Учасники

Петра Яценка можна назвати львівським письменником, який зараз живе у Києві.

Цього року на конкурсі "Книга року ВВС – 2012" представлена його книжка "Січкарня". Про свій твір, його героїв та головного читача письменник розповів в інтерв’ю ВВС Україна.

- Про що ваша книжка?

- Це – книга про людей, які вирішили втекти зі своєї землі. Це – книга про те, як ставати вільним, про те, як клітки не тримають птахів, яких до них селять. Про народ, який зрозумів, що його покликання – це рух, і в тому – його свобода.

- Скільки в цій книжці реального, а скільки вигаданого?

- Книга базується на документальних фактах. Справді, описане мною село існувало й існує досі. В 50-х роках там діяла релігійна течія п’ятдесятників-сіоністів, яким не подобалася комуністична влада і які вірили в існування Землі Обітованої – не Небесної Палестини, а земної, куди вони всі мають переселитися.

- Історія родини, описана у "Січкарні", – це історія вашої родини?

- Так, це історія моєї родини. На відміну від моїх попередніх книжок, тут реального дуже багато. Часом я навіть додавав до сюжету якісь вигадані моменти для того, щоб це все не здавалося настільки неймовірним. Вигадувати довелося дуже мало. Там все документально майже до подробиць.

- А величезні січкарні, про які йдеться в книзі, – їх справді розробляли в СРСР і США?

- Ті часи, 60-ті роки, були епохою гігантоманії. Це був період, коли люди вірили в те, що вони можуть повернути річки, думали про величезні літаки, які мали нести за океан атомні бомби.

Описаний у книзі проект справді існував, хіба що він стосувався радше будівельної галузі та сільського господарства, а не оборонки. Мій дід навіть отримав за цей проект срібну медаль Виставки досягнень народного господарства в Москві.

Більше того, такі заводи-автомати згодом справді були побудовані. Якщо я не помиляюсь, їх було п’ять штук на цілий Радянський Союз. Вони були повністю автоматизовані і працювали протягом досить тривалого часу.

- Як би ви визначили жанр творів, які увійшли до вашої книжки?

- "Січкарня" – це родинна сага, а у оповіданнях є велика частка магічного реалізму. Принаймні, так мені казали ті, хто їх читав.

- Що спільного мають роман і два оповідання, які входять до вашої книги? Чому саме їх ви вирішили об’єднати під однією обкладинкою?

- Перш за все, це був шанс опублікувати ці оповідання: колись вони вже публікувалися, але не в повному вигляді.

До того ж, роман і ці два оповідання – хоч у них ніби й герої різні, і сюжетно вони не пов’язані, - немовби утворюють певну цілісність.

Тільки після того, як ти прочитав оповідання, ти розумієш, що, власне, лише зараз книжка закінчилася, а не тоді, коли закінчився роман.

Ці твори, хоч і написані в різні роки і різними стилями письма, лежать в одному ключі, вони разом утворюють певну цілісну картину. Власне, завдяки цій різностильовості два оповідання у цій книзі – це як дві гвоздички до кави, як приправа до роману.

- Тобто читати треба саме в такій послідовності: спочатку роман, а тоді – два оповідання?

- Можливо, краще починати спочатку. Хоча я, наприклад, люблю читати книги з середини чи навіть з кінця. Насправді немає якогось єдиного правильного рецепту для приготування цього напою.

- Яким ви бачите свого читача? Для кого ви писали цю книгу?

- Цю книгу я писав для свого сина, Матвія. Я присвятив її йому. Йому зараз шість років, і я думав, що він читатиме її, коли підросте. Але недавно я зловив його за читанням – він сидів і гортав її. Не знаю, чи він багато там зрозумів (посміхається)... Але це – мій читач, я так собі його уявляв.

- Як би ви могли коротко описати героя "Січкарні"?

- Це – звичайний український інженер родом з села, який намагався бути корисний кожній системі.

Він постійно змінювався, і, думаю, навіть для нього самого це було несподіванкою. Спочатку його ідеєю було те, що він не вірив в Бога, вважаючи, що благополуччя селян можна досягти за допомогою самої техніки, механіки, проте потім він зрозумів, що лише цього недостатньо.

