Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Інформація

Автори / Олена Герасим’юк / Поетичне відкриття року Олена Герасим’юк: «Кожен, хто щось пише – має своїх читачів»

Найяскравішим молодим літературним відкриттям цього року, безперечно є поетка Олена Герасим’юк. Нещодавно вона стала лауреаткою одразу кількох престижних письменницьких премій. Зрештою, це лише привід для доброї розмови про навчання на літератора, вірші на парканах, втрачені власні збірки, книги, що викидалися через вікно та багато іншого, не менш  простого і повсякденного.

– Цього року ти стала лауреаткою Смолоскипу та літературної премії імені Гончара

– І президентської премії. Це я подавала одночасно усюди рукопис і він виграв одразу два гранти на друк – смолоскипівський і президентський.

– Ці відзнаки є для тебе сподіваними?

– Думала, що на президентський грант не пройду, а в Смолоскипі сподівалась, що може якась третя буде.

– Ти так недооцінюєш свої вірші?

– Знала, що на конкурс подавався Роман Романюк, Таня-Марія Литвинюк та інші відомі мені поети, от і думала – все, тепер пролітаю точно.

– Наскільки мені відомо, Олено, ти навчаєшся за спеціальністю «літературна творчість». Вважаєш, що можна людину вивчити на письменника?

Перше, що нам сказали в університеті: «Ми вас не вивчимо на письменника, бо це – неможливо». Отак із першого дня обламали. Хоча, коли я вступала на цю спеціальність, то мала свої сподівання – спілкуватись із цікавими людьми та щоб хтось фахово редагував мої тексти. Другого, на жаль нема. А спілкування з цікавими людьми є.

– Отже, у тебе буде диплом літератора. Наскільки я собі уявляю, заробляти літературною творчістю в Україні не дуже виходить. Таким чином, апріорі людина із дипломом, як у тебе, працюватиме не за фахом?

– В моєму дипломі буде написано, що я літературознавець. Крім того, з наступного року планують впровадити нову магістерську програму, вже за зразком Інституту літератури імені Горького, що в Москві, де б увага приділялась більше творчості, аніж теоретизуванню. На жаль, на цю програму я не потрапляю. Окрім літературознавства, у нас є курс теорії перекладу, він дуже дивний, бо ми не вивчали ніяких іноземних мов – курс сербської та польської керівництво університету вирішило відмінити. Тобто, ми мали б вивчати мови і власне теорію перекладу, але переклад лишили, а мови – забрали.

– То з якої ви перекладаєте?

– Як казав класик, з сільської на міську. З російської.

– Сьогодні доводиться чути, що верліброва форма – це також уже рух протоптаними стежками, не кажучи вже й про римовані вірші. Чи можливі, на твою думку нові форми в поезії, чи після верлібрів нема вже куди іти далі?

– Щось придумають. Форми з’являються в роботі. Ти щось пишеш – і щось нове виникає.

– А та чи інша форма може вичерпати себе?

– Думаю, ні. Головне – вміти побачити поезію у простих речах. Наприклад, на парканах. Скажімо, коли я проїжджаю від ВДНХ до Солом’янки, то бачу на паркані одного з дворів слова: «Испорченной стене не избежать повторной порчи». Працівники комунальних служб обдирають оголошення і замальовують графіті, але цей напис чомусь не зачіпають. Це свого роду поезія – але поезія не текстова. Це фактична основа, що може згодом перетворитись у «повноцінний» – у класичному розумінні – вірш.

– На стінах, парканах пишуть і клеять, як правило, різного роду лозунги, заклики, агітаційні матеріали. Як ти вважаєш, поезія може чи має бути соціально ангажованою?

– Це залежить від мети. Якщо поет хоче підняти народ чи розповісти про якісь моральні штуки, підбурити до повстання, то така поезія може бути, але це не художня поезія. З одного боку, це теж питання форми. Соціальна поезія частіше звертається до заклику, лозунгу, сентенцій, до так званих «кричалок». Художня поезія скоріше метафорична, аніж афористична.

– А в тебе яка мета?

– Я не знаю, я собі просто пишу. Так виходить. В мене немає мети давати оцінку чи торкатись політичних питань. Можливо, воно би і мало бути, але поки що не вважаю, що в силі щось комусь доводити своєю поезією.

– Якби вважала, що в силі, то була би така спокуса?

– Скоріш за все була б.

– І що б ти тоді доводила?

– Зараз я цього не знаю.

– Ти пишеш прозу?

– Пробую, але поки не вдається. У мене є ряд замальовок – основа для оповідання чи поеми, чи що вже там вийде. Але наразі бачу, що всі мої прозові спроби ніби самі по собі ритмізуються і виводять на суто поетичні образи. Наприклад, колись давно я планувала написати якусь замітку чи статтю про Єлену Сербську, але натомість з’явилась поема «Лісна видима». З прозою я не справляюсь. Вона є набагато важчою за поезію: вона мусить мати жорстку конструкцію і залізну логіку, поезія – навіть не зважаючи на славнозвісні форми і ритміку – набагато легша.

– Достатньо старе питання: мені цікаво, Олено, наскільки людині потрібен багаж знань. В першу чергу, знання літератури, філософії. Як на мене, нині особливо зловживають словом «інтелектуал». Наскільки цей інтелектуалізм потрібен літераторові? Наскільки інтелектуалізм пов’язаний із творчістю як такою?

– Прочитане, побачене, почуте мною є базою для того, що я пишу. Тобто знання формують в моїй голові певний рівень, і писати нижче від нього я вже не можу собі дозволити. Я не говорю про наслідування чи еталон, але цей рівень не дозволяє мені римувати, скажімо, калину з Україною. Також він спонукає шукати своє у формі, тематиці.

– А ти припускаєш, що цей рівень може як добре впливати, так і погано, якщо дивитися з того боку, що наявність «планки» може герметизувати поезію, робити її доступною для небагатьох, «котрі шарять»?

– Це нормально. Кожен, хто щось пише – має своїх читачів, а скільки їх – немає жодної різниці.

– Тоді чи писала би ти за умов, коли книжки не видають, премій не присуджують і на читання, відповідно, також ніхто не запрошує?

– Є багато людей, які так пишуть, і думаю, що я б теж писала. Можливо, плакала би в подушку, але все одно це – моє. Наприклад, я не бачила рецензій на останню книгу Тетяни Винник, але це не перекреслює те, що Винник – поетеса вищого рівня, одна із кращих сучасних поетів України. Це значить, що є мало людей, які вміють читати поезію, а ще менше тих, хто може її фахово аналізувати. І це є проблема освіти – як на мене, аж занадто теоретичної.

– Ти давно пишеш?

– Досить давно. Першу свою збірку, пам’ятаю, роздрукувала на принтері. Це було у 2008 році. Я собі зібрала те, що на той час написала, та й роздавала людям. Часто ходила на читання і конкурси, набиралась досвіду, читала тих, кого радили читати. Довго спостерігала за процесом.

– А кого ти порадиш читати?

– Звісно, раджу своїх улюблених авторів. Їх двоє і це люди із схожою трагічною долею: Кисельов і Курбатова. Леоніда Кисельова, думаю, знають всі. Надя Курбатова менш відома – вона художник і поет з Києва, померла у 23 роки. Поезія у Курбатової мені подобається більше. Там є чистота. Можливо, у неї нема – називаю це так – «маніфестарних» речей (скажімо, як у Кисельова «Я постою у края бездны»), за якими звикли оцінювати поета як поета, але є чистота, надрив, там вся людина.

– І до теми: зараз багато сперечаються про російськомовну поезію в Україні. Що ти про це думаєш і чи могла би писати російською?

– Не змогла б, оскільки не знаю мову достатньо, аби щось писати. Я не думаю російською, тому і образи цією мовою не складаються. Неправильно ставити до поета вимоги: живеш в Україні – пиши українською. Треба цінувати силу слова. Все інше – банальна політика.

– Яке із питань, що тобі ставили на різного роду читаннях, запам’яталося як найбезглуздіше, а яке – як найкраще?

– Безглуздих не було. На «Ератосфері», куди мене запросив Вік Коврей, хтось передав на листочку дуже довге запитання з неймовірною кількістю термінів. Він зачитував його кілька разів, але я так і не зрозуміла, що ж у мене запитували. Навіть не пригадаю теми запитання. Але було дуже весело. На зустрічі «Заки зірка зійде» у книгарні «Є» сидів чоловік, він постійно запитував про прості та важливі речі, а потім попросив прочитати свою поезію. Це прекрасно, коли людина вступає з тобою в «творчий» діалог. Вперше у мене відбулась такого роду «розмова текстів». Немає значення несуголосність тематики, віку, досвіду – головною була ця розмова.

– А чи не складається враження, що людина просто не має де або з ким виговоритись?

– Ти маєш на увазі саме того чоловіка?

– Ні, не його конкретно. Просто так часто буває, що хтось із глядачів зривається з місця і починає читати свої вірші, а ви – слухайте, треба вам того чи ні.

– Я не знаю, що конкретно спонукає людину читати там, де її не запрошують, але у людини є така потреба і це непогано. Людина ж нічого поганого не робить – просто виходить і читає свої вірші. Зрештою, саме для цього придумали таку штуку як вільний мікрофон, з якого багато хто з нас починав.

– В тебе є критерії якості для свого або чужого письма?

– Думаю, поезія має свій час, місце і читача. Коли я слухаю речі, що здаються мені нещирими і безликими, коли поезія незугарно «скроєна», мушу робити над собою зусилля аби дослухати, і це рідко мені вдається. Коли у людини немає хисту, але є потреба, хочеться нагадати про відповідальність перед письмом.

– Часто буває, що ти робиш над собою зусилля аби щось читати? Маю на увазі тексти, які тобі не є цікавими, але якимось дивом ти їх вважаєш потрібними. І я не про навчальну програму.

– Колись викладач порекомендував прочитати «Сніг» Орхана Памука. Аби прочитати першу сотню сторінок, робила над собою зусилля. Далі динаміка тексту захопила мене, він мов снігова куля, рухався важко – аж в кінці зірвався. Я теж зірвалась, психанула і викинула книгу у вікно. Зовсім не тому, що книга погана, але на останній сторінці просто не витримали нерви.

– І ти вже по неї не верталася?

– Забрала, звісно.

– Скажи, Олено, а ти сумуєш за речами, які йдуть від тебе?

– Cпочатку сумувала. Кілька разів разом із компом у мене «летіла» збірка. Трошки поплакала, посумувала, «рєзала вєни», а потім вже думала: «Та… Це все на краще». Молодшим своїм колегам, які із невідомих мені причин надсилають свої тексти на редагування, я раджу видаляти текст і по пам’яті його переписувати. Так я вчилась писати, так я роблю досі. Коли переписуєш з пам’яті – відсіюються непотрібні речі. Моя збірка, можливо, саме тому і складається з п’ятдесяти віршів, бо я переписувала їх по десять разів.

Спілкувався Богдан Ославський, Друг Читача

 
 

Додав nady 01 травня 2013

Про автора

Поетеса

 
Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска