Автори / Сергій Жадан / Час як радість
Є певна наївність у нашому ставленні до часу. Ми переконані в своїх спогадах, в тому, що можемо відтворити всі події, що з нами відбувалися, всі свої емоції, настрої та переживання. Насправді ми відтворюємо лише уламки уламків.
Час лише на перший погляд справляє враження впорядкованої бібліотеки, де все стоїть на своєму місці, чекаючи твоєї уваги. Ти дивишся на нього з поблажливою гордістю, думаючи – ось воно, моє головне надбання, час, який я прожив, минуле, яке я збирав день за днем, мій досвід, моя мудрість, моя перевага над іншими. Минуле завжди виглядає оманливо, воно начинене пастками та невидимими протягами, в ньому легко загубитися, з нього важко вибратися. Бо саме тоді, коли ти перебираєш його, наперед знаючи, що можеш знайти, воно готує тобі сюрпризи та несподіванки. Час розширюється й не дається до рук. Він приховує в собі тисячі історій те епізодів, про котрі ти давно забув, про які ти волієш не згадувати, без яких тобі сумно й тривожно. І все твоє показове володіння годинами, все твоє впевнене керування пам'яттю розсипаються легко й незворотно, щойно з темряви вистрибує черговий забутий тобою персонаж, щойно займаються іскри й освітлюють ту частину минулого, в якій ти не був сто років, і ще б сто років туди не повертався, якби не чиясь примхлива й непередбачувана воля, котра нагадує тобі, що ж саме ти забув, що саме вислизнуло тобі з рук. Є певна наївність у нашому ставленні до часу. Ми переконані в своїх спогадах, в тому, що можемо відтворити всі події, що з нами відбувалися, всі свої емоції, настрої та переживання. Насправді ми відтворюємо лише уламки уламків. Ніхто ніколи не згадає, як усе було насправді, ніхто ніколи не відтворить своїх страхів і сумнівів, свого захвату й пристрасті. Що, скажімо, я пам'ятаю про себе? Що було зі мною двадцять років тому? Що відбувалося довкола мене? Я не пам'ятаю нічого. Пам'ять видається мені темною тканиною, з написаними на ній темними літерами. Можу хіба припустити, що квітневе повітря було так само дзвінким і прозорим, що торішня трава пробивалася крізь плити й асфальт, що будинки виглядали так само сіро й беззахисно, що все місто виглядало дещо незграбно – без зелені й сонця, і все це робило перебування на вулицях бентежним і невагомим. Припускаю, що ходити цими вулицями було так само приємно, що мені так само подобалися жінки цього міста, що мені подобалися його будинки, під'їзди яких наповнені були тоді, як і тепер, голосами й тінями. Майже впевнений, що небо над містом було так само високим та крижаним, хоча ця його висока промерзла застиглість не так пригнічувала, як тішила передчуттям справжнього тепла. Майже не сумніваюсь, що тієї весни, як і кожної наступної, все видавалося можливим та реальним, надія стрибала в руках, мов щойно піймана риба, легені розривалися від упевненості, все було поруч, все було досяжним, все потребувало моєї участі. Справді, ну що це за спогади? Це, скоріше, вигадки. Ну, так, вигадки. Я сиджу й час від часу вигадую, що ж там зі мною було, як це все відбувалося. І коли мене запитують, чим ти займався весь цей час, все, що я можу показати – це хіба що свої уламки уламків. Чим я займався? 88-го я дізнався, що таке алкоголь. Нічого хорошого, мушу сказати (щоправда, говорю це нещиро). Того ж таки 88-го я востаннє плакав, коли наші програли голландцям у фіналі. 89-го я вперше грав за нашу дорослу команду, страшенно хвилювався. 90-го (навесні!) ми з приятелем вивісили над адміністративною будівлею жовто-синій прапор. Його зривали дорослі серйозні чоловіки. 91-го ми виграли чемпіонат району, у фіналі я відбив одинадцятиметровий, хоча перед тим пропустив доволі простий гол (Хвилювався? Та ні, навіть не хвилювався). 92-го я познайомився з "Братами Гадюкіними". Це змінило моє життя (в кращий, в кращий бік, звісно). 93-го було особливо довге й безкінечне літо, я його добре пам'ятаю. 94-го вогні опівнічної Варшави салютували й мерехтіли. 95-го були особливо переповнені загальні вагони. 96-го не було нічого цікавого. 98-го Динамо двічі обіграло Барселону. 2001-го у Відні було мінус двадцять, турки страшенно потерпали. 2006-го я побачив живого Кіта Річардса. 2011-го зустрів друзів, котрих не бачив 20 років. Жодної пам'яті, відповідаю я в таких випадках, жодної бібліотеки, лише яскравий дрібно нарізаний папір, святкове конфеті, салюти й кольорові спалахи, почуття радості, почуття вдячності, почуття безкінечності. Ти ж це хотіла почути, правда ж?
ТСН.ua
Додав nady 09 квітня 2013
Про автора
Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb
