Словом, суцільна «дружба народів». Прогресивна громадськість ніяково мовчить. Ніби всі й усвідомлюють, що історія «з душком», але майже ніхто не критикує цього дивного з погляду етики й естетики новоствореного тандему. Дехто несміливо виправдовує спільний проект письменників комерційною доцільністю. Утім, щодо останньої є великі сумніви, адже не зрозуміло, на кого розрахована ця книжка. На читачок жіночого глянцю, які оргазмують над колонками та книжечками Лади Лузіної?

Навряд чи їм припаде до смаку «пацанська» стилістика Жадана. «Цільова аудиторія» письменника з іміджем нонконформіста теж буде явно не в захваті від глянцевого сусідства «киевской ведьмы». Тому навряд чи «Палаті…» світить перспектива стати бестселером. Якщо відкинути суто фінансовий інтерес, стає зовсім невтямки, про що думав Сергій Жадан, коли зважився на такий крок. Може, бажав потрапити у великоросійські довколалітературні тусовки? Сумнівно. Слави хотілося? Схоже, що така слава тільки псує його репутацію. Чи прагнув показати всім, що він такий демократичний і для нього немає значення, якою мовою партнер по книжці глаголить, хоч і регіонально визнаною? Чи, може, літератор не здатен розлучитися з дитячою фантазією про свої твори на кожній розкладці? Щоб і в райцентрах, і на привокзальних ринках, і на пляжах у Криму: «Шаурма! Пахлава! Жадан і Лузіна!» Лаври уві сні не дають спокою… київські. Чимало читачів української літератури наївно чекали, що рано чи пізно Жадан напише книжку зі шматками непросмаженого-ще-з-кров’ю життя. І як центральний автор свого покоління скаже йому, що все недарма.

Лірично, експресивно, динамічно й глибоко – так, як він уміє. Його вже навіть у курси сучасної літератури та дорослі підручники вводити стали. А він – ляп і далі з фрейлінами жартує. Найбільша частина читачів Жадана – модерно налаштована проукраїнська молодь. А він їм двомовну книжечку тиць – будьте щасливі та рівноправні! Колись так само зробив Кузьма. Наприкінці 1990-х він був справжнім музичним гуру. І проекти його називалися концептуально: «Мова риб», «Казки»… А потім у вирішальний момент він бац – і заспівав із Наталею Могилевською. І нічого від гуру не лишилося – лише сарказм і «Пающіє труси». Для Сергія поки ще не все втрачено. Зараз його читачі тільки скривляться. Але ще один такий проект – і він ризикує залишитися сам.

Тиждень.UA