Автори / Богдана Матіяш / (ця земля)
Між багатьох речей, що мені важливі, є дві дуже особливі. Одна із них – мова. Друга – земля. Часто кажу собі в думці про неї «ця земля», бо йдеться справді не про цілу велику Землю, а про ту землю, де я народилася, і все, що на ній є, і все, що з нею пов’язано. Землю, по якій ходжу тепер і якою вчилася ступати найперші кроки. Землю, яку пам’ятаю на дотик, на колір і запах, і знаю, як у різні пори року вони змінюються. Пам’ятаю різні її фактури, різні відтінки і стани глини, піску й чорнозему. Знаю, яка вона в лісі й у полі, в горах і у містах. Землю, яку найдужче люблю і за якою дуже швидко починаю тужити, навіть якщо залишаю її накоротко.
Всюди може бути добре і всюди можна почутись якоїсь миті майже як удома, але завжди залишатиметься одна річ, яку, коли опиняюся поза рідною землею, перестаю відчувати. Перестаю відчувати ґрунт під ногами. Не можу відчути землю – яка вона. Починаю тужити за тим, щоби просто пройти по своїй землі. Щоб відчути під підошвами або самими ступнями ніг свою землю, врешті, свій асфальт – байдуже, у якому з міст. Тільки б на цій дуже рідній, дуже добрій землі. Доторкнутись пальцями піску, заплющивши очі, відчути його на дотик. Дуже зрадіти. А може, також заплакати.
Пам’ятаю цю таку дивну, дуже сильну тугу. Думаю тоді, як є людям, котрим довелося залишити свою батьківщину і котрі роками – хоч як міцно хотіли би – не могли повернутися. Думаю теж, які важливі місця нашого народження. Ніколи не знатимемо, чому ми прийшли на світ саме там і тоді, коли це сталося, зате можемо дуже міцно любити ту землю, де ми вперше усміхнулися і де вперше заплакали, де вперше побачили небо, сонце, дощ…
Дуже люблю запах землі. Особливо люблю кінець зими, коли помалу тане сніг і бачиш як з-під нього з’являються маленькі острівці землі. Спершу вона ще замерзла, і з-під снігу проступають лише окремі її латки. Потім снігу меншає, а землі більшає. І вже коли весь сніг зійде, і коли сонця стає трохи більше, вона якогось дня починає ледь чутно пахнути – дуже особливим запахом. Дуже тремким, трохи вогким і ніжним, і тоді думаю, що ось так – землею – якраз і пахне початок весни.
Знаю рослини, які ростуть на цій землі. Типи дерев, кущі, плоди, які вона приносить. Квіти, які собою її прикрашають. Трави, каміння й мох. Знаю звірів, яким на ній добре. Птахів, які літають до багатьох інших земель, але знову й знов повертаються сюди – і тоді говоримо, що вони повернулись додому. Знаю різні її рельєфи. Річки, що по ній течуть, моря, які торкаються її берегів – і зрештою, які ці береги й створюють. Знаю її долини, скелі, западини. Гори і водоспади. Різні барви всього влітку і восени, навесні й взимку. Знаю її вітри, дощі і сніги, знаю щедрість її сонця. Знаю людей, які тут є. Знаю тих, хто дуже на цій землі щасливий.
Згадую те, з чим тут дуже щасливо мені.
Щасливо йти в лісі при кінці літа, коли вже багато опалої хвої і барви стають прості й стишені, а водночас повні літнього сонця й тепла. Щасливо, коли в сандалі набирається повно піску й відчуваєш свою землю на дотик. Щасливо лежати на землі, слухати спів птахів і бачити, як високо вгорі гойдаються сосни. Щасливо знати, як тут минають всі пори року. Як шурхотить на землі опале листя, а дерева стають тихі й спокійні, нічим не прикрашені – такі, якими їх дуже люблю. Щасливо, коли випадає сніг – і все тоді таке світле, таке чисте й радісне. А навесні щасливо бачити всю землю, вкриту білими й рожевими пелюстками..
Можна полюбити багато інших земель, бо всяка земля свята й добра. Зі всіх земель, які бачила, дуже люблю два місця. Єгипет і Соловецькі острови. Єгипет – бо на цій землі всього дуже мало. Мало рукотворних речей, і легко уявити, що тут не аж надто багато всього змінилося від сотворення світу. Тут усе мінімалістичне, дуже просте і водночас дуже величне. Піски, пустелі, гори, які за день десяток разів змінюють свою барву – від ніжно-рожевої до безлічі відтінків жовтого, а тоді до густо-червоного. Ощадна рослинність. Мінімум води або й узагалі її відсутність, і до всього, що зуміло тут вирости, ставишся з великою пошаною, і рука не дозволить собі зірвати з дерева на згадку не те що квітку, а навіть листок… Гаряче сонце. Велика спека. Дуже витривалі люди і звірі, що мають мало і вміють вдовольнятися малим. Соловки ж – бо вони теж дуже прості й водночас дуже красиві, хоч це й не заперечує того, що своєю історією дуже болісні. Ця земля повна озер із неймовірно синьою водою, боліт – і через них не зможеш дістатися всюди, куди, може, хотів би дійти. Тут безліч добрих дерев, ягід, грибів, квітів – і все це родить водночас, але є дуже коротко, бо спершу було зимно, а тоді коротко настає літо, і знову повертається зима. Мало хто може тут жити – на островах серед моря, у якому щасливо і просто живуть риби й дельфіни і вигойдуються на хвилях морські котики.
Щасливо мати землю, яку любиш і яка тебе тримає – часом майже як корінням. Щасливо могти тужити, коли опиняєшся поза нею, і щасливо – навіть якщо накоротко її залишаєш – завжди повертатися. Бо хоч уся земля добра, а тільки ця – рідна. Тільки її можеш відчути, яка вона. Тільки про неї повторюватимеш в думці: «ця земля», – і ці слова звучатимуть тобі як найкраща пісня. Тільки за нею так міцно, найміцніше в світі скучатимеш.
ЛітАкцент
Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/04/19/8-cja-zemlja/">ЛітАкцент</a>
Додав nady сьогодні о 10:49
Про автора
Поетка, літературний критик, редактор видавництва і часопису “Критика”, представник київської редакції часопису “Український журнал” (Прага).