Він – чоловік харизматичний, який, мабуть, мав щось від Мойсея. Він зрозумів, що для того, щоб убезпечити себе, народ має піти.

- Чи можна прочитати вашу книгу так, що одним з незримо присутніх героїв вашого твору є земля, але не така земля, якою вона зазвичай виступає в українській літературі – земля, яку треба любити і захищати?..

- Так. Зазвичай у нашій літературі до землі зверталися або з позірною любов’ю, або з намаганнями її підкорити.

Тут – зовсім інше ставлення. Релігія полягає в тому, що треба йти, бо земля просто ув’язнює тих, хто на ній перебуває. Цей шар чорнозему є, з точки зору героїв книги, настільки товстим, жирним і родючим не стільки через те, що земля є настільки благодатною, скільки тому, що вона є пасткою, тут забагато людей померло.

Можливо, герої книги не могли для себе пояснити це логічно. Власне, головний герой говорить, що йти – не обов’язково, той, хто не чує в собі сили йти, може лишитися.

Йдеться про те, що спільнота людей має спільний намір змінити своє життя, і цю зміну дає їм шанс зробити лише рух.

- Ви б здивувалися, якби подібний рух реально виник зараз, в сучасній Україні?

- Я думаю, що щось подібне зараз є в нас усіх.

Багато моїх знайомих мріють кудись поїхати, виїжджають, вертаються, потім знов виїжджають. Вони набувають якогось досвіду.

Тому я думаю, що якщо в той час, у 50-ті роки, це була релігія, то зараз – це усвідомлена потреба побачити світ, застосувати свої знання й навички там, де вони є більш потрібними.

Проте це зовсім не значить, що в тих краях є Бог. Можливо, там його теж нема.

- У вашій книзі досить багато реалістично описаних побутових деталей з галузі сільського господарства. Ви маєте якийсь сільськогосподарський бекграунд?

- Звичайно. Я багато років їздив до діда в село, жив там місяцями.

Якщо попередні книжки я писав, базуючись на історичних матеріалах чи на досвіді з якихось інших галузей, то тут я зміг описати те, чому свідком я був і що насправді знаю.

Зрештою, завжди цікавіше, коли письменник знає предмет того, про що він пише.

- Ростислав Семків у своїй рецензії на вашу книгу дивується "видається, принциповому збідненню еротичної складової життя її персонажів". Це – ваш свідомий вибір чи ви б не погодилися з такою думкою критика?

- Так, я не описував сцени злягання колгоспників, бо, вважаю, що цього не передбачає специфіка жанру саги.

Хоча, звичайно, кожен критик має право на свою особисту думку. Можливо, сучасна українська література настільки часто пропонує подібні сцени, що їх відсутність викликає здивування. У такому разі можна перечитати "Львівську сагу" чи "Дерево Бодхі" (попередні романи Петра Яценка – Ред.) - можливо, там цього є більше.

"Січкарня" – це книжка про інші речі.

- А як ви загалом ставитесь до критики на свою адресу?

- О, дуже добре (сміється).

Річ у тім, що в Україні інститут критики досить погано розвинений, бо критики не можуть дозволити собі бути професійними – вони не можуть просто критикувати і все, у нас за це зарплату не платять. Тому кожна спроба критики, кожен відгук – якщо це справжня критика, а не просто "мені це не подобається, і все на тому" чи "мені подобається, і все" – це суперово.

Наявність обгрунтованої, якісної критики – це ознака здорового, нормального середовища.

- Яку останню книгу ви прочитали?

- "Найкращі часи" Галини Ткачук. Це – нове слово в українському книговиданні, хоча у світі таке існує. Йдеться про те, що будь-який читач може завантажити цю книгу вільно, проте якщо він хоче мати її у друкованому вигляді, то він може замовити і придбати такий примірник.

- А ви не плануєте видаватися подібним чином у майбутньому?

- Так, планую. У мене є один текст, який я вважаю досить провокативним як для звичайного книговидання. Він би цілком підійшов для електронної форми видання.

Святослав Хоменко, ВВС Україна