У 1774—1918 роках місто, яке ми звикли називати Чернівці, мало австрійську назву – Czernowitz. Його вважали таємною літературною столицею Європи, де творили Ольга Кобилянська, Юрій Федькович, Роза Ауслендер, а також Пауль Целан, котрий сказав, що «це місцевість, де жили люди і книжки». Зараз у цьому місті з’явилися сміливці, які поставили собі за мету – повернути Чернівці на культурну карту Європи. Уже четвертий рік поспіль там успішно відбувається фестиваль Meridian Czernowitz, який збирає поціновувачів європейської поезії та в супроводі цікавих українських і закордонних гостей демонструє, що мистецтво не має кордонів.
Цьогоріч вересень теж був літературно насичений. «Але йому передував фактично цілий рік роботи, – розповідає про складні моменти організації культурний менеджер проекту, поетеса Ірина ВІКИРЧАК, яка донедавна була директором фестивалю. – За моїми підрахунками, цьогоріч відбулося 28 подій у Чернівцях і загалом 60 подій у межах турне. Дуже неординарним було читання в поїздах: ми орендували два спеціальних вагони-салони на рейси Київ – Чернівці та Чернівці – Львів, у яких відбувалися читання. Приязною, дружньою була атмосфера, через обмежений простір усі були поруч. Кожен учасник мав своє купейне місце, але були й люди, які спеціально брали квитки на поїзд і зі своїх місць переходили до нас. Посол Німеччини теж мужньо переходив із сьомого вагону до тринадцятого і проводив час у компанії поетів», – з приємністю розповідає організаторка про цю безпрецидентну подію.
Проте зараз Ірина разом із колегами розробляє новий неподієвий проект першого Літературного дому в Україні – Paul Celan Literaturzentrum. Це місце, яке має стати і музеєм Пауля Целана, і «майданчиком для зустрічей з літературою». Відкриття заплановано на вересень 2014 року. Крім того, ця невтомна жінка працює над українсько-румунським проектом. «Коли я пішла з Meridian Czernowitz, для мене відкрився простір і далеко йти не довелося: 30 кілометрів «за спиною» Чернівців – Румунія. Протяжність нашого кордону з Польщею – 580 км, із Румунією – 600 км. Однак про Польщу ми знаємо багато, а що ми знаємо про Румунію? Я хочу зайнятися проектом, у якому були б представлені не лише фільми румунської та української нової хвилі (які трохи різні за часом, але однієї категорії), поезія, література, румунський театр, а й інші аспекти сучасної культури».
Ірина Вікирчак навчалася в Америці та Німеччині, брала участь у фестивалях від Колумбії до острова Тінос. Зараз називає себе культуртрегером, тобто людиною, яка працює для взаємопроникнення і взаємозбагачення культур. Усміхнена і позитивна, з легкістю справляється зі справами, які, можливо, не до снаги багатьом чоловікам. Ми говорили з Іриною Вікирчак про повернення звучання мов, моветон для сучасного поета й «вузли» літератури:
– Нині в організації літературного процесу переважає подієвий підхід. Легше знайти кошти на масштабний потужний фестиваль на два-три дні, аніж на функціонування на постійній основі такого проекту, як Літературний дім. Відбувається фестивалізація культури: всі культурні сфери зводять до вузлів, які називаються фестивалями. Це явище загальноєвропейське, не лише українське. Проте неподієве – те, що відбувається постійно – теж важливе.
Тому мене зацікавило явище Літературного дому (Literaturhaus). Зараз я трохи віддаляюся від справ Meridian Czernowitz. Натомість разом із Сергієм Осадчуком, Петром Рихлом і Святославом Померанцевим будемо працювати над розвитком Целанівського центру – Paul Celan Literaturzentrum, який має стати першим офіційним Літературним домом в Україні.
Взагалі явище Literaturhaus’ів характерне для німецькомовних країн. Наприклад, у Німеччині таких є одинадцять великих закладів і ще більше – менших. Ця традиція рухається із Заходу на Схід. Поляки зараз лише готують себе до такого формату. А в Чернівцях давно мав би бути музей Пауля Целяна. Це те, чого бракує жителям і гостям Чернівців.
Місто дало нам у користування невелике приміщення в центрі для реалізації цієї ідеї. Воно має лише три кімнати, проте там можна зробити довгоочікуваний музей Пауля Целана. А також літературну кав’ярню, місце для показу фільмів, виставок, проведення зустрічей з авторами, проведення подій найширшого формату. Наступний фестиваль уже буде зосереджений там – на перехресті вулиць Ольги Кобилянської та Челюскінців, звідки дві хвилини ходи до будинку, в якому народився Пауль Целан, п’ять хвилин до центральної площі та музею Ольги Кобилянської. Хотілося би, щоб цей Літературний дім став місцем проведенням вільного часу і для молоді, і для професури та інтелектуалів.
– Крім фестивалізації, відбувається й локалізація культурних заходів. Бо основними центрами поки є Львів, Чернівці та Київ (Форум видавців, Meridian Czernowitz та Книжковий Арсенал). Чи ви не думали налагодити співпрацю з іншими областями?
– Коли з’явився Meridian Czernowitz, усі чомусь вважали, що ми конкуруємо із львівським Форумом видавців. Це і смішно, і сумно. Ми живемо в 45-мільйонній Україні, і три великі літературні події на рік – це просто журба. Тим паче, що вони сконцентровані в часі. Я знаю, що є місцеві ініціативи, але в маленьких містечках це варіння у власному соку. Якось я зробила експеримент: приїхала у рідні Заліщики, де живуть мої батьки, і поставила собі завдання знайти дорослу художню книжку. Будь-яку. Книгарень немає, проте є поличка в гастрономі з кулінарними книгами і детективами Дар’ї Донцової. Та й ту потім забрали. На базарі – підручники та дитячі книжки. Виходить, що книжки нам потрібні лише для того, щоб навчитися читати? Де дістати дорослу художню книжку? Тому, коли видавці скаржаться на малі тиражі, то якраз у цих малих містечках розміщені білі плями недопроданих тиражів.
– Як пише Марія Зубрицька, сучасний читач опинився на перехресті різних візій, підходів, літературних практик і теорій. Це homo legens, тобто людина, котра читає. Яким, на твою думку, є портрет homo legens в Україні?
– Цього року на фестивалі я мала більше можливості спостерігати за публікою. Я побачила, що наша аудиторія виросла якісно і сформувалася кількісно. Притік людей за три дні – сім тисяч людей. Попри те, що не було попсових концертів. Була поезія, складний театр, перфоманс, презентації книжок та читання різними мовами. Це перемога. Люди відчувають голод за культурною їжею, проте ще не мають сформованих смаків та преференцій. Аудиторія готова сприймати речі дедалі складніші. Інколи я навіть сміюся, що знаю глядача Meridian Czernowitz в обличчя, тому що публіка одна – і на львівському Форумі видавців, і на Meridian Czernowitz, і на Книжковому Арсеналі в Києві. Проте цей читач каже: «Я хочу слухати, я хочу спілкуватися». Директор-засновник Literaturwerkstatt Berlin Томас Вольфарт був також вражений нашою публікою. Бо в тій же німецькомовній старенькій Європі традиційно на заходи ходить публіка зріла, люди похилого віку. А в Чернівцях на Ночі поезії в залі сиділо шістсот молодих людей. Не вистачало місць для всіх, слухачі сідали будь-де – в проходах, під сценою, в коридорах. У читача росте розуміння й готовність сприймати.
– До проектів Meridian Czernowitz належить і Резиденція, в межах якої поети й перекладачі з Європи мають можливість жити і працювати в Чернівцях. Ви видаєте переклади з інших мов українською. Проте в Європі здебільшого доступні лише твори Забужко, Андруховича, Куркова, Дереша. А як щодо іншої літератури? Зараз усі говорять про входження України в європейський контекст, про те, що ми станемо повноцінною частиною Європи. А як, на твою думку, потрібно діяти, щоб діалог був на рівних – щоби ми розуміли їх, а вони – нас?
