Автори / Андрій Содомора / Що більше зроблено — то більша відповідальність

Розмова з Андрієм Содоморою, письменником та перекладачем

Aнтичне гасло «Проживи непомітно» вабило Андрія Содомору завжди. Письменник, перекладач з античних мов, якому завдячуємо можливістю смакувати українською мовою «Трагедії» Софокла, Есхіла, Еврипіда, «Метаморфози» Овідія, «Твори» Горація, «Комедії» Аристофана, «Моральні листи до Луцілія» Сенеки, інші праці яскравих авторів Стародавніх Греції та Риму, а також латиномовних письменників доби Середньовіччя та Відродження, власник низки відзнак Андрій Содомора водночас найкомфортніше почувається аж ніяк не в центрі уваги, а вдома — за письмовим столом. Однак цього разу уникнути уваги «Газети» йому не вдалося. Адже цей рік для Андрія Олександровича особливий — 50 років з дня виходу першої перекладної книги (Менандра «Відлюдник»), 30 років оригінальної творчості та 75 років (що їх відзначив 1 грудня) земного шляху. Також днями у видавництві «Літопис», вийде друком двотомник його «Вибраного», куди увійшли поезія, новели, образки, коротка повість про Горація, «Жива античність», роман-мозаїка «Під чужою тінню», вибране з «Наодинці зі словом», «Студії одного вірша» тощо.

— Андрію Олександровичу, за цих три десятиліття Ви спробували свої сили у різних письменницьких жанрах. Який вважаєте найближчим для душі?

— Жанр короткої форми. Йдеться про ті крихти часу, живі спостереження, які зберіг з дитинства, молодості. Це — пам’ять душі, серця, яка з людиною постійно. Одного дня я просто відчув, що готовий поділитися цією пам’яттю з іншими людьми. Можливо, це дивно, але все своє життя перекладав поезію, а мріяв про прозу. Сьогодні можу сказати: мрія здійснилася.

— Що стало поштовхом, щоб та мрія почала матеріалізуватися на чистому аркуші паперу?

— Глибше знайомство з Горацієм. Цей автор близький людям із різних часів, оскільки у своїй особі втілив відомий афоризм «Ніщо людське мені не чуже». Схильний до самоіронії, він ніколи нікого не повчав, а з легкою усмішкою розповідав про життя та його барви, намагався роз’яснити, чому потрібно жити думаючи. Саме в нього я надибав заклик до колекціонування живих крихт часу, оскільки саме ці крихти і є нашим життям. В одній із сатир Горація також є дуже мила оповідь про двох мишей: сільську та міську. І ця оповідь, життєва мудрість у мініатюрі, настільки мене захопила, що я написав про Горація коротку повість (уперше її опубліковано в тодішньому журналі «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Це була перша моя оригінальна прозова річ). Дуже важливою стала підтримка мого бажання писати самостійно прекрасним поетом і прекрасною людиною (який, на жаль, уже відійшов) Володимиром Забаштанським — йому я звіряв свої творчі задуми.

— Горацій, якого Ви часто цитуєте і який закликав: «Лови день!» — не святковий, з вином і радощами, а звичайний — донині Ваш улюблений поет?

— Я взагалі люблю поезію. А щодо Горація, то цей автор символізує та об’єднує два крила античності: грецьке й римське. Будучи сам римлянином, студіюючи разом з іншими римлянами в Афінах, Горацій дуже щиро полюбив грецьку літературу, закликав сучасників «гортати грецьких поетів удень і вночі, не змикаючи ока». Хоча імпонує він насамперед іншим: Горацій дозволяє людині право на помилку, любить іронізувати над собою. Тим, до речі, й подобався читачам усіх часів.

— А Вам удається з гумором ставитися до себе?

— Передовсім дуже критично ставлюся до того, що і як перекладаю і пишу. І саме тому, здається мені, все ще рухаюся уперед — поліпшую своє письмо. А критичним поглядом на себе завдячую Григорію Кочуру, який 1962 року відгукнувся на мою першу перекладну книжку — «Відлюдник» Менандра — статтею у «Літературній Україні». Властиво, він зумів поєднати дуже прискіпливий погляд на переклад із прихильним ставленням до нікому не відомого на той час перекладача. І це стало для мене великою наукою і великим добром. Недарма ж один із семи мудреців на запитання: «Що у житті найважливіше?» відповів: «Добре робити те, що робиш», а на запитання: «А що найважче?» – «Бути по-справжньому добрим». Таким був Григорій Кочур. Я зрозумів, що небезпечно надто втішатися тим, що зробив. З віком з’явилося дивне відчуття: що більше зробив, то більшу відповідальність відчуваєш перед тими, кого перекладав, перед тими, про кого писав. Думаю, розуміння цієї відповідальності, самокритичність та ще самоіронія дозволяють не стояти на місці.

— «Хто не живе минулим, той узагалі не живе», — казав Сенека. Які сторінки з минулого гортаєте найчастіше?

— Складно виділити щось одне. Невідомо чому в ті чи інші моменти життя саме такий, а не інший спогад спливає у пам’яті, засвічується у душі. Але, звісно, з віком найчастіше повертаєшся думками в дитинство. А воно для мене невід’ємне від мого рідного Вирова, від батьків, рідних, друзів. З роками те дитинство начебто ближчає. Ось річка Горпинка, яка текла через моє село (нині вже мало хто знає, що вона так називалася, та й сама ріка ледь-ледь пробивається), і я малий коло неї. Задивляюся у воду й бачу стеблинку, яка гнеться за течією. Якби не та стеблинка, то видавалося б, що вода в ріці взагалі не рухається — такою прозорою і спокійною ця ріка була. До цієї стеблинки повертаюся думками не раз, зокрема, у зв’язку з «Думками» Паскаля, який сказав, що людина — мисляча стеблинка... Чи дерев’яні сходи на стрих батьківського дому, якими подумки піднімався, хоч самого дому уже давно немає. Мабуть, не так я вичовгав східці до свого нинішнього помешкання, як ті, давні, якими ступаю подумки, вкотре занурюючись у світ речей, які вже давно вийшли з ужитку. На перший погляд, уже й не вартих нічого, а все ж чимсь незрівнянно дорожчих від нових. Бо нові речі — бездушні, вони не можуть умерти, бо в них іще немає душі, яку вдихає у них людина...

— В одній зі своїх поезій Ви писали про стежку, якою людина повинна повертатися до себе, стежку, де немає проводиря, отже, легко заблукати. Вдалося дійти до себе?

— Мабуть, це неможливо. Дійти годі: в дорозі до себе людина перебуває впродовж усього життя. Мікрокосмос людської душі — неосяжний. Ще Геракліт говорив, що безмежною є душа людини — в якому напрямку не йшов би, не знайдеш їй меж. Ідемо до себе, до свого дитинства постійно... Загалом живемо доти, доки це дитинство живе в нас. Коли дитинство замовкає — життя сумнішає.

— Від чого залежить замовкання дитинства? Бо іноді таке враження, що людина ще з підліткового віку не вийшла, а дитина в її душі уже давно мовчить…

— На мою думку, від налаштованості душі: від потягу людини до філології у найширшому значенні того слова. У Буніна є чудесний вірш «При свече». І є в цьому вірші промовисті рядки, які українською прозвучали б так: «Серцем тямлю лиш дитинство. Усе інше — не моє». Уява перекидає місток до Шевченка з його «дай жити, серцем жити». Повноцінно живемо тоді, коли живемо серцем, коли духовному надаємо перевагу над прагматичним, споживацьким.

— Андрію Олександровичу, що просить у Вас маленький хлопчик у Вашій душі, чого він чекає?

— Дозвілля, що є найсолодшим не лише для дитини, а й для дорослого. Дозвілля не в сенсі нічогонероблення, а того, яке насолоджує душу, живить її. Дозвілля без книжки, за словами Сенеки, — це гробівець для живої людини. Без книжки, загалом без духовного зв’язку з людьми, з природою та й з речами, які нас оточують (проблема «людина й речі» мене чи не найбільше цікавить). Колись моя сестра ще в дитинстві зізналася, що понад усе любить, три речі: коли, прокинувшись, бачить на столі млинок для кави, коли світить сонце й мамину усмішку. Скільки всього забулося відтоді, а ці слова сестри, мовби вчора мовлені. Той млинок першим сповіщав нас про безхмарну погоду: на нікелевім ковпачку сяяв ранішній промінь. І навіть сьогодні, прокидаючись уранці й завітавши думками в дитинство, сподіваюся, що ранковий промінь, дерев’яний млинок під тим променем, виведуть мене до маминої усмішки.

— У передмові до однієї зі своїх книг Ви написали: «Писання — теж ностальгія, жага повернення. До своїх — рідних, близьких. До часу, якого вже нема, хоч ми ще є у тому часі. У вітрі, який розсіває найтоншу енергію речей, що покинули обрії світла, — «сльози речей». А за іншої нагоди продовжили, «тільки-но черговий рік увійде в свою осінь — наслухаю голос вітру». Що вловлюєте що у ньому?

— Надію, що я ще встигну щось зробити. Планів чимало. Отож на зупинки часу немає…

Розмовляла Ярина Коваль, Львівська Газета 

Додав nady у понеділок о 12:12