Автори / Юрій Андрухович / Шекспір з Андруховичем пишуть легко
Цікаво, чи є на нашій планеті людина з повною середньою освітою, котра б не знала, хто такий Гамлет, принц данський? Гугл на запит «Гамлет» видає майже три з половиною мільйони результатів за півсекунди. Навіть якщо вам якимось чином вдалося пропустити вивчення цього твору у школі, заповнити цю прогалину можна за лічені хвилини.
А скільки вже трактувань пережила ця безсмертна п’єса за чотириста з гаком років свого існування! Мабуть, нема потреби перелічувати, скільки видатних акторів та актрис зіграло «Гамлета» за це час, скільки режисерів вважали справою честі і принципу поставити цю п’єсу, скільки перекладачів бралися за цей щільний багатошаровий текст…
«Гамлет» у постановці театру-студії Володимира Завальнюка – це не просто ще один «Гамлет». Цього «Гамлета» не переплутаєш ні з яким іншим.
Три «фірмові» особливості постановок театру-студії Володимира Завальнюка – повний мінімалізм та умовність костюмів і декорацій, відсутність прив’язки «один актор – одна роль» та радикальне скорочення тексту п’єси – помітні відразу. Глядач, який не є глибоким театралом, спочатку зазвичай переживає легкий шок, але поступово починає втягуватися в цю умовність – адже цілком справедливо Завальнюк вважає, що його спектаклі розраховані на всіх людей, які мають серце… Тому і без спеціальної театрознавчої освіти можна зрозуміти, що з самого початку нам показали, так би мовити, залаштункові процеси – лицедіїв, які ставляться до ролей у виставі саме як до ролей у виставі. Себто з усією відповідальністю і вкладаючи душу, але все одно роль – це лише роль, її може грати як один актор, так і інший, тому не варто ототожнювати себе з нею і повністю в ній розчинятися…
Протягом вистави актори міняються ролями, передаючи їх одне одному – це дуже наочно, бо кожна роль має якийсь свій атрибут, деталь костюму, і за деякий час починаєш звикати, що, наприклад, Офелія – це будь-хто з акторів, у кого на голові її біленька шапочка. Це, з одного боку, дуже загострює сприйняття глядача, бо в такому лаконізмі костюмів та реквізиту кожна деталь продумана, вона «грає». Тому коли на сцені з’являється класичний череп Йорика, глядач уже цілком готовий сприйняти його як ще одного персонажа – третьорядного, але дуже навіть реального. У цей моторошний момент можна відчути, що навіть коли від людини залишився лише череп, наслідки того, що вона зробила за життя, продовжують впливати на тих, хто залишився…
Любителі Шекспіра з подивом помітять, що текст п’єси в редакції Завальнюка набагато коротший, ніж у автора. Звичайно, якби режисер поставив собі за мету показати глядачеві всю красу перекладу «Гамлета» Юрія Андруховича, спектакль тривав би годин шість. Але театр для того й існує, щоб використовувати різні візуальні засоби, тому багато слів були би просто зайвим повтором того, що глядач і так бачить. А після спектаклю хочеться знайти цей переклад, перечитати ще раз начебто знайомі зі шкільної програми, але зовсім інші рядки… Власне, існування зазначеного перекладу і надихнуло трупу узятися за цю п’єсу – ТАК Шекспір ще не звучав! Назвати цей переклад вдалим – нічого не сказати. Кожне слово бринить, наче музика, переливається різними відтінками значень – здається, якби Шекспір писав українською, то «Гамлет» і виглядав би саме так!
До речі про музику. Коли блазень (Кирило Булкін) бере до рук гітару і починає наспівувати пісеньку, це чомусь напрочуд органічно, хоча ні про яку гітару у часи написання «Гамлета» не йшлося. Хочеться йому підспівувати: «Колись, як був я молодий, То мав собі коханку, Любив лежати я на ній Від смерті і до ранку…». (Що не кажи, а Шекспір з Андруховичем пишуть легко!) Це зайвий доказ того, що Завальнюк зумів поставити «Гамлета» не як історичний твір, а як актуальний у всі часи, коли людина розриватиметься між своєю природою та чужим цій природі обов’язком.
Те, що самого Гамлета грає актриса (Ганна Яремчук), не викликає внутрішнього спротиву – по-перше, це дуже переконливо (роль наче написано для неї!), а по-друге, режисер цілком справедливо вважає, що переживання Гамлета – не суто чоловічі, а, так би мовити, загальнолюдські, і іноді їх краще може зрозуміти саме жінка як більш чутлива істота.
Мабуть, якби на цю виставу прийшов Шекспір, він би схвалив побачене. Якби ж нарешті потрапив Андрухович – що більш імовірно, але поки що з технічних причин не відбулося – він би теж залишився задоволеним з того, наскільки щиро актори проживають його з Шекспіром текст. Таке рідкісне поєднання високої акторської майстерності, продуманості режисури та прекрасного літературного матеріалу цілком заслуговує на увагу українського глядача!
Побачити на власні очі іншого «Гамлета» можна буде 30 квітня на малій сцені палацу «Україна».
Атанайя Та, Друг Читача
Додав nady 29 квітня 2013
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
