Автори / Дмитро Лазуткін / Перше кохання письменників: як це було
Існують у житті такі епізоди, які ніяк не йдуть з пам`яті, нікуди не зникають від плину часу, вони сидять десь глибоко у серцях та головах, терпляче чекаючи на свій зоряний час – на змогу виринути у житті знов і нагадати про щось далеке, але таке близьке, про потаємне, ніким незнане, доступне тільки вам… Саме таким видивом є ПЕРШЕ КОХАННЯ. Згадайте себе під час цієї магії у час дитинства-юнацтва… Перший поцілунок, зачервонілі щічки, тримання за руку, перші подарунки один одному, любовні послання, побачення і щирі надії, що це – назавжди, це – навіки… Та перший досвід у всьому, у тому числі й у коханні, проходить у більшості випадків – як перша чарка колом, хоча винятки таки трапляються.
Так само по-різному закінчувалися і перші любовні пізнання у письменників. Наші улюблені митці пера у День Святого Валентина залюбки діляться найсокровеннішими подробицями свого першого амурного досвіду.
Читайте. Мрійте. Кохайтеся!:)
Дмитро Лазуткін:
Моє перше кохання трапилося в 11 років. Дівчинці було 14. Ніжні емоції виникли у піонертаборі – у Путивльському районі Сумської області. Тоді я почав писати вірші. Пам’ятаю, ми тоді навіть не цілувалися. Почуття вирували виключно платонічні – погляди, подихи, обійми і сни… Ми роз’їхалися після того як закінчилася зміна. Мобільних телефонів і соцмереж тоді не було. Писав їй віршовані листи і не відправляв…
Мар’яна Савка:
Моє перше кохання було страшенно замурзане. Тому, коли він мене вперше поцілував, то на моїй щоці залишилася світла плямка з брудною облямівкою. Йому було п’ять, мені чотири. Ми були пацієнтами дитячої лікарні – і кохання скінчилося, коли його виписали. Але разом з його прекрасним поцілунком я отримала від нього в подарунок ангіну – отож історія запам’яталася, особливо моїй мамі.
Василь Шкляр:
Колись дуже давно, ще тоді, коли зими були суворими й довгими, а сніги сліпучими і високими, в одному холодноярському селі я вийшов на високу гору. Було мені тоді не багато й не мало, а так, може, рочків із чотирнадцять. Козак уже був, що там казати. Бо добре пам’ятаю, що ходив з самопалом. Гора називалася Демурина на честь мого прапрадіда по маминій лінії. А з тієї крутої гори весела дітвора спускалася на санчатах, і світ аж тремтів від гамору й сміху. Та раптом угледів я на вершині маленьку дівчинку років чотирьох, котра гірко плакала. Вона сама-саменька сиділа на санчатах, і сльози котилися по її рожевих щічках.
– Чого ти плачеш? – запитав я.
– Як же мені не плакати? – захлипало дівча ще дужче. – Їхати з гори я боюся, а по рівному санчата не їдуть.
– Ну, що ж, – зітхнув я. – Доведеться мені тебе покатати.
Узяв я санчата за вервечки та й повіз її бігом по білих снігах. І що дужче я біг, то все веселіше й дзвінкіше сміялася дівчинка. А сніги ж тоді були білі й безкраї. Отак і везу я ті санчата по сей день. Везу начебто по рівному, а здається, лечу з крутої-крутої гори.
.
Лілія Мусіхіна:
Першим моїм коханням був сусід на ім’я Юра. Жив поверхом нижче. Він був старшим за мене років на 15. Я одягала блискучу атласну сукню і приходила до нього з пропозицією: «Давай женитися! Золоте плаття в мене вже є!». Мені тоді було років 4. Бачте, якою я була серйозною і меркантильною молодою особою? Люблю, значить – заміж. Нема чого там довго розводитися.
Сашко Лірник:
Це була дівчинка з мого класу. Вона вчилась у нас неповний рік, потім її перевели в іншу школу, в інше місто. Я дуже страждав. Потім, випадково, зустрівся через багато років. Це трагічна історія насправді. Навіть розповідати не хочеться. В мене був її портрет, не було тоді ще фотоапарата, то я сам його для себе намалював. Він в мене в щоденнику лежав аж до 10 класу. Не склалося, не встиг сказати їй про свої почуття. Я довго відтягував, наважувався. Коли ж нарешті наважився, дізнався, що вона покидає нашу школу. Втік з уроку, щоб її провести, але ми розминулись… Значить така доля. Справжнє кохання має бути незавершеним, тоді воно залишається коханням на віки. Таке кохання окрилює, наповнює життя творчістю. В кожній дівчині, жінці, яку люблю, я бачу своє перше високе й красиве кохання. Кого я люблю – обожнюю й підіймаю на високий п’єдестал Тому мене жінки люблять:)
/
Галина Вдовиченко:
Слід від нього залишився на все життя. Над правою бровою, ледь помітний, а все ж знак. Дістала лопаткою по голові у пісочниці дитячого садочка. А перед тим усе було чудово. Той хлопчик ставав зі мною парою, коли нас вели на прогулянку, і у грі «Струмочок» опинявся поруч. Носив мені шоколадні цукерки «Марічка». По цукерці щодня. І цілував руку під час тихого часу. Тихенько з-під ковдри вислизне, припаде до руки – і назад, на своє місце. Я робила вигляд, що сплю і не чую, а сама завбачливо залишала руку на поверхні, чекала цього зворушливого моменту. Привчив до нього, як до цукерок.
Я теж йому іноді щось дарувала, пластмасовий пістолет, здається. Він мені подобався не лише цукерками та поцілунками. Йому не набридало слухати мої розпатякування, і очі у нього були уважні-уважні. Виховательки над нами піджартовували, називали «жених и невеста». А потім прийшов новенький хлопчик, зухвалий забіяка, який у перший же день організував з хлопців два загони козаків-розбійників. Він теж мені видався надзвичайним, мені хотілося, щоб і той хлопчик був поруч, і цей. Але тому, з уважним поглядом, це не сподобалось і він дав мені лопаткою в чоло, і сам же заплакав, побачивши кров.
Я досі не забула його ім’я та прізвище, і як виглядали обгортки щоденних цукерок від нього: на білому тлі кольорові стрічки якоїсь Марічки. А про того другого, через якого постраждала, більше й нема що згадати.
Анатолій Дністровий:
На початку 80-х, у піонерському таборі біля Шумська на півночі Тернопільської області прийшло до мене перше кохання. Це сталося на вечірній дитячій дискотеці, серед піонерського табору, під височезними соснами. На таборовому центральному майдані ми слухали Тото Кутуньо та іншу тогочасну поп-музику і танцювали. Моє перше кохання було худорлявим, світловолосим, із великими й добрими очима та повненькими губками. Коли я дізнався про кімнату, де жило моє перше кохання, то перестав тероризувати її мешканців: зазвичай ми з друзями постійно дівчатам підкидали в їхні помешкання або вужів і мишей, або роздутих через соломинку жаб. Не даремно кажуть: кохання окрилює людину і робить її шляхетнішою.
Леся Мудрак:
Моя мама вчителька, тому я виховувалась у дуже серйозній сім’ї, яка не дозволяла собі ніяких зайвостей. Я окрім книжок нічого не бачила. Про кохання могло йтись тільки в думках, фантазіях, мріях. До мами часто приходили випускники, які підтримували з нею дружні стосунки. Якось до нас в гості прийшли її випускники років на 5-6 старші за мене. Поки вони пили чай/вино, раптово один з випускників піднімається й каже: «Тетяно Михайлівно, а можна я поцілую Вашу доньку?». «Тетяно Михайлівно, ну що вона буде в кущах зі мною цілуватися? Краще, можна я її зараз поцілую при Вас?» Мама оторопіла. Поки вона думала, він сміливо підійшов і поцілував мене в губи і так пристрасно, так для мене ще незвідано, що я зомліла. У мене всередині почало все вирувати. Він наважився це робити… довго. Хвилин 5 не відходив від мене. Обличчя моєї мами можна було показувати в телесеріалах. З того моменту й почалось моє перше кохання.
