Автори / Тамара Гундорова / Про Франка не як філосеміта чи антисеміта, а як виклик українському літературознавству
Конференція «Іван Франко і єврейське питання в Галичині», яка відбулася у Віденському університеті 24-26 жовтня 2013 р., була подією і випадковою, і закономірною водночас. «Випадковою», оскільки була пов’язана зі звинуваченням Франка в антисемітизмі, і тут не можна не дивуватися, чому саме постать Франка обрана об’єктом таких звинувачень, зважаючи на місце іудейської тематики в його зацікавленнях та загальне позитивне наставлення до євреїв. А «закономірною» ця подія бачиться мені тому, що в україністиці ми часто обходимо складні питання, даючи на них прості відповіді. Проаналізувати в усій складності й амбівалентності єврейське питання у житті, творчості та публіцистиці Франка давно варто. Оскільки Франко – чи не найбільша інтелектуальна постать української культурної свідомості, раціональний і критичний аналіз цієї проблематики може стати ключем до розуміння теми єврейства в українській літературі і культурі загалом.
Так, безперечно, єврейське джерело - одне з найпотужніших у художній та інтелектуальній біографії Франка. Його приваблює єврейська тема своєю загальнокультурною символікою, що сприймається Франком як емоційна, культурна й політична модель самоусвідомлення, і він не раз співвідносить з нею і свою власну долю, і долю України. Можна виокремити у Франка цілий материк під назвою «єврейська тема», куди увійдуть тексти, статті, спомини, згадки, прямі відсилання, алюзії, символи, які він так чи інак асоціював з єврейським питанням. При бажанні можна прокласти різні шляхи до цього материка і накреслити його різні мапи. Важливо, однак, що Франко не був імітатором чи декоратором єврейської теми. Він включив її в свою аналітику сучасності, що її він описав, як натураліст, зі скрупульозністю соціолога-анатома. Саме цей аспект, мені думається, є одним із найгостріших у рецепції єврейської проблематики, оскільки Франко показав участь євреїв у процесах модернізації Галичини, зробивши їх агентами нового буржуазного світу, що непримиренно зіткнувся з патріархально-сільським укладом, досі панівним на любому його серцю Підгір’ї. Звідси – амбівалентність зображення євреїв, власників і менеджерів, у його бориславському циклі, але звідси – й інтерес до процесів модернізації, пролетаризації, формування галицького буржуа.
Як показала конференція, єврейська тема не є однозначною у житті і творчості Франка. Він не обходив гострих кутів, як і кожна людина, мав дозу національного егоїзму, не був політично коректним і віддавав данину культурним стереотипам, які склалися в різних народів за роки довгого співжиття з євреями. Важливо при цьому не забувати, що на його очах відбувалося складання і українського, і єврейського націоналізму, і кожна з цих ідеологічних течій шукала моделей ідентичності та проблематизувала стосунки між націями, класами, статями. У цьому зв’язку особливо цікавою є Франкова теорія єврейської асиміляції – він то говорить позитивно і навіть програмно про асимільованого єврея, котрий, незважаючи на зовнішність, мало чим відрізняється від русина, то обстоює право євреїв не бути ні українськими, ні польськими патріотами.
На конференції проявилися деякі вузлові питання в розмовах про Франка і євреїв. По-перше, постало питання про існування самого Франка між філосемітизмом і антисемітизмом. Франко сам вжив ці поняття щодо себе – правда, не як ствердження або констатацію, а як ефект оберненого дзеркала – він зауважив, що сам «стягнув на себе з боку деяких жидів закиди антисемітизму, а з боку деяких своїх земляків закиди філосемітизму». Властиво, себе він не відніс до жодної категорії. І все ж питання про Франкове існування між філосемітизмом і антисемітизