Автори / Олег Коцарев / «Мені цікаво спробувати електронний хенд-мейд»

Він той, кого всі називають яскравим поетом-«двотисячником», його обличчя впізнають шанувальники поезії з усієї України, а його газетні та журнальні публікації відомі багатьом читачам преси. Олег Коцарев – поет, прозаїк і журналіст, лауреат великої кількості літературних премій, учасник багатьох українських і закордонних фестивалів, курсує між Харковом та Києвом, але наголошує на Харкові як батьківщині. Пише про міста та своє нетривіальне перебування в них. Його персонажами є Хролофітум, Робік, а також цілком реальні поети й поетки. У цій розмові ми поговорили про електронні та паперові книжки, про тенденції сучасної літератури як руху від нестабільності через стабільність до добробуту.

– Ходять чутки, що ти вже зібрав віршів на нову поетичну книжку. Чи можеш відкрити секрет, як вона буде називатися і коли з’явиться?

– Поки що про друк рано говорити, наразі я підготував її як структуру. Щодо видання є три варіанти. Перший – видати її окремою книжкою і можливо її назва буде «Цирк», але я ще не впевнений. Є також ідея зробити з Горобчуком і Коробчуком «Цілодобово – 2»: через 5-6 років видати збірку на трьох і ніби згадати юність. А ще є ідея зробити електронний арт-бук із моїми малюнками і моїми коментарями. Я не художник, але досить забавно можу щось намалювати. У мене зараз такі три варіанти розвитку подій і я буду дивитися, що краще вдається.

– Стосовно електронної книжки, Ти вважаєш, що це перспективно? Серед усіх книжок, що виходять в Україні – тільки 1 відсоток електронних книжок.

– Якщо це питання розглядати в ринковій площині, то мабуть на сьогодні електронна книжка не є аж таким масовим явищем. А якщо це питання розглядати в площині мистецького експерименту – чому б ні? Це цікаво. Коли ти говориш про 1 відсоток від усіх тиражів, то там є освітні книжки, іще якісь. Навіть якщо брати художні твори, то вони теж різноманітні: починаючи від Григорія Сковороди закінчуючи Щирицею, наприклад. Дуже різний вибір (сміється). А якщо будемо говорити про конкретну сучасну поезію, то в цій сфері відсоток би був трошки інший, бо досить значна доля читачів сучасної поезії – це міська молодь, а вони досить активно користуються інтернетом і різними електронними штуками, у тому числі читають електронні книжки. Мені цікаво в цьому контексті спробувати електронний хенд-мейд.

– Якщо ми вже зайшли на площину поєднання поезії з різними видами мистецтв, то – питання про музико-поезію. Знаю, що в Тебе був такий досвід, можеш розказати про свої враження?

– Мені доводилося читати під музику. Два рази ми виступали з гуртом «Телері». Мені сподобалось і їм начебто теж. У чому суть? Текст здобуває якогось додаткового драйву завдяки музиці, бо музика є більш універсальним видом мистецтва, ніж література, вона більш всеохопна, і безумовно додає якогось об’єму, звучання літературі. Це з одного боку, а з другого боку, коли ти взаємодієш із музикою, з’являються певні ризики. Іноді поет уявляє себе рок-зіркою і хоче співати. І в декого це виходить цікаво, своєрідно, у декого – ні. І коли – ні, то це смішно. Також є питання ритму: як накладається поезія на музику. Бо треба знайти музикантам і поету якісь співвідношення. Це – що стосується сценічного виступу. Також у мене був досвід з «Zippy Kid» – це проект із Комсомольська Полтавської області. Це був майже студійний запис: я читав вірші, а потім накладалася музика. Це не був живий одночасний запис. Важко сказати наскільки це вдало, сьогодні я вже не задоволений тими текстами. Але це досвід, такі проекти потрібні, хоча не думаю, що це може стати мейнстрімом у сенсі моди чи, тим більше, у сенсі смислового мейнстріму: основою літератури це не буде.

– Ти говориш що музико-поезія не є мейнстрімом, але якщо подивитися скільки людей це зараз роблять, передусім скільки молодих людей, початківців… Якщо вони підхоплюють якусь лінію і намагаються на своєму рівні її втілити, насправді це критерій певної тенденції.

– Може ти права, але я тобі заперечу. Дійсно, присутня певна мода, тут я перебільшив, сказавши, що це не може бути модою. Але, на мою думку, усі ці автори, усі ці музиканти, які фігурують у поетично-музичних проектах, коли це дійсно виходить модно і популярно, то це ті всі випадки, коли і музикант, і поет уже якось відбулися у традиційній галузі – музиці чи поезії… До появи «DRUMТІАТР ORCHESTRA» всі знали, що таке Іздрик, що таке Семенчук. Іздрик був взагалі культовим автором, Семенчук був у певному середовищі культовим автором, і їхній музичний експеримент, можливо, додав певної популярності. Але, як на мене, це не був той феномен, на якому виникли Іздрик і Семенчук. Це про зовнішні моменти, а щодо внутрішніх, то поезія все одно виникає сама по собі, а музичні аспекти вже додаються, або навпаки поезія виникає як додаток до музики, але це вже інший жанр.

– А які тенденції в сучасній поезії ти помічаєш?

– Двотисячники і двотисячидесятники є менш мінорними в своїй поезії. У книжці Гундорової «Післячорнобильська бібліотека» одним із центральних моментів є те, що література дев’яностих, початку двотисячних – це література загубленості, втрати дому, втрати стабільного місця існування у світі і втрати стабільності самого світу. Якщо говорити про 2000-ні і вже 2010-ті роки, можливо, це – спроба в цьому зруйнованому, неспокійному і нестабільному світі знайти цей затишок, спокій і стабільність. Якщо література 90-х зафіксувала цей розвал, то можливо в 2000-х роках була спроба збудувати щось із цих розкиданих скалок.

– Від стабільності до добробуту… (сміємось)

– Так, від нестабільності до стабільності, а тепер уже від стабільності до добробуту. Точно. Можливо це судження трохи тенденційне. А воно може бути таким, бо українська література (це вже більш важлива тенденція, беззаперечна, я думаю) у своїй стилістиці все більш розвивається екстенсивно. Вона стає все більш різноманітною і вже важко схопити якусь цілісну тенденцію, усі пишуть усе більш по-різному, охоплюють більші простори і напрямки. Як на мене, це добре. Ця полістилістика – тенденція світової літератури ще ХХ століття, але у нас воно зараз вибухнуло, бо література довгий час була затиснута цензурою, і коли обмеження зникли, то пружина розпрямилась.

Польська перекладачка і поетка Анета Камінська, те ж саме потім говорив поет Адам Відеман – вони говорять, що в українській літературі поєднуються несподівано різні речі. Наприклад, у ній збереглася силабо-тонічна поезія, а в поляків вона майже вимерла. З іншого боку, за останні роки впевнено себе почуває верлібр, також є мішані форми, комбіновані. Уже на цьому ритмічному моменті є відмінність.

Ще така тенденція кількох останніх років – поезія в Україні стає більш соціальною за тематикою. Для себе я пояснюю це трьома факторами. По-перше, вплив моди Євросоюзу, а там, де вона в поезії не дуже втілюється, є дуже багато критиків, які говорять, що треба-треба-треба. Можливо, це якось і на українців впливає, у яких часом є комплекс меншовартості в порівнянні з іншими літературами. Другий момент – це постійна політична криза, дуже складна ситуація в політичній і соціальній сфері. А ще – можливо, справа в тому, що за 2000-ні роки українська література відпочила від політичної і соціальної тематики і, може, читачі встигли за нею скучити. Читацький попит на політичні і соціально заанґажовані теми досить потужний. Але коли це надто масово, у мене це викликає неприємні відчуття, адже поет може з’їхати в плакатність, це ризиково.

– Твої вірші перекладені на солідну кількість мов, чи доводилося Тобі втручатися в переклад у тих мовах, якими володієш?

– Звичайно, у перекладах на іврит чи португальську, я навряд чи міг втрутитися в роботу перекладача, а от коли ідеться про польську, російську, білоруську мову, там без проблем, можу подивитись переклад. Бували кумедні випадки. Перекладачка на польську мову в одному вірші замість «міліціонер», як було в оригіналі, написала «мільйонер». Такі бувають курйози. І по можливості я намагаюся стежити за цим.

Бувають перекладачі різного типу. Одні намагаються передати сенс, більше наблизити до оригіналу, а бувають перекладачі, які намагаються вмонтувати твій твір у їхню літературу, їхній контекст, зробити твір максимально зрозумілим для свого читача, викресливши всю національну екзотику. Таким перекладачем є росіянин Дмітрій Кузьмін. У мене в Росії виходила білінгва з перекладами на російську мову, і там він багато чого позмінював. Це дуже авторський переклад, який наближається до переспіву. Там багато відверто інших речей, ніж я написав, але в тому випадку, як на мене, це було художньо виправдано. Це був контекстуальний цілісний підхід.

– Ти багато подорожуєш і напевно любиш це робити. Як це відбиваєтсья у Твоїх текстах.

– Дорога – це той простір, де, якщо різні люди опиняються поряд, вони більш відкриті і ти помічаєш більш деталей, які в іншому випадку не побачиш. Плюс дорога – це зміна краєвиду, навіть якщо це два міста, у котрих ти регулярно буваєш, усе одно між ними багато всього змінюється. А мені доводиться їздити далеко, не лише між Києвом і Харковом, я досить багато подорожую і багато всього бачу. Це надихає, але є певний недолік. Коли постійно мандруєш, дорога, подорож, залізниця стають нав’язливим мотивом у творчості. Навіть себе обмежуєш. Хоч і яскраве враження, але знов самоповтори виходять.

– Якби Тебе попросили назвати невеличкий списочок літератури для ідеального читача Олега Коцарева, хто би це був?

– Розмаїтий. Джойс, Каммінгс, Чужий, Хмелюк, Коляда (імена авангардистів тут особливо невипадкові, зважаючи на те, що ми з Юлею Стахівською зараз готуємо до друку антологію українського поетичного авангарду 1910-30-х років), Йогансен, Булгаков, Гомбрович, Мілош, Войнович, Шевчук, Домонтович, Семенко, Рильський, Яцків, Антонич. Це не кажучи про ХХІ століття… Наприклад, романтизм – теж чудова річ. Правда, концентровано і довго я романтичні твори читати не люблю, але як вкраплення в загальний процес – це надзвичайно добре. А в цілому мій ідеальний читач – трохи формаліст, його завжди більше цікавитиме не тема творів, а те, як саме вони написані.

– Окрім того, що Ти письменник та журналіст, ти ще займаєшся культреґерською діяльністю. Хочу запитати про проект «Римовані міста». Як він виник і хто цим займається?

– Ідея «Римованих міст» належить Ростиславу Семківу. Він абсолютно правильно вирішив, що в Україні має бути такий собі інтернет-архів відеозаписів того, як сучасні українські поети читають свої вірші. Зрештою, виник спільний проект міжнародного благодійного фонду «Смолоскип» і фонду Рината Ахметова «Розвиток України». Ідея проста: зібрати відеозаписи українських поетів, які дебютували після 1991 року та десь друкувалися. Потім ці ролики з’являються на YouTube, у Facebook, в інших соціальних мережах, а також на окремому сайті «Римовані міста». Це перший такий проект в Україні. Завдяки йому не лише сьогоднішні любителі поезії зможуть побачити записи улюблених авторів – через десятки років можна буде подивитися, як читалися ті чи інші вірші, як виглядали поети. Знімає все прозаїк Олег Шинкаренко – це забезпечує трохи відсторонений, незаангажований погляд на поезію. Я організовую зв’язок з літературними середовищами різних міст. Ми вже провели зйомки в сімнадцяти містах. Продовжуємо знімати в інших регіонах, плюс проводимо презентації «Римованих міст» – уже відбулись у Львові, Києві, Харкові та Вінниці.

Спілкувалася Любов Якимчук, Друг Читача

Додав nady 06 листопада 2012

Про автора

Поет, журналіст, прозаїк. Харків’янин. 25 років. Тонкий лірик і брутальний натураліст. Натурал, до речі, теж. Автор книги «Коротке і довге» (Київ: «Смолоскип», 2003) та книги «Цілодобово» (спільно з Б.-О. Горобчуком та П. Коробчуком – Київ: «Факт», 2007