Автори / Сергій Жадан / Співати й згадувати
Вона була мені доброю подругою. Без натяку на щось більше. В юному віці так майже не буває – без натяків. Але в нас із нею якось склалося. Я до неї добре ставився. До неї загалом усі непогано ставились, що в юному віці трапляється теж нечасто. Менше з тим, доволі рано вона вийшла заміж. За когось чужого, ми його не знали. Переїхала в чуже місто, іноді приїздила, ніколи не скаржилась, хоча й хвалитись особливо не мала чим. Народила дівчинку. Хтось із наших говорив, що якби не вагітність, вона б заміж і не виходила. Зрештою, думали ми, розберуться самі, дорослі люди, їм уже по шістнадцять. Незабаром повернулась назад. В містечку до неї ставились по-різному: хтось підтримував, хтось зловтішався. Донька її мала яскраве руде волосся, легкий характер і купу вільного часу. Донькою вона майже не займалась. Потім у неї були ще якісь чоловіки – більш дорослі, більш юні, навіть спробувала почати щось серйозне з кимось із наших. Скаржилась мені час від часу, особливо, коли напивалась. Потім соромилась, просила не зважати. Роки за три, коли донька підросла, вона якось несподівано для всіх закохалася. Був він старший її чи не вдвічі, мав героїчну біографію – служив на флоті, вчився в Пітері, мав проблему з правою рукою (говорив, що ДТП, хоча всі знали, що бійка), працював тренером у спортивній школі (це зі своєю рукою!). Жив зі старим батьком. Вона взяла доньку й переїхала до них. Батько його нових жінок не надто любив. Він узагалі мало кого любив. Якщо точніше – не любив нікого. Навіть сина. Можливо, його найбільше. Проте, якось вони жили, і їй це навіть подобалося, вона говорила, що це саме те, чого вона хотіла все своє доросле життя – веселі діти, мудрі батьки, міцна родина. Де ти тут мудрих батьків побачила? – Не розумів я. Я з ними товаришував. Приходив до нього в спортивну школу, після занять, вона зазвичай була вже там, сиділи, пили, слухали радіо, він підспівував (знав слова!) за ролінгами. Потім у них народився хлопчик. Потім він (в сенсі, тренер, її чоловік) помер. Здається, від раку. Мабуть, від раку. Слова цього вголос ніхто не вимовляв, на такі слова в маленьких містечках і далі табу, всі й так усе розуміють. Востаннє бачив її кілька років тому. Сильно здала, проте трималась. Випила, почала говорити, розплакалась. Ну, все, говорила, це все. Більше нічого не буде. І нікого не буде. Прикинь? Живе з дітьми, доглядає за його татом. Той так само тримається й не здає позицій. Теж знає, що більше нічого не буде. Найгірше – спостерігати, як чиєсь життя безнадійно й незворотньо розламується. Бачити й розуміти, що тут уже нічим не зарадиш, ніяк не залагодиш, нічого не повернеш назад. Смерть руйнує навіть найбільш гармонійні стосунки, й за цією межею ті, хто лишився, намагаються бодай якось утриматись на ногах, бодай якось дати собі раду, зі своїми болями, зі своїми прокляттями, з необхідністю далі бути тут, по цей бік, на цій території. Все можна передбачити наперед – адже ми вибудовуємо своє майбутнє, тримаючи рівновагу, віднаходячи для цієї рівноваги когось нам близького, когось, із ким цю рівновагу зберігати не так складно, іноді навіть приємно. Ми потребуємо відчуття розуміння та захисту, ми свідомо облаштовуємо все таким чином, аби мати можливість для слабкості й ніжності. Адже рівновага й підтримка допомагають подолати будь-яку зневіру, будь-яку невпевненість. Вибудовуючи таким чином простір довкола себе, ми найбільше сподіваємось на те, що жодні сторонні обставини й нещасливі випадки не зруйнують цієї крихкої й примарної сталості, принаймні – не тепер, принаймні – не скоро. Натомість, коли все ж стається непоправне, коли рушаться всі наші плацдарми й фортечні вежі, ми опиняємось сам на сам із порожнечею, із холодним повітрям, в якому немає нічого, крім відчаю. Дихати таким повітрям шкідливо, не дихати зовсім – теж не надто корисно. Скільки разів доводилося все це бачити, скільки разів випадало шукати потрібні слова, аби втішити, чи, принаймні, заспокоїти. Ну, але які можуть бути слова. Втрачаючи близьких людей, ми переймаємо на себе тягар, що лишається по них. Чим більше втрат – тим більший тягар. Найтяжче, звісно, буде тому, хто залишиться останнім.
ТСН.ua
Додав nady 17 травня 2013
Про автора
Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb
