Попередня книга - дебютний роман автора "БЖД" вийшов 2007-го року. Сашко Ушкалов розповів  у кого з його персонажів траплялася справжня "жесть".

- Назви усіх оповідань лаконічні - складаються з одного слова. Навмисне так підібрали?

- Мені хочеться всі свої прозові книги назвивати одним словом. Можливо, на це повпливало те, що я певний час працюю в рекламі та й загалом в рекламі в соціальних мережах. А там головне завдання копірайтера та хорошого рекламщика - вкласти в найменшу кількість знаків та слів максимум емоцій. Бо вважається, що копірайтер доносить до людини все, що хоче сказати буквально в двох-трьох реченнях. Це також вплинуло і на стиль самих новел, бо під час написання я намагався прибрати з тексту все, що літературний критик може назвати "водою". Думаю, "Жесть" порівняно з "БЖД" - брутальніша і моментами трохи сумніша. А це повязано з тим, що я став старше. Хоча елементи гумору зберіг.

- Скільки реальних історій в книзі та власне героїв, списаних з реальних людей?

- Насправді важко так відразу сказати, бо кожний образ і кожна історія це щось міксовано - деякі ситуації я піддивився в житті, деякі домислив. Так щоб нікому не брехати - 30 відсотків з книги точно реальні історії. От, приміром, в оповіданні "Панда" є епізод з тернопільськими боксерами. Я справді мав з ними справу. Я майже нічого не викидав та не вирізав.

Ситуація така: герой їде потягом "Київ - Харків", йде до тамбуру випити пляшку пива та викурити сиграету. Бачить двох хлопців спортивної статури - страшно побитих. Вони пояснюють, що боксери з Тернополя, мали невдалі змагання. Пропонують герою піти з ними і розпити пляшку горілки. Вони заходять до свого вагону і розуміють, що на поличці, під яку боксери поставили свою сумку, лежить жінка. Вона навідріз відмовляється встати зі своєї полички, бо, мовляв, уже спить. І боксери не придумують нічого іншого, як просто напросто підняти поличку разом з цією жінкою і прихлопнути її до стінки. Вони дістають свою торбу, починають в ній копирсатися і розуміють, що горілка насправді в іншій сумці. Цю історію бачив на власні очі. Ситуація настільки кумедна, що, в принципі, її не можливо вигадати.

- Ілюстрації до книги робила Марися Рудська. Розробляли героїв разом? Яку з новел найважче було візуально втілити?

- Так, концепції малюнків розробляли разом. Ми працювала протягом двох вечорів - години три-чотири максимум. Малювала все Марися. Вирішили, що кожен малюнок повинен мати у собі загадку. Приміром, до "Єнота" - два хлопці в костюмах єнотів їдут на мопеді. Це має читача чіпляти. Безперечно, дуже цікава ілюстрація, де руки тримають пляшку з водою та рибою великих розмірів і не зрозуміло як вона до цієї пляшки потрапила. Й ілюстрація до оповідання "Мала" - дівчинка в наручниках і їсть печиво в кріслі.

- І все-таки чому книга називається "Жесть"?

- Тому що так назвивається і центральне оповідання. Там є епізод, де головний герой говорить, що те що відбулося в його житті інакше як жесть не назвеш. Якщо хтось в цю жесть не вірить - це їхні проблеми.

ФРАГМЕНТ з новели "Мала"

- А покажіть пістолет, з якого ви по людях пах-пах! - просить мала.

- Не покажу, - буркає майор.

- Дядя, а шо луччє: пістолет чи палка?

- Яка палка?

- Ну та, якою ви людей б'єте.

- Ми не б'ємо, ми проводим профілактичеську роботу, - напружується майор.

- Так шо луччє: пістолєт чи палка?

- Пустолєт! - гаркає майор.

- А наручники у вас є, дядя міліціонер?

Майор зніма трубку. Тисне кнопку. Але Галя слухавку не бере.

- Покажуть наручники, ну, будь ласочка.

- Галя! - кричить майор на весь кабінет, лізе в шухляду й викладає на стіл наручники. - Осьо, дивись.

- Ох, які інтересні! А можна я пограюсь?

- Нє, - каже майор. - Спецсрєдства дітям не ігрушка.

- А шо це в вас за тьотя на стіні? - питає мала й тицяє пальцем на плакат.

- Це не тьотя, - скрегоче зубами майор. - Це Мілєвський...

- А, - каже мала, - а я думала тьотя.

- Галя! - горлає майор, потроху червоніючи. - Забери... дєвочку!

- Кстаті, цей дядя не мій папа, - каже мала.

- Галя! - кричить майор, уже нічого не чуючи.- Забери її, кажу, на... геть!

- Дядя міліціонер, а ви кажете, як у кіні: "Ви імієте право сохранять молчаніє, но всьо, шо ви скажете, может бить... проти вас... це... іспользовано"?

- Ага, - каже майор. - На наручники, тіки відчепись.

Мала радісно загрібає зі стола браслети.

- Це не моя дочка, - кажу я.

- Та я вас понімаю, - каже майор. - Я б од такого чуда тоже отказався б... В маму, видать? Бо ви не це... неговіркий...

- Дядя міліціонер, гляньте-гляньте, а я себе до батареї пристібнула, як у кіні...