Автори / Театр імені Леся Курбаса / Геть - до себе!
Не чекати на прем’єру, яку заплановано на 25 січня, а показати приятелям свою нову роботу «Так казав Заратустра» напередодні Нового року, вирішив Львівський академічний театр імені Л. Курбаса, запросивши днями низку львів’ян до себе на перегляд
Зрештою, «курбасівці» й не називають наразі свій новий витвір виставою, а лише першим драматичним уроком театрально-філософського проекту, який втілили за підтримки Благодійного фонду «Розвиток України» та за сприяння Інституту Єжи Гротовського. А уроків попередньо замислювали близько десяти, хоча тільки час покаже, чи здатні сучасники їх сприйняти.
«Велич людини в тому, що вона є мостом, а не ціллю; і любові в ній гідне лише те, що вона є переходом і знищенням, — говорив того вечора Ніцше устами актора Олега Цьони. — Я люблю того, хто не вміє жити інакше, окрім як в ім’я власної загибелі, тому що він іде через міст». Властиво, йдеться про ідею піти від Заратустри до себе. Згубити його і знайти себе, бо, зрештою, до цього Заратустра й закликав. До ідеї духовного перетворення і гарту власної особистості. І, ясна річ, це непросто. А тим паче, що шукати себе мала б не тільки окрема людина, а й суспільство загалом. Однак це вже інтерпретації. Почуте й побачене кожен має змогу тлумачити самостійно.
«Проект «Геть від Заратустри», — читаємо в програмці до вистави, — спроба драматурга Кліма (Володимира Клименка, — «Газета») та режисера Володимира Кучинського театральними засобами осмислити кризу українського суспільства, пропустивши свої думки крізь призму одного з найвідоміших і найконтраверсійніших європейських філософських творів «Так казав Заратустра» Фрідріха Ніцше».
Погляди Ніцше не давали спокою Володимирові Кучинському вже давно. Його невимовно дратував совдепівський підхід до буття «жити до пенсії». Ну добре, дотягли до пенсії, думав режисер, а далі що лягати та вмирати? То для чого стільки часу терпіти? В ім’я чого? Шлях людини до неминучої загибелі через творчість, через пізнання (хоча до кінця пізнати ні себе, ні світ неможливо) видавався режисерові значно змістовнішим, цікавішим. Так він і прийшов до Ніцше. «Бо ніцшеанська свідомість — це найкраще, що може бути, — ділиться думками з «Газетою» Володимир Кучинський. — Леся Українка чи Василь Стус — що це, як не яскравий приклад ніцшеанської свідомості в Україні? Ніцшеанська свідомість — це свідомість зрілого творця, це невпинний рух попри обставини, а подекуди й усупереч собі самому. Совдепія зробила нас дурнуватими, прищепила правило поводження з людьми, як із несвідомими малими дітьми. Але проблема в тому, що людина має рости — духовно передовсім. Про це говорить Ніцше. І навіть ті його сентенції, які, на перший погляд, здаються дуже агресивними, насправді сповнені великої любові. Я вважаю ці тексти релігійними в найвищому сенсі».
Властиво, від часу, коли театр запрошував журналістів на відкриту репетицію цієї вистави, минуло півроку. Режисер не поспішав презентувати нову роботу глядачам цілком свідомо: йому розходилося, щоб актори всотали текст, дійство, відчули ці сентенції як власні. Видається, ця пауза пішла виставі (візуальну концепцію якої запропонували Олексій та Оксана Хорошки, а пластичну — Ольга Сємьошкіна) тільки на користь. Окремої уваги вартує музична концепція першого драматичного уроку, яку продумала Мар’яна Садовська. Адже музичний керівник вистави ввела в дійство не тільки незвичні для українців інструменти (приміром, сітару), а й збагатила його давніми перськими, грузинськими, корсиканськими й іншими співами. Тож «Заратустра» набув іще й такого особливого магнетизму.
«Найстрашнішим ворогом, якого зустрінеш на своєму шляху, будеш ти сам, — звучить у виставі. — І ти сам маєш спалити себе у власному полум’ї». Властиво, для того, щоб відродитися…
Львівська Газета
Додав nady 04 січня 2013