– З приємністю цитую директора Гете-Інституту Веру Баґаліантц: «Коли між країнами все погано в економіці та політиці, тоді місточком до порозуміння буде культура». Саме тому європейські країни не шкодують коштів і кадрів на налагодження культурного обміну. Бо через культуру ми можемо пізнати інший народ, зрозуміти іншу ментальність. Обізнаність у літературі своєї країни та сусідів має бути невід’ємною складовою загальної ерудиції пересічної людини. Наше homo legens має розбиратися в літературі не менше, аніж у політиці й футболі.
Ми живемо у світі з таким потоком інформації, що слід бути досить начитаним і мати common sense (тобто принцип оцінки та систематизації фактів повсякденного досвіду. – Ред.), аби розуміти, що є справжнім, усвідомлювати своє місце в середовищі. Робота перекладачів недооцінюється. Проте так само недооцінюється робота письменників і, тим паче, літературних менеджерів та агентів. Відповідно до етикету західної людини, коли автор сам себе просуває – це моветон. У нас же поділу на людей, які пишуть, та людей, які роблять із цього бізнес, немає. Нещодавно в Кракові вечеряла з письменником Матіасом Горіцом, який у розмові кілька разів вжив вислів «writing industry». Тобто навіть не монетизація чи комерціалізація, а письменницька індустрія. Він говорив про літературу як про сферу бізнесу, галузь зі своїми законами та етикетом. А те, що у нас зараз відбувається в літературі – тримається на чесному слові. Чомусь побудує думка, що автори мають безкоштовно писати й виступати, бо вони «несуть світло в народ».
– На твою думку, поет чи письменник має займатись самопіаром?
– В ідеалі літератор має просто писати. Проте є й громадські обов’язки – саме письменники та інтелектуали мають розставляти ціннісні орієнтири в суспільстві. Їхній авторитет має бути важливим для багатьох, хто їх читає та стежить за ними. Так, поезія фактично не продається, хоч би якою вона була. Некомерційні книжки видаються лише завдяки тим книжкам, які продаються. Але це баланс.
– Концепція Meridian Czernowitz побудована на культурній спадщині та історичній пам’яті Чернівців – міста, яке живе на перетині багатьох культур і мов. Як я пригадую, метою фестивалю є повернення Чернівців на культурну карту Європи. Підбиваючи підсумки четвертого Meridian Czernowitz, як ти вважаєш, наскільки вдається реалізувати цю мету?
– Чернівці завжди були містом мультинаціональним. Інтелектуальній Європі взагалі відоме поняття «міф Черновіц», який полягав у мирному співжитті багатьох національних меншин: німців, австрійців, поляків, румунів, росіян, українців, молдован, євреїв. На мою думку, завдяки Meridian Czernowitz виконується важлива освітня функція. Ми стараємося проводити наші читання в місцях, які об’єктивно мають велике історичне значення. Таким чином, показуємо чернівчанам, де вони живуть, що було до них.
Цьогоріч одне із читань відбувалося у храмі єзуїтів – костелі Пречистого Серця Ісуса, збудованому поляками. Це єдина споруда в неоготичному стилі, яка збереглася в місті. У радянський період цей храм слугував архівом, сектори якого було поділено велетенськими бетонними стінами завширшки 1—1,5 м і розділено на три поверхи. Волонтер з Америки, який курує реставрацію цього храму, розповів мені, що читання на фестивалі виявилися стимулом прискорити реставрацію. Для мене це було приємною звісткою, тому що будівля для міста – унікальна. Вони, волонтери, мобілізували всі сили і розібрали перші дві-три стіни для того, щоб зробити хол для читання. Потім у цьому храмі читали поезію Ришард Криницький, Анджей Сосновський... Польське місце – польські автори. Минулого року відбулися читання в усіх національних домах: українському, румунському, польському, німецькому, колишньому єврейському домі. Фестиваль повертає звучання мов.
