1 грудня 2012 року стартував культурно-перекладацький проект «Wordyssey», в якому беруть участь п'ять віршів п'яти українських поетів, а саме Олега Лишеги, Маріанни Кіяновської, Сергія Жадана, Остапа Сливинського та Богдани Матіяш. Вірші вже вирушили у мандрівку. Тож розповімо вам, де вони подорожують та з ким вже мали нагоду зустрітися.

Першим пунктомпризначення в цю холодну зимову пору стало місто Пулави в східній Польщі, що на річці Вісла. Вірші опинилися в теплій, гостинній оселі відомого польського поета, прозаїка та перекладача - Богдана Задури.

Богдан Задура(Bohdan Zadura; 18 лютого 1945, м. Пулави, Польща) - польський поет, прозаїк, перекладач (з англійської,української, угорської та російської мов) і літературний критик. Автор 23 збірок віршів, 7 книжок прози. Випускник філософського факультету Варшавського університету (1969). З осені 2004 року — головний редактор літературного часописуTworczosc («Творчість»). З 1970–х рр. — постійний автор журналу Literature na swiecie(«Література у світі»). Лауреат літературних премій імені Станіслава Пєнтака (1994), Юзефа Чеховича (2010), лауреат фестивалю «Київські лаври» (2010). Мешкає у Варшавій Пулава.

Пан Богдан радо прийняв гостей, ознайомив із місцевостю та подбав про їх оновлений вигляд.

На нову польську одежину українських віршів маєте можливість глянути і ви:

Маріанна Кіяновська— українська поетеса, прозаїк, есеїст, перекладач, літературний критик та літературознавець. Член Національної спілки письменників України. 1997 року закінчила філологічний факультет Львівського університету. Координатор Львівського осередку Асоціації українських письменників.

Диптих (із присвятою Мілошеві)

якби місто звідки все починалося

було тільки містом

 

місцем

а не місцем на карті

 

не сотнею фотографій

з обличчями й без

 

якби вітер і сніг

якби маслини й цитрини

якби кава й вино

якби все що всередині

кожної з книг

не залишало плям

наприклад на шкірі або на бруківці

наприклад як тінь

 

якби минуле було тільки минулим

або не тільки минулим

не тільки

 

поет міг би бути тільки поетом

або не тільки поетом

не тільки

 

 

сходить і заходить

сходить і заходить

сходить і заходить

 

і так весь час

 

смерть як сонце

у віршах і поза ними

 

а розуму птах

 

не в гнізді і не в клітці

 

не в вусі не в оці і не в руці

 

а десь посередині

дуже посередині

дуже

 

ходить і ходить

не може літати

встає і сідає

 

і так весь час

 

Marianna Kijanowska

 

Dyptyk (z dedykacj? dla Mi?osza)

gdyby miasto sk?d wszystko si? zacz??o

by?o tylko miastem

 

miejscem

a nie miejscem na mapie

 

nie setk? fotografii

z twarzami i bez

 

gdyby wiatr i ?nieg

gdyby oliwki i cytryny

gdyby kawa i wino

gdyby wszystko co jest w ?rodku

ka?dej z ksi??ek

nie zostawia?o plam

na przyk?ad na skórze albo na bruku

na przyk?ad jak cie?

 

gdyby przesz?o?? by?a tylko przesz?o?ci?

albo nie tylko przesz?o?ci?

nie tylko

 

poeta móg?by by? tylko poet?

albo nie tylko poet?

nie tylko

 

wschodzi i zachodzi

wschodzi i zachodzi

wschodzi i zachodzi

 

i tak ca?y czas

 

?mier? jak s?o?ce

w wierszach i poza nimi

 

a rozumu ptak

 

nie w gnie?dzie i nie w klatce

 

nie w w?sie nie w oku i nie w r?ce

 

a gdzie? po?rodku

bardzo po?rodku

bardzo

 

chodzi i chodzi

nie mo?e lata?

wstaje i siada

 

i tak ca?y czas

Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,

заселений якимись невтішними зомбі?

Після пошуків житла, спання на стільцях

і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі,

ти торкалася пальцями його цегли,

і вона була тепла й груба,

наче свиняча шкіра.

 

Пам’ятаєш того старого, який трапився нам на сходах?

Притиснувшись до стіни, аби пропустити,

він завмер, дивлячись услід настороженим поглядом.

Як він ловив кожен твій рух,

заворожено задивляючись угору,

доки в потоках сонця й пилу

спалахували твої порцелянові литки,

горіли твої солодкі коліна.

 

Сержант, який вів його справу, питав розгублено й недовірливо:

- Ну як же так? Місяць! Минув цілий місяць!

Ви що – не помічали, що він зник, що його немає? Цілий місяць?!

- Ну що ж, - виправдовувався я, - це був найкращий місяць у нашому житті.

- Ну а запах? – Не міг заспокоїтись сержант. – Ви що – не помічали запаху?

- Ну що ж, - не погоджувався я. – Живі тут пахнуть не краще.

- Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами. Проїв собою матрац,

стік на підлогу. Ще трішки – зішкрібали б його зі стелі.    

     

Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,

гіркі новини передавали по державному радіо,

і якби я міг померти, я би помер під ті новини.

Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш

його надією, щоби воно знову забилося в твоїх руках.

Що він говорив, дивлячись тобі услід?

Що він міг сказати, побачивши тебе?

 

Любити тебе навіть по смерті.

Я буду любити тебе навіть по смерті.

Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,

пробиваючи в темряві тунелі та ями.

Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,

підспівуй смерті, підігравай їй на

розбитому банджо.

Співай про те, що ти знаєш краще за інших.

Час не має над нами влади, ми відганяємо його своїм співом.

Наша любов весело плескає в долоні,

щоденно поливаючи квіти

на наших могилах.

 

Sierhij ?adan

Kocha? ci? nawet po ?mierci

Pami?tasz ten podejrzany budynek,

zamieszka?y przez jakich? niepocieszonych zombi?

Po poszukiwaniach mieszkania, spaniu na krzes?ach

i w wannach, po kilku nocach hotelowego smutku,

dotyka?a? palcami jego cegie?,

i one by?y ciep?e i grube,

jak ?wi?ska skóra,

 

Pami?tasz tego starego, który trafi? si? nam na schodach?

Przycisn?wszy si? do ?ciany, ?eby nas przepu?ci?,

zamar?, patrz?c za nami czujnym spojrzeniem.

Jak ?owi? ka?dy twój ruch

z zachwytem patrz?c w gór?,

pok?d w potokach ?wiat?a i py?u

rozb?yskiwa?y twoje porcelanowe ?ydki,

p?on??y twoje s?odkie kolana.

 

Sier?ant, który prowadzi? jego spraw?, pyta? podejrzliwie i z niedowierzaniem:

- No jak to? Miesi?c! Min?? ca?y miesi?c!

Wy co — nie zauwa?yli?cie, ?e on znik?, ?e go nie ma? Ca?y miesi?c?!

- No có? — t?umaczy?em si? — to by? najpi?kniejszy miesi?c w naszym ?yciu.

- No a zapach? - nie móg? uspokoi? si? sier?ant. - Wy co, nie poczuli?cie zapachu?

- No có? – nie zgadza?em si?. - ?ywi tutaj pachn? nie lepiej.

- Wiecie, ?e zmar? w ?ó?ku? Prosto nad wami. Prze?ar? sob? materac,

wyciek? na pod?og?. Jeszcze troch? i zeskrobywaliby go z sufitu.

 

Niewymowne lato zaczyna?o si? wtedy za naszymi oknami,

pa?stwowe radio przekazywa?o gorzkie wiadomo?ci,

I gdybym móg? umrze?, to bym umar? przy tych wiadomo?ciach.

Ty we?miesz moje serce, gdy ono si? zatrzyma, nape?nisz

je nadziej?,?eby znowu zacz??o bi? w twoich d?oniach.

Co on mówi?, patrz?c za tob??

Co móg? mówi?, kiedy ci? zobaczy??

 

Kocha? ciebie nawet po ?mierci.

B?d? kocha? ciebie nawet po ?mierci.

Czekamy na ni?, aby wzlecie? w powietrze,

przebijaj?c w ciemno?ci tunele i jamy.

Dalej, stary zombi, ruszaj ko?czynami,

pod?piewuj ?mierci, podgrywaj jej

na rozbitym banjo.

?piewaj o tym, co znasz lepiej od innych.

Czas nie ma nad nami w?adzy, odp?dzamy go swoim ?piewem.

Nasza mi?o?? weso?o klaszcze w d?onie,

codziennie podlewaj?c kwiaty

na naszych grobach.

Богдана Матіяш— поетеса, редактор, літературний критик. Навчалася в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». 2004 року закінчила магістерську програму «Філологія. Історія, теорія літератури та компаративістика». У 2004-2008 рр. була аспіранткою кафедри філології. Добірка віршів «Твоя любов проста й усміхнена» увійшла в антологію «Метаморфози. Десять українських поетів останніх десяти років». Перекладає з польської й білоруської мов. Редактор видавництва та часопису «Критика». Представник київської редакції часопису «Український журнал» (Прага). У 2010 році отримала нагороду від Союзу Українок Америки та Фундації Лесі та Петра Ковалевих за збірку «розмови з Богом».

ті що люблять подивися які вони прості і красиві

делікатні як найперше ранкове світло

безтривожні як голуби

 

ті що люблять поглянь як багато вони віддають

і як легко усе що приходить приймають

подивися на їхні долоні повні скарбів

на їхню шкіру на їхні очі на усміх

радісний і щасливий на їхній спокій

погідний як літній вітер

 

ті що люблять вони як дельфіни

що вистрибують із води веселі й лагідні

розбризкуючи довкола сотні бризок

розливаючи довкола стільки світла

 

навчися в них дякувати за все що є і чого немає

навчися приходити довірливо й лагідно

і відходити просто

 

як світло увечері гасне як птах засинає

як вода що тече в землю вертається

 

Bohdana Matijasz

ci którzy kochaj? spójrz jacy s? pro?ci i pi?kni

delikatni jakpierwsze poranne ?wiat?o

ufni jak go??bie

 

ci którzy kochaj? popatrz jak wiele oddaj?

