Євген Пшеничний підібрав вірші, а я пишу передмову про Андрія Малишка, якого знав і любив. А ще перед цим закінчив передмову до видання Віталія Абліцова про Олеся Гончара і Юрія Шевельова-Шереха. У “Фоліо” побачила світ книжка “Сивим конем”. Зараз там готую другу збірку своїх поезій. Десятитомник має з’явитися у цьому ж видавництві. Слава Богу, що робота є, і що люди від мене її чекають.
— Нині надто складно пробиватися молодим письменникам (поетам узагалі нема куди пробиватися, бо поезію майже не друкують). А Ви, корифей, увінчаний відзнаками і нагородами, перед якими стінами іноді опиняєтеся, коли ні авторитет, ні пошана суспільства не спрацьовують?
— Три роки тому загинув мій син. І як я не намагаюся розібратися (хто? за що? коли? як? де?), досі не можу цього зробити. Хоч мені обіцяли і Ющенко, і Тимошенко, і теперішній Президент. Стоїть ця страшна стіна, яка складається з прокуратури, міліції, медицини тощо, тобто на перепоні жорстока система влади. Цю державу інакше як бандитською назвати не можу, бо так воно є. Але це наша держава. Мусимо все робити, щоб вона стала людською і порядною.
— Лунали закиди, що є безкомпромісний шлях Василя Стуса і є компромісний шлях Івана Драча. Дехто досі не може пробачити Вашого покаянного листа 1966 року. Як Ви це прокоментуєте?
— Я завжди намагався, коли виникала та чи інша ситуація, прихилятися до можливості щось робити. Якби я був безкомпромісний, то був би там, де Василь Стус, Іван Світличний, Алла Горська або інші мої близькі знайомі і друзі. А хто б зробив фільми “Криниця для спраглих”, “Камінний хрест”, “Пропала грамота”?
Їх постійно демонструють, до них тягнуться. Уже не кажу про свої вірші, поеми, п’єси, статті. Це неперервна робота, я завжди намагався відшукувати те, що мене найбільше приваблювало. Ніколи не збирався бути героєм чи дисидентом, це лежить трошки збоку, поза межами мого існування. Та коли виникла нова ситуація, ніхто не зробив Музей шістдесятників. Я очолив наглядову раду і через свого доброго приятеля Леоніда Новохатька, який працює заступником голови Київської адміністрації Олександра Попова, ми дали життя цьому музею. Ніхто його протягом 18 років не підняв, усі товкли лобами, кричали один одному, роздирали груди, а пуття не було. Це та конкретика, яку треба втілювати. Результативна робота для мене — це все.
— Чи є в суспільстві цікавість до поезії?
— Цікавість до поезії і взагалі до культури дедалі нижча. Проілюструю на прикладі вже згаданого вечора Леоніда Череватенка. Разом із моїм другом Петром Перебийносом ми багато говорили про сучасну поезію і шукали в ній місце Леоніда Череватенка. Обурювалися, що на цей вечір прийшло десь до сорока осіб. Це в Києво-Могилянській академії! Я думав, що там буде тлум, народу — море, молодь прийде, будуть вигуки обурення і схвалення, все як годиться для студентської аудиторії. Не справдилося. Я запитав, чи є в академії якась філологія, учителі, чи є кафедра української чи німецької мови, бо Леонід Череватенко багато перекладає з німецької, від Ґете до Бертольда Брехта. Я дуже сподівався на активність. А прийшли лише письменники зі Спілки та друзі Леоніда.
— Я був у Польщі на прем’єрі вистави у театрі. І раптом хтось випадково побачив кінорежисера Єжи Гофмана, який тихенько десь зачаївся. У перерві весь зал встав і зааплодував йому. Отже, Польща має пієтет перед своїми світочами. А наша молодь інертна й нешаноблива.
— Такою її виховують, і в тій же Могилянці. Що, там виховують українських патріотів? Що, там приходять на зустрічі викладачі, коли приїздить знаний історик, художник чи письменник? Що, вони ведуть студентів і кажуть: “Дивіться, маємо щастя спілкуватися з цікавою особистістю”. Вони ж цього не роблять. Там так звана воля: хочеш — іди, а не хочеш — не йди. Простіше десь за пивом базікати, а не вмикати свою голову, щоб трошки звивини покрутилися. От у чому біда. І справа не тільки в тому, що винна наша влада, бо байдуже урядовцям, президентові, чиновникам. Винні ми самі.
Ось був я в Оперному театрі на вечорі пам’яті співака Солов’яненка — 80 років виповнилося Анатолію Борисовичу. Він був моїм сусідом на Суворова. Виступили міністр культури, посол Італії. Це зрозуміло, нормально. Але потім… десь 20 номерів концерту в першій частині і 20 номерів у другій були переважно з італійських опер. То Солов’яненко був італійським співаком чи українським? Навіть у лихі сталінські часи Іван Козловський ніколи не цурався свого українського походження. Трагічної долі Борис Гмиря також був великим українським патріотом. А тут уже дехто захотів, щоб Солов’яненка, який золотим пам’ятником стоїть у Донецьку, подати так, щоб усі люди думали, що він якийсь неук. Хіба можна в сорока аріях з італійських опер дати досконалі голоси, навіть коли стараються наші найкращі співаки? Сміхота вийшла. Не було виконання такого рівня, щоб дійство сприймалося як високе мистецтво. Це дуже дивувало. Режисував концерт син Солов’яненка — Анатолій, диригував Микола Дядюра.
— Гадаю, сталося те, про що Ви сказали. Італійці, певно, проспонсорували цей захід і тому він був такий неукраїнський.
— Організатори вткнули, здається, дві арії Чайковського. Але ж можна було виконати дві арії з українських опер, чи щось із “Наталки-Полтавки”, або народні пісні, щоб показати, до якого ж народу цей чоловік, якого ви вшановуєте, причетний. Прикро. Думаю і сам Анатолій Солов’яненко на це все скривився, він, мабуть, трошки крутився на тому світі.
— Іване Федоровичу, як би Ви охарактеризували наше сьогодення?
— У нас же кроку не можна ступити без вигуку: “Скільки це коштує?” Все означено нещасною копійкою чи доларом. У композитора Мирослава Скорика є опера “Мойсей” за Іваном Франком, там є вражаюча сцена, де всі падають ниць перед золотим тельцем. Золотий телець визначає наше буття, від верховного керманича до двірнички. Про низи не будемо зайве бештати, бо йдеться про важке заробляння копійки для дитини, для власного життя.
У нас керують усім мільярдери, на протилежність Росії. Там кадебісти взяли владу у свої руки: одного мільярдера послали на Байкал, другого вигнали в Лондон, третього — в Іспанію, четвертого посадили, інші підкорилися на кшталт Абрамовича і стали працювати на цих кадебістів. В Україні все навпаки, мільярдери схопили владу в свої руки і помикають силовиками і владною структурою на чолі з Януковичем.
В Україні і без того рекордна кількість мільярдерів щороку вражаюче збільшується. Що ми можемо говорити про демократію в нашій країні, коли 80 % населення поза нормальними умовами життя. У нас багатюща верхівка, все решта — злидота нещасна. Біда нашої країни в тому, що нема середнього класу, на який могла б опиратися демократія. Там, де немає середнього класу, демократії не може бути в принципі. Такою є наша сучасна держава.
— Нашу можновладну верхівку прихопили в залізні обійми олігархи. Але є думка, що все в Україні робиться за сценарієм, написаним у московському Кремлі.
— Певною мірою це так. Проте українські мільярдери розуміють, що вони не будуть на перших ролях у Москві, вони втраплять в іншу систему і той же самий Путін їх скрутить. Як він це зробив зі своїми олігархами. То вони мусять добре думати, чи бігти до червонокам’яної чи дбати про те, щоб тут була своя окрема держава.
— Чому владоможці не дослухаються до голосів наших світочів, інтелігенції, творчих людей? Ви ж член президентської гуманітарної ради, маєте можливість в обличчя сказати, порадити, проконсультувати…
— Багато радили. Літали до Криму, щоб поговорити щодо мовного закону. Роз’яснювали, думали, що наш гарант дослухається до нас. Не дослухався. Мабуть, як почесний голова Партії регіонів підкорився партійній дисципліні і забув, що він насамперед Президент України, що мусить думати про те, щоб не було складних мовних ситуацій. Нам бракує проблем? У нас релігійне різноманіття, то ще треба, щоб скрізь був мовний різнобій. Це не додає порядку і стабільності нашій державі. Не я єдиний умовляв, аргументували голова товариства “Просвіта” Павло Мовчан, гендиректор Національного музею Тараса Шевченка Дмитро Стус, екс-президент Леонід Кравчук, ректор Київського національного університету Леонід Губерський, ректор Львівської національної музичної академії Ігор Пилатюк, директор Інституту українознавства Петро Кононенко, директор Інституту літератури Микола Жулинський, директор Інституту української мови Павло Гриценко та письменниця Марія Влад. Але Янукович не почув. Проте говорити треба, бо зовсім мовчати — це фактично вмерти у труні рабства.
— Знову вирулимо на гальмах? Чи казан суспільного гніву все-таки вибухне?
— Ніхто не скаже, чи вибухне казан. Думаю, що все-таки знайдуться люди, котрі, якщо не інтелектуально, то інтуїтивно, або в якийсь інший, містичний спосіб, піднімуть кришку над цим казаном, аби бодай якусь частину пари випустити. Вона згущається. Та зараз просто дивляться, як можна контролювати ситуацію, що дадуть вибори. Згодом владна верхівка організовуватиме своє і наше з вами майбутнє.
Багато ще залежить не тільки від наших виборів, а й від того, чи зміниться на початку листопада влада у США. Обама практично віддав Україну Росії, та й всю східну Європу. Якщо Обама залишиться, це триватиме й далі. Якщо до влади у США прийде інша людина, значить, зміниться ставлення до Росії й України. Отже, вибори в Україні і в США багато чого визначатимуть у нашому з вами житті.
— В Україні знищено кінематограф. Виходить дедалі менше книжок. Ви особисто впроваджуєте ініціативи, щоб ставлення до видавничої справи стояло на рейках як у Росії, де заморожені податки і книжку перетворили в стратегічний товар. Але наша державна система вперто на це не реагує.
— Йдеться про те, щоб була достатня кількість голосів у Верховній Раді, щоб проголосувати за певний закон. Коли такої кількості голосів немає, то ясно, українська книжка занепадатиме. А позаяк проросійське лобі у нашій Верховній Раді існує, то воно ще й дбає про те, щоб в Україні панувала не українська, а російська книжка, цього воно добивається тиском і голосуваннями.
— Вас часто можна побачити у філармонії, в Оперному театрі, на книжкових презентаціях, на виставках…
— Зазвичай я йду когось підтримати, засвідчити повагу. Ось був на виставці, яку влаштував мій друг Анатолій Іванович Мельник у Музеї українського національного мистецтва. Його вигнали з посади директора цього музею, а він відкрив там виставку. Я його підтримував і підтримуватиму, ходив захищати його до міністра культури разом із моїми друзями-художниками — Чебикіним, Чепеликом, Сидоренком, Федоруком.
Мені цікавий цей світ, я люблю малярство. Недавно був у Москві, водив свого внука у Третьяковську галерею. Я надзвичайно люблю Врубеля, знову спеціально пішов, щоб подивитися “Поверженого демона”, це велична картина, я знову був вражений.
Я живу на вулиці Горького, де вона переходить у Терещенківську. Там грандіозні музеї — Східного і Західного мистецтва та Російського мистецтва (здається, він третій за запасами картин в Україні). За будь-якої нагоди веду туди внука, й сам ще раз тішуся, що це бачу.
— Отже, Вам не шкода часу на відвідування мистецьких подій, на друзів, які презентують свої здобутки, і не шкода часу на захист людей.
— Безперечно. Пригадаймо Льва Толстого: “Доброта голуба — не чеснота. Голуб не доброчесніший вовка. Чеснота починається тільки тоді, коли починається зусилля”.
Спілкувався Володимир КОСКІН, Слово Проствіти
Додав nady 24 жовтня 2012
