Автори / Роксолана Сьома / «Дебютантка року-2012» Роксолана Сьома: «Мені страшно уявити, що скаже мама, коли прочитає один з моїх останніх романів»
Назву її дебютного роману з першого разу прочитати важко – «Вакації у Танґермюнде». Проте сам роман зробив Роксолану Сьому впізнаваною за один випуск новин, у якому розповідали про письменницький автопробіг «Ударимо автопробігом по безкнижжю та нехлюйству!», під час якого традиційно вручається премія «Дебют року» від книжкового порталу «Друг Читача». Отже, «Дебютом року-2012» став роман Роксолани Сьоми про долю остарбайтерів Павла та Марії Куликів – цілком реальних людей, дідуся та бабусі авторки…
Може, не всі, кому тепер знайоме словосполучення «Роксолана Сьома», знають, що письменниця народилась на Львівщині, там же закінчила університет, а з 2004 року мешкає в Києві. Хоча, може, це насправді і несуттєво для читача? Адже на якість художнього твору біографія автора аж ніяк не впливає…
Журналісти зазвичай дивно почуваються, коли у них беруть інтерв’ю. Роксолана Сьома, дипломований журналіст, на початку нашої розмови також сказала, поглянувши на диктофон: «А я теж умію це вмикати!».
– Приємно зустріти колегу!
– Навзаєм! Я починала з газети, потім було радіо, телебачення. Коли переїхала до столиці, спершу намагалася влаштуватися на телеканал, власкором котрого була в Івано-Франківську. Але в той час син саме пішов у перший клас, тож робота на ТБ з невнормованим графіком мені не підходила, довелося йти у друковані ЗМІ… Зараз подумую, чи не повернутися мені знову на телебачення.
– Вважається, що всі журналісти таємно пишуть книжки у шухляду…
– Не знаю, принаймні серед моїх знайомих таких немає. У нас взагалі вийшов якийсь письменницький курс. З факультету журналістики Львівського Національного університету 1995 року вступу нині маємо письменників: Оксану Форостину, Тараса Антиповича, Бориса Варґу (то – відомий сербський письменник), Юлю Бориско, яка написала книгу разом зі своєю мамою, ну і мене.
– А особисто ти як почала писати?
– Римувати почала ще в другому класі, потім були казки, оповідання. Я ніколи не переймалася популяризацією своїх текстів, тому поодинокі публікації, що з’являлися в пресі ще в шкільні роки, були ініціативою виключно моїх батьків або вчителів. З романами – така ж історія – писала і навіть не думала про те, що їх може читати хтось, окрім мене, і що вони можуть бути комусь цікавими. Аж поки мої друзі, яким давала ті рукописи, не почали мене підбивати на їхнє видання. Тобто пишу я багато і постійно, хоча наразі виходить, що здебільшого таки в шухляду.
– Яким чином тобі вдалося пробитися? Адже зазвичай видавництва не цікавлять автори, які раніше ніколи не друкувалися…
– У 2009 році я відправила рукопис роману «Вакації у Танґермюнде» на «Коронацію слова» і на літературний конкурс видавництва «Смолоскип», і в «Смолоскипі» його відзначили заохочувальною премією, навіть обіцяли видати… але через рік чекання мені порадили звернутися ще куди-небудь. Я відразу відправила рукопис у видавництво «Навчальна книга – Богдан», і там його взяли!
– Відчуваєш уже якісь наслідки від того, що видалася?
– Жодних! Звісно, було приємно, коли наступного дня після вручення «Дебюту року», і друзі, і знайомі, і знайомі знайомих телефонували і вітали мене. Відколи вийшов роман, а це майже рік, я мала презентації, автограф-сесії, але ці події жодним чином не вплинули на мій устрій.
На врученні премії «Друга Читача» «Дебют року»
– В будь-якому разі успіх треба закріпити – ти якусь другу-третю книжку, посилаючись на прецедент, кудись проштовхуєш?
– Так, у мене вже кілька років лежать два готові рукописи – один із них я нещодавно розіслала в кілька видавництв з припискою: «попередній роман був відзначений як «дебют року»». Так мені порадили зробити «літературні» друзі. Хтозна, може це якось йому допоможе.
– Наскільки ти тусовочна письменниця?
– Зовсім ні! Я залюбки відвідую презентації тих письменників, які мене цікавлять, заходи, що стосуються літератури, але не можу сказати, що я там тусуюсь… Та й наразі маю мало знайомих у цьому колі.
– А тобі не здається, що всі українські письменники між собою знайомі?
– Я дуже нова людина в цьому середовищі… Мабуть, із часом щось зміниться – адже постійно відбуваються якісь форуми, фестивалі, виставки книжкові… Напевне, я буду обростати новими знайомствами, але наразі особисто знаю небагатьох.
– Як ти гадаєш, журналістська практика допомагає літераторові чи без цього можна обійтись?
– Можна мати природні здібності – особливо, коли людина багато читає і має образне мислення, тоді можна обійтись і без журналістики. Але журналіст принаймні вміє писати, вміє логічно висловлювати думку, будувати структуру тексту – це дуже допомагає!
– Ти би радила письменникам-початківцям спробувати для початку журналістського хліба?
– Мабуть, усе-таки ні, бо це дуже індивідуально. І маємо десятки прикладів успішних письменників не журналістів.
– Вважається, що література і журналістика – це різні процеси: журналістика – максимально прості слова і дохідливі речення, а література – простір для фантазії та творчості…
– Погоджуюсь, але повторюся: журналістика дисциплінує, бо в художньому тексті, як і в журналістському, ти мусиш дбати про структуру та логіку викладу, якщо хочеш, щоби вийшов якісний продукт.
– На написання «Вакацій у Танґермюнде» тебе надихнула історія твоєї родини?
– Так. Одного дня, то було десь два роки по смерті дідуся, ми з мамою сиділи собі, розмовляли, і вона раптом згадала останні дні життя свого тата, мого дідуся. Тоді, перед смертю, він розповів їй про те, як став остарбайтером і як йому жилося в Німеччині. Раніше ми чули від нього лише якісь фрагменти. Дідусь згадував, що працював на залізниці, що там були люди різних національностей – поляки, чехи, прибалти, при тому він починав цитувати різними мовами світу якісь вірші, приказки. Десятки разів я чула від нього ім’я чи то прізвище «Крамер», згадуючи його, дідусь завжди додавав: то мій «ліпший німецький колєґа». Всі дідусеві розповіді були цікавими та позитивними, тому особисто я ніколи не ідентифікувала його з остарбайтерами, не бачила в тому горя чи трагедії, бо для мене то були казки. Але коли я слухала мамину розповідь, то в якийсь момент зрозуміла, що це – унікальна історія. Хіба це не дивовижно – бабусю вивозять насильно, дідусь її страшенно кохає, тому втікає з дому, хоча його викупили з того рабства. Він навмання вирушає на її пошуки, врешті знаходить, разом і окремо вони переживають стільки карколомних подій і зберігають і себе, і своє кохання… Передусім, це історія кохання – такого дуже справжнього, яким воно має бути.
Я якийсь час слухала мамину розповідь, а тоді кажу: «Зачекай, я мушу це записати». І почала занотовувати. Вийшло дуже мало інформації, три аркуші формату А4, причому половину з того займали записи про те, хто чий брат, хто коли народився і помер… Я поняття не мала, що з того вийде і в той момент навіть не думала про книгу. Але мене настільки вразила доля дідуся і бабусі, яких я страшенно любила і про яких так мало знала, що я мусила щось із тим зробити. Звичайно, мені довелося багато чого вигадувати, бо багатьох складових бракувало. Але я мала структуру, скелет, тому відразу уявила собі цільну картину і їхнього життя, і вже своєї розповіді.
– Не боялася, що його неоднозначно сприймуть? Тема дражлива – принаймні у нашій країні у наш час, доки посаду міністра освіти обіймає той, хто обіймає…
– Я нікого і нічого не боялася, навіть не думала про це. Просто писала, бо мені це було важливо. Я не історик за освітою, тож довелося добряче попрацювати, щоб реконструювати всі ті події. Більше року я займалася тим, що збирала інформацію, обростала знаннями. І хоча в романі нема якихось конкретних дат чи опису бойових дій, мені довелося дуже багато читати, перекладати, досліджувати, щоби скласти собі уявлення, як воно було. Всі описані в книзі події чи факти я вивіряла і перевіряла. Коли треба було описати якусь важливу деталь, я зверталася до двох-трьох джерел, щоби впевнитися, що було чи могло бути так, як я хочу сказати. Але я ще й досі переживаю, що історики чи інші фахівці можуть виявити якісь неточності чи помилки. Хоча мені дуже сподобалася ця дослідницька робота.
– Як твою книжку можуть сприйняти в Німеччині?
– Цього я не знаю. Насправді там немає такого, що от всі німці – негативні персонажі, а остарбайтери – позитивні. В моєму романі, як і в житті, є герої зі знаком плюс, а є – зі знаком мінусом. З-поміж німців, наприклад, є хтось пожадливий, є злий, є безжальний, але є і надзвичайно добрий, і люблячий, і безкорисливий. Як і деякі герої-слов’яни мають негативне забарвлення. В тексті немає однобокого підходу – мовляв, оце було зло, а це – добро. Я намагалася зобразити своїх героїв правдивими, живими, не залежно від національної приналежності.
– А два інші твої рукописи, яким ти торуєш шлях, мабуть, зовсім іншої тематики?
– Так, вони цілком інакші. Той, що я недавно розіслала у видавництва, не знаю, як точно окреслили жанр, радше – еротично-психологічний роман. Його особливість полягає в тому, що там є три різні фінали. Наскільки це цікаво, мені важко судити, але цим він точно вирізнятиметься з кагалу сучасної літератури. Для мене він так само хороший, бо в ньому надзвичайно глибоко передано внутрішній світ героїв, психологію стосунків. То також розповідь про кохання, але не звичайне, а з деструктивною силою. Проблема в тому, що у нас ніде друкувати еротичну прозу, тому не впевнена, чи він коли-небудь побачить світ у вигляді книжки. В іншому рукописі менше еротики, але й там вона присутня, хоча тут основну увагу зосереджено на проблемі насилля над жінкою – психологічного, сексуального та фізичного.
– Чи ділиш ти літературу на чоловічу та жіночу?
– Та ні. Ділю на попсу та інтелектуальну літературу. Є тексти, з якими хочеться рости, а є пустопорожні, з якими просто даремно витрачаєш час.
– Ти би хотіла поєднувати літературну діяльність із журналістською?
– Ось уже два місяці, як я безробітна. Тільки читаю і пишу в своє задоволення. І це так чудово! Але розумію, що так довго тривати не може. А взагалі мені хотілося б мати роботу, максимально пов’язану з літературою, бо це мені зараз найцікавіше.
– Програма про літературу на телебаченні!
– Бездоганний варіант, але це майже нереально… Он Тетянка Терен робить на «5 каналі» передачу про бібліотеки та книжки. Але це малорентабельні проекти, на них спонсори шкодують грошей, тому навряд чи…
– Чи може український письменник прожити лише зі свого письменства?
– У нас це практично неможливо. Хоча є люди – той же Андрій Кокотюха, – які живуть з гонорарів, або за рахунок грантів. Я не змогла б так, б оце ж треба багато писати, виконувати план видавництва, дотримуватися графіків, а я пишу, коли приходить натхнення. Хоча, ні, часом я примушую себе писати, бо це все таки робота, інакше не досягнеш результату.
– Як, на твою думку, позначається на якості текстів те, що письменники не можуть прожити з гонорарів – чи то пишуть лише ті, хто інакше не може, чи то по-справжньому талановиті письменники змушені займатися заробітками замість літературної діяльності?
– Важко сказати… Хтозна, чи зміг би талановитий письменник реалізувати свій потенціал, якби сидів удома і думав про хліб насущний. Думаю, в наших реаліях письменництво – швидше захоплення, ніж професія.
З Тарасом Прохасько на Книжковому Арсеналі. Фото: Ярослав Бондаренко
.
– Як гадаєш, у літературі повинні бути метри, на яких рівняються?
– Не знаю, чи повинні бути, але вони є. Для мене це – Тарас Прохасько. Він – народний філософ, словесний мольфар, і його роль в сучасній літературі важко переоцінити. Дуже люблю Оксану Забужко, незважаючи на полярні думки щодо її творчості, для мене вона – взірець письменницької майстерності. Йозефа Рота люблю, Харукі Муракамі мені дуже близький, Бернхард Шлінк також подобається, особливо його «Читець». Хочеться рівнятися на таких людей, сягати їхнього рівня. Наразі мені до них дуже далеко, але сподіваюся, що з часом таки доросту.
– Хто твої перші читачі?
– Я дуже довго соромилася показувати кому-небудь свої тексти. Це стосується і віршів, і прози. Писала для себе, бо мала в тому потребу, воно само писалося. Потім почала давати читати найближчим друзям. Згодом, уже в Києві, в мене з’явилися друзі «від літератури», які давали мені поради чи навіть критикували. Я завжди дослухаюся до раціональних зауважень, особливо людей, яким я довіряю. Рідним не показую ніколи – мені навіть страшно уявити, що скаже мама, коли прочитає один з моїх останніх романів.
.
Спілкувалася Атанайя Та, Друг Читача
Додав nady 05 червня 2013
Про автора
Письменниця народилась на Львівщині, там же закінчила університет, а з 2004 року мешкає в Києві
