Автори / Остап Сливинський / Тривога метафори і метафізики
Іще одна книжка з нової поетичної серії «Meridian Czernowitz» – для тих, хто любить максимально концентровану сучасну метафоричну поезію, позбавлену як надмірної сюжетності, так і позірної ліричної пристрасті.
Збірка Остапа Сливинського має назву «Адам». Так само звуться два вірші у книжці, наприкінці кожного з них відбувається одне й те ж лінгвістичне перекомбіновування:
«Затамувавши подих, я пролітаю над бездиханними деревами.
Дмаа, Адма, Адам, Адам»
та
«є лише він один – палець, що танцює
на шибці вікна, відкритого з темряви в темряву:
Дмаа, Адма, Адам, Адам».
Поза сумнівами, перед нами концепція і назви, й поезії загалом, що засадничо не надається до однозначного тлумачення. Навпаки, вірші Остапа Сливинського – дуже герметичні.
При цьому вони є надзвичайно метафоричними. Взагалі, тропи відіграють у цих творах абсолютно домінантну роль, вони також створюють «кінематографічні» візуальні ефекти – яскраві сполучення, постави, співзвуччя. Скажімо, такі:
«Здається, там купали дитину – його немовля, –
Кухня була повна пари й нагадувала
магічний ліхтар: кілька фігур, які
обертаються довкола ніжного центру».
Можна сказати, Остап Сливинський залишається вірним собі. Адже саме ця манера письма притаманна, приміром, і його попередній книжці, «М’яч у пітьмі». Вона й сепарує потенційних любителів і не-любителів поезії Сливинського: гарантовано, кому сподобається перший вірш у збірці, тому сподобається й останній. І навпаки. Відтак, потенційно сильною стороною цих текстів є їхня вельми послідовна стильність, а потенційно слабкою – те, що коли не всі вони, то принаймні значна частина можуть видатись «одним віршем». Насправді, звісно, відмінностей вистачає, проте, якщо уявити загальний настроєво-змістовно-образний простір поезій Остапа Сливинського – він таки дуже цілісний і незмінний, можливо, це одна зала, хоча скоріше майданчик на даху з видом на вечірнє місто і довколишні природні краєвиди.
У цей простір треба вчитатись і вжитися, вірші Сливинського не так екстравертні, як медитативні (хоча й динамічні), вони вимагають уваги та дослухання. Адже тут велике значення має не лише гарна, самодостатня образність, а й самі мовні звороти, їхні літери та звуки, а також простір між першими та другими. На лінгвістичних особливостях книжки зосереджується, до речі, культовий поет Костянтин Москалець у післямові: «Мова зсередини виглядає герметичною назовні, вірш поміж двома темрявами завжди невимовного і ще не сказаного подібний до звуків кватирки на протязі смислу, на цілком ексклюзивні рипіння, схлипи, траскання». І назва цієї передмови значуща: «Ієрогліф, який означив самого себе».
У світі пошуків цієї герметичної, цілісної краси, тим не менш, немає ідилічного спокою і рівноваги. Тобто рівновага є, однак лише на формальному рівні, а от настрій, тематика, сюжет (там, де він явно прочитується) повсякчасно містять тривогу, раптовість, трохи тьмяну непроясненість, вагітну водночас і радістю, й жахом:
«Щось постійно горіло попереду –
не орієнтир,
не знак заблуканих,
не багаття, не знак остороги,
нічиє житло, нічиї
полювання чи війна, що спинилися
тут назавжди,
не людина, не звір,
не сухе дерево, що впало у своє
чистилише,
невідступне, як душа світила, не
наказ і не допомога,
щось
солідарне з нами в безвиході,
безутішне, коли нам безутішно».
У цьому ж напрямку працюють, наприклад, і постійні наскрізні образи придушеного звуку, що виявляються то у вигляді чогось на зразок замотаного в ганчір’я калатала, то сурмлення у повній одягом шафі.
Тривожно-лоскотну атмосферу мають і досить численні в «Адамі» вірші біографічного характеру, де ліричний герой або інші персонажі ніби замислено переповідають історії з життя. Приміром, зворушливий, але й екзистенційний випадок, коли хлопець-школяр надсилав дівчині, в яку був закоханий, анонімні конверти з листям усередині, а через рік вона зрозуміла, хто це робив, і на перерві висипала всі зібрані за цей час листочки йому на парту –
«Тоді я хотів убитися, а тепер собі думаю:
чому вона цілий рік громадила весь той
гербарій? Чому не викидала,
що вона в ньому читала?»
Отож, нова книжка Остапа Сливинського – зовсім непогана річ для короткого (менш, як п’ятдесят віршів), але вдумливого й естетичного насиченого читання. Явище, котре у контексті сучасної української поезії ніяк не проігноруєш.
Олег Коцарев, Друг Читача
Додав nady 04 грудня 2012
Про автора
Поет, перекладач, есеїст, мандрівник. Народився 1978 р. Автор поетичних книжок «Жертвоприношення великої риби» (1998), «Полуднева лінія» (2004).
