Учасники

Улюблені автори: Бруно Шульц, Владімір Набоков, Джеймс Джойс, Хорхе-Луїс Борхес, Хуліо Кортасар, Томас Вулф. Як зазначає сам Юрій Андрухович, усі спроби знайти собі якесь хобі закінчувалися невдачею: «хобі ставало головною справою і навіть, бюрократично висловлюючись, «родом занятий».

«Уся п’ятірка – це книжки, які я вперше прочитав у дитинстві й замолоду (приблизно кажучи, десь від 11 років і до 30-ти). Мабуть, у цьому немає нічого дивного. Пізніші десятиліття приносили мені не одну дивовижну й важливу книжку, але жодна за своїм значенням не перевершить тих, які лягали «на цілину».

ЯРОСЛАВ ГАШЕК «ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА»

Цю книжку я в дитячі та підліткові часи читав і перечитував десятки разів, і вона незмінно викликала в мене сміх чи навіть регіт. Не знаю, в чому секрет (можливо, в особливо вдалому перекладі Степана Масляка), але він, такий секрет, точно є, чи краще сказати – був, бо нині я вже не сміюся, коли її перечитую. «Швейк» був одним із проявів моєї дружби з батьком. Ми любили його однаково віддано й часто цитували напам’ять.

ТОМАС ВУЛФ «ПОГЛЯНЬ НА ДІМ СВІЙ, АНГЕЛЕ»

Я цей роман уперше прочитав, коли мені було 16. І щойно дочитавши, почав читати спочатку. Й відтоді я його зараховую до найважливіших книжок, тобто таких, які на мене найбільше вплинули в часи, коли на мене можна було вплинути вирішальним чином. Шкода, що Томас Вулф так рано помер. Хоч нічого кращого за «Ангела» він усе одно б не написав – навіть якби прожив зі 100 років, я впевнений.

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ «ПІСНЯ ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ МАТЕРІЇ»

Богдан-Ігор – моя перша велика поетична любов, а згадана книжка – його перший великий том вибраного, що його видано в радянській Україні за редакцією та з передмовою Дмитра Павличка. Пізніше з’явилося багато інших Антоничів – і повніших, і досконаліших, і ледь не академічних. Але оця магічна «Чорна Книга» 1967 року видання, яку я, на той час фактично заборонену, вперше взяв у руки ще студентом, таки залишиться для мене найкращою. 

ГЕРМАН ГЕССЕ «СТЕПОВИЙ ВОВК»

Цей роман дав мені абсолютну перспективу як майбутньому прозаїкові. Мається на увазі те, що сам Гессе окреслив у ньому як «магічний театр». Грань між «нормальним» та галюцинативним сприйманням реальності надзвичайно тонка, її майже не існує, а справа письменника – її постійно порушувати. Такий мій особистий урок зі «Степового вовка».

ХУЛІО КОРТАСАР «ГРА В КЛАСИ»

У другій половині 1980-х цей роман, щойно виданий у російському перекладі, відразу став серед нас, тодішніх молодих поетів, культовим. Кортасара ми практично всі знали, любили й шанували раніше. І от – його абсолютний шедевр, ще одна (але краща за попередню) «модель для збирання». Автор запросив нас до Гри, з якої дехто (наприклад, я) досі не може вийти.