Юрій Винничук:
То було моє перше велике кохання і, як кожне перше велике кохання, щасливе уже тим, що не завершилось шлюбом. На Світлану я звернув увагу ще в школі, хоча ми навчалися в різних класах, в інституті ми опинилися в одній групі. Світлана спочатку зустрічалася з моїм товаришем і навіть збиралася за нього заміж. Я в цю ідилію не втручався, але, коли ми після другого курсу поїхали працювати піонервожатими до піонерського табору в Брюховичах, Світлана сама мене виманила прогулятися пізнім вечором. Незважаючи на те, що ми були однолітками, Світлана у всьому вела перед. Перша запропонувала відокремитися від товариства, яке обмивало наш приїзд у табір, перша мене поцілувала і перша мене спокусила, цілком слушно зауваживши, що пальчик пора замінити чимось суттєвішим. Правда, це сталося значно пізніше, бо там таки у Брюховичах, вона поцікавилася у мене, коли я збираюся одружуватися. Я необдумано ляпнув, що років у двадцять п’ять. В результаті після того, як ми ціле літо зустрічалися, вона повернулася до попереднього хлопця, вирішивши, що чекати шість років на шлюб марна справа. То було у вересні. А вже у квітні вона висмикнула мене в парк і поцілувала, повідомивши, що любить тільки мене.
В коханні можна пережити лише два найбільші потрясіння. Перше – коли ти її не добився і друге – коли добився. О ці перші побачення, тримання за ручку, несміливі пригортання, поцілунки на лавочці в парку. Невже це я? Той, про якого колись писали: цей збоченець з «Post-Поступу». Але я справді був тоді надто соромливий. І навіть наш перший сексуальний контакт був не повний, Світлана залишилася панною, в чому радісно переконалася її матінка, запровадивши її до гінеколога. Та після того ми вже сміливіше займалися любощами, і от якогось дня Світлана повідомила, що вагітна. Ну і я, як мужній лицар, заявив, що просто зобов’язаний на ній одружитися.
Але її тато працював начальником тюрми КГБ (!) і якось він сказав, що я стану «нашим», тобто їхнім. І тут мене пойняв жах. Наш! Це слово мене вбило. Батькам про цю здибанку я не розповідав з огляду на те, що улюбленою книжкою тата був «Тарас Бульба». Але тоді вперше у мою душу закралися сумніви щодо мого вибору. Тай то в неї була затримка, а не вагітність. Я сказав Світлані, що одружуватися мені ще зарано.
Надійка Гербіш:
Скільки себе пам’ятаю – мені подобався якийсь хлопчик. А закохалася насправді в 15 років. Почуття, правда, розвивалося поступово, не було «коханням з першого погляду».
Я зустріла хлопця, який зараз є моїм чоловіком, тобто закохана в нього майже 10 років. З першого погляду зовсім мені не сподобався, був надто серйозним, правильним. Я йому теж не сподобалась, бо була надто збитошна. Якось ми разом святкували день народження друзів на пагорбах Збаража. Серед запрошених був хлопець, який проявляв знаки уваги, але мені не подобався. Треба було втекти від всіх. Запиталася в Ігоря, з яким тоді ще не дуже добре була знайома, чи вміє він їздити на велосипеді, щоб мене покатав. Там страшна ґрунтова дорога, схил. Не знаю, як я тоді на це наважилась і він також, хоч на 7 років старший, це було безглуздя. Їдемо, ми їдемо, розганяємось з тієї гори, я починаю пищати, а він мені у відповідь кричить: «Не пищи! Я забув де гальма». Пищала як навіжена. Нам пощастило, що дорога почала підійматись вгору і вдалось загальмувати. Мені треба було вилізти на гору, він подав руку, пам’ятаю, яка вона в нього була гаряча. Коли прийшла додому, зрозуміла, що щось не все зі мною добре, не так, як було раніше. Рівно через три роки ми одружились. На першому ж побаченні сказав, що ми колись одружимось, щоб побудувати міцну сім’ю – треба думати про неї одразу.
Від нього було три пропозиції вийти заміж, на третю я погодилась:)
Розпитувала Анна Богородіченко, Друг Читача
Додав nady 14 лютого 2013
Про автора
Поет, прозаїк, журналіст. Народився у 1978 році в Києві. Закінчив Національний технічний університет України («КПІ»). Автор книг: «Дахи» (2003, Гопак), «Солодощі для плазунів» (2005, Факт), «П