i jak lekko przyjmuj? wszystko co przychodzi

popatrz na ich d?onie pe?ne skarbów

na ich skór? na ich oczy na ich u?miech

radosny szcz??liwy na ich spokój

pogodny jak letni wiatr

 

ci którzy kochaj? s? jak delfiny

które wyskakuj? z wody weso?e i ?agodne

rozpryskuj?c wokó? setki bryzgów

rozlewaj?c wokó? tyle ?wiat?a

 

naucz si? od nich dzi?kowa? za wszystko co jest i czego nie ma

naucz si? przychodzi? ufnie i ?agodnie

i wychodzi? prosto

 

jak ?wiat?o wieczorem ga?nie jak ptak zasypia

jak woda która p?ynie powraca w ziemi?

Остап Сливинський— український поет, перекладач та літературознавець. У 2000 році закінчив Львівський університет, після чого чотири роки навчався в аспірантурі при кафедрі слов'янської філології. 2007 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Феномен мовчання в художньому тексті (на матеріалі болгарської прози 60-90-х років ХХ століття)». Співупорядник перекладної українсько-білоруської поетичної антології «Зв'язокрозрив».

 

Щось постійно горіло попереду

Щось постійно горіло попереду –

не орієнтир,

не знак заблуканих,

не багаття, не знак остороги,

нічиє житло, нічиї

полювання чи війна, що спинилися

тут назавжди,

не людина, не звір,

не сухе дерево, що впало у своє

чистилище,

невідступне, як душа світила, не

наказ і не допомога,

щось

солідарне з нами в безвиході,

безутішне, коли нам безутішно,

спокійне, коли

миримося з утратою.

Однакове в час війни і час миру,

глухе до прохань, але стривожене, коли

мовчимо надто довго. Однакове

для королів кварталу

і тих, кого женуть сходами.

Короткозоре і чуйне,

ніби мати в глибокій старості.

І не надія, бо

буває так, що немає надії,

а воно – є.

OstapS?ywynski

Co? nieustannie p?on??o przed nami

Co? nieustannie p?on??o przed nami -

nie punkt orientacyjny,

nie znak zab??kanych,

nie ognisko, nie znak ostrzegawczy,

niczyje mieszkanie, niczyje

polowanie czy wojna, które zatrzyma?y si?

tu na zawsze,

nie cz?owiek, nie zwierz?,

nie usch?e drzewo, które wpad?o w swój

czy?ciec,

nieodst?pne, jak dusza ?wiat?a, nie

nakaz i nie zapomoga,

co? solidarnego z nami w bezwyj?ciowo?ci,

niepocieszone, kiedy jeste?my niepocieszeni,

spokojne, kiedy

godzimy si? z utrat?.

Jednakowe w czas wojny i czas pokoju,

g?uche na pro?by, ale przestraszone, kiedy

milczymy zbyt d?ugo. Jednakowe

dla królów dzielnicy

i tych, których p?dz? po schodach.

Krótkowzroczne i czujne

jak matka w g??bokiej staro?ci.

I nie nadzieja, bo

bywa, ?e nie ma nadziei,

a to — jest.

Поки не пізно – бийся головою об лід!

Поки не темно – бийся головою об лід!

Пробивайся, вибивайся –

Ти побачиш прекрасний світ!

Короп – той навпаки, зануриться в глибини,

Втече на саме дно –

Та короп і служить для того,

щоб колись бути пійманим, раніш чи пізніше..

Але ж ти людина – тебе не впіймає ніхто.

Коропи – ті не такі.

Цілі століття повільно осідають

Їхні зграї, полохливі і темні, –

Вони віддаляються в протилежний бік –

Бач, наше століття давно поспішає вслід? –

Торкається плавником як рукою їхніх плавників

І втікає.. ти покинутий? – але ж ти людина –

Не відчаюйся – ти проб’єшся.

Поки не пізно – бийся головою об лід!

О прекрасний неозорий засніжений світ...

 

Oleh?yszeha

PIE??555

Pókiniejestzapó?no– olódg?ow?wal!

Póki nie jest za ciemno – o lód g?ow?wal!

Przebijaj si?, wydobywaj!

Przepi?kny ujrzysz ?wiat!

Karp za?, na odwrót, w g??binie si?zanurzy

Umknie na samo dno -

Lecz karp do tego w?a?nie s?u?y,

by wcze?niej lub pó?niej schwyta?go.

Ty?jest cz?owiekiem – ciebie nie schwytaj?.

Karpie – nie takie.

Ca?e stulecia osiadaj?

ich ?awice p?ochliwe i ciemne, -

W przeciwn?stron?odp?ywaj?-

Nasz wiek za nimi czy dawno nie p?ynie?

Dotyka jak p?etw?sw?r?k?ich p?etw,

Ucieka... porzuci?ciebie? - lecz jeste?cz?owiekiem -

Nie rozpaczaj – przebijesz si?przecie?.

Póki nie jest za pó?no – o lud g?ow?wal!

O pi?kny bezgraniczny za?nie?ony ?wiat

---

---

---