Автори / Богдана Матіяш / «Усе довкола може бути літературою»
Слово про зворушливість, внутрішню мову, грудку землі, звірів, поштовх до творчості й дитячий «бенкет».
— Із книги «Твої улюблені пси та інші звірі» розумієш, що кожна істота для тебе по-справжньому важлива. А розкажи, як приходять герої? Якось я бачила, як тобі давав лапу вуличний пес, а поряд терлася кішка – і можна було відчути, як ось через таке спілкування зав’язується новий вірш.
— Знаєш, насправді я дуже тішуся, бо не знаю, як приходять мої герої. Колись відчула, що найгарніше в письмі просто довірятися. Дозволити собі слухати багато речей усередині себе й у світі довкола, помічати те, що потребує уваги, погляду, любові. Колись я й уявити не могла, що писатиму про звірів… Було дуже несподівано, коли з багатьох приязней із різними звірятами почали писатися вірші. Вони самі собі почали приходити. Одних звірів я бачила на щодень довкола себе, інших бачила тільки внутрішнім зором, але від того вони не були менш присутніми. Дуже багато думала про те, що тваринам сьогодні в світі живеться досить незахищено. Хотілося, щоб світ був до них лагіднішим. Зрештою, і досі цього хочеться. І хотілося, щоб звірів було багато довкола. Щоб можна було бути з ними друзями.
А так насправді кожному з нас щодня стаються десятки речей – побачених, пережитих, відчутих чи подуманих, із яких може початися новий текст. Досить просто про щось думати й хотіти цим поділитися. І дуже гарно, що так є.
— Богдано, чому, ці звірі «Твої»? Для кого ти їх так «персоніфікуєш»? І чи не проглядає вже звідси, від самої назви, натяк на такого близького тобі святого Франциска?
— Ні, натяку на святого Франциска не було. Взагалі спочатку був дуже міцний подив: звідки ці всі вірші? Як так сталося, що їх пишу… Дуже хотілося далі писати щось таке, як «розмови з Богом», а я писала про звірів і справді спочатку дуже дивно почувалась із цими віршами. Не знала, які вони. Зовсім нічого про них не знала. І стосунку святого Франциска не відчувала й поготів. Хоча вже пізніше подумала, що, може, він справді десь і є. Але також знаю, що про це зовсім не обов’язково говорити, бо де я, а де святий Франциск. Краще хай ці вірші не наділяють близькістю до чогось на кшталт «францисканської течії», зате просто святого Франциска любитиму. А ще мене тішить, що між письменників є багато тих, кому святий Франциск близький. Дуже приємно, скажімо, що одну з романізованих біографій Домонтович написав саме про святого Франциска.
А чому звірі «Твої».. Напевно, тому, що коли дивлюся довкола, завжди пам’ятаю, хто створив увесь цей світ таким гарним. Усі ці красиві рослини, гори, каміння, хмари, зорі, річки, небо, сотні різних звірів і ще безліч всього. Є велика вдячність до їх Творця. Тому ці звірі «Твої», тобто Божі. І дуже за них дякую.
— А що для тебе зворушливість?
— Що вона для мене означає?.. Що в нас шкіра не згрубіла остаточно, якщо є речі, які можуть нас зворушити. Що ми живі всередині, що в нас є щось тремке й дуже лагідне. Що до нашого серця можна достукатися. Якщо є речі, які нас зворушують, не боятимемося ані радіти, ані любити, ані, коли нам болітиме, плакати. Добре, коли зворушують вчинки якихось людей – тоді не раз бачимо себе меншими від них. Не переоцінюємо того, як ми є; можемо хотіти щось у собі змінити й виправити.
Богдана Матіяш. Фото Роксоляни Свято
— Як від більш герметичних текстів смолоскипівських «Непроявлених знімків» ти прийшла до плинко-сповідальної манери письма, до «розмов з Богом»? І як загалом ти ставишся до молитви як жанру?
— Я не певна, що та найперша збірка була герметичною. Деколи мені здається, що українська критика часом зловживає поняттям «герметизм» у стосунку до поезії: його тепер вживають так само часто, як раніше вживали слово «постмодернізм» щодо прози – просто коли шукають якогось загального означника. І не певна, що це добре й слушно, бо надто багатьом поетам (і то поетам дуже різним) приписують герметизм, а може, так насправді й не є..
А як змінилася манера письма.. Люблю фразу одного доброго священика про письмо: «Хто як дише, той так пише». Думаю, вона дуже правдива, бо хоч би що і як ми писали, з наших книжок буде видно, як ми є всередині. Що нам важливо, що потрібно, а що, може, складно.. Коли я писала «розмови з Богом», то, напевно, теж дуже змінилася. Зайві речі почали опадати з мене, як листя з дерева на осінь, а водночас вчилася важливих речей. Пам’ятаю, що було відчуття, що я почала говорити мовою, про яку взагалі не підозрювала, що вона в мені є.. Це був такий гарний подарунок, який від мене ніби майже не залежав. Почала думати про якісь дуже прості речі – і водночас у мене було враження, що взагалі вперше в житті почала думати про щось справжнє. Дуже багато було всередині вдячності за те, що так є. Може, трохи її відбито в письмі, і, вочевидь, тому ця книжка дуже відрізняється від першої.
Що ж до молитви.. Знаєш, зовсім не сприймаю її в категоріях і рамках жанру. Це так само, як із любов’ю. Можна описувати її, використовуючи для цього різні теорії, а можна просто любити. Не можу думати про молитву, як про жанр.
— Ти часто говориш, що потребуєш спокою й тиші. Навіть темою магістерського диплому обрала «мовчання як текст». Що означають для тебе такі «стишені стани»?
— Я справді дуже люблю, коли можна бути тихо й спокійно і коли всього, що заповнює дні, не є надто багато. Водночас мені тяжко даються інтенсивні періоди, коли є багато роботи, зустрічей, читань тощо – і емоційно, і фізично від цього дуже втомлююся. Тому дуже люблю, коли можна побути непомітно й тихо, кимось дуже-дуже малим. Зрештою, людина мусить мати хоч трохи нагод побути в тиші, нагод проживати на щодень і внутрішню подієвість, а не тільки зовнішню. А спокій.. Загалом добре все сприймати зі спокоєм, дуже лагідно й просто, хоча часто так не вмію. Але дуже гарно, коли так є. Тоді при всьому ніби розливається таке лагідне й гарне світло, і при ньому так добре. Зрештою, напевно, саме в спокої й тиші думається про найважливіші речі, і в спокої ми є, які є – без нічого зайвого і без жодних прикрас. Багато можемо в цих «стишених станах» про себе пізнати й навчитися.
А ще часом говориться так багато зайвого, що справді добре просто помовчати.
— Якось ти говорила про живу науку викладання: принести на лекцію з літератури, наприклад, грудку землі… Розкажи, будь ласка, як ти це бачиш.
— Здається, тоді ми говорили про Олега Лишегу, який розповідав про те, як Микола Воробйов уявляв добру вступну лекцію до курсу з «Літературної творчості». Він казав, що пішов би до лісу, накопав би мішок землі – з листям, черв’яками, якимись там дрібними гілками, сміттям, гноєм – приніс би це все на пару й почав би з того, що висипав би це все на стіл і сказав би: це і є література.. Дуже виразно уявляю цю ситуацію і дуже вона мені симпатична, але сама, напевно, зробила би ще щось інакше. Але про це треба не розповідати, а в слушний час просто втілити.
Справді великий сенс у тому, щоби не просто «вчити» щось «про літературу» – якісь дати, імена, літературні течії, твори, але й у тому, щоб сприймати її просто й непафосно й розуміти, що вона починається не з книжок, уміти побачити, що все довкола може бути літературою. А ще собі думаю, що добре говорити про літературу дуже лагідно.
— Чи можна говорити про своєрідний «текст сестер Матіяш»? Бо дехто з читачів сприймає ваші манери письма як споріднені.
Богдана Матіяш. Фото Владаса Бразіунаса
— Напевно, якщо хтось так сприймає, то можна. Все-таки ми маємо багато спільних досвідів, хоча кожна з нас прожила їх по-своєму. Деякі речі, які для Дзвінки важливі, пізнаю саме з її письма і тоді думаю, що добре, що вона пише. Тематично й світоглядно наші тексти досить близькі, хоча, напевно, манера й спосіб письма, як і бачення літератури в нас таки трохи різняться. Зрештою, сестри завжди водночас і подібні, і дуже різні, і це, напевно, дуже добре.
— І ще про сім’ю. Нещодавно в одному інтерв’ю ти згадала про деякі реалії дитинства: тиск КДБ на родину, мовне вигнання. Можливо, це і стало одним із підсвідомих поштовхів до писання, така форма вираження? Адже, за словами Юлії Кристевої, письменник у певному сенсі завжди вигнанець.
— Знаєш, я не думаю, що будь-який тиск – навіть найдужчий – може стати поштовхом до творчості. Письмо – це завжди найперше дар, а не втеча з вигнання. Починаєш писати тоді, коли відчуваєш у собі якусь внутрішню мову – ніби й близьку до тієї, якою говориш на щодень, а водночас інакшу, і вона звучить тільки в тобі. Пишеш тоді, коли багато всього бачиш своїм внутрішнім зором, аж починаєш хотіти про те все розповісти – навіть не знаючи, звідки це все в тобі взялось. Якось так і було в дитинстві. А якщо вже говорити про вигнання, то письменник і серед інших письменників може почуватися вигнанцем – бо мови, якими пишемо, не раз різняться так, що можна й серед них комусь почутися дуже чужим.
— Богдано, а в які ігри ти бавилася в дитинстві?
— О, їх було дуже багато! Із сестрами ми гралися в козаків; досі дуже добре пам’ятаю, як ми на дерев’яних палицях (тобто на конях) їздили навколо хати. Тоді я собі думала, що коли виросту, обов’язково поїду на Хортицю – це було щось таке дуже важливе для мене. Але я й досі туди не дісталася.. Ще ми грали в хованки, в квача, в вибивного (цю гру я любила найменше – бо теж була найменша, і мене було дуже легко «вибити»). Грали в бадмінтон і в класики. Взимку багато часу проводилось надворі – серед снігу, і тепер теж його дуже чекаю – хочу зіграти в сніжки, як колись.
Було дуже багато настільних ігор – зокрема й тих, що розвивають логічне мислення. Різні головоломки, шахи, шашки, реверсі, «ерудит», рендзю. Часто грали різні словесні ігри. Скажімо, щось таке, як гру «Ти поїдеш на бенкет?» – в якій учасників запитують, чи вони поїдуть на бенкет, і що одягнуть, і що там робитимуть, але у відповідях треба «так» і «ні» не казати, «чорне» і «біле» не вживати. А той, хто запитує, запитує саме так, щоби ти десь на цих словах і «послизнувся». І вже на перше питання «Ти поїдеш на бенкет?» мусиш відповісти так, щоб одразу з гри не вилетіти.
І ще було багато ігор, із яких уже багато й забулося.. Навіть тепер ми часом щось граємо: цього року з Дитячого форуму видавців Дзвінка привезла гру «Пентаґо», і нам терміново довелось її вчитися.
Спілкувалася Юлія Стахівська, ЛітАкцент
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/01/08/bohdana-matijash-use-dovkola-mozhe-buty-literaturoju/">ЛітАкцент</a>
Додав nady 10 січня 2013
Про автора
Поетка, літературний критик, редактор видавництва і часопису “Критика”, представник київської редакції часопису “Український журнал” (Прага).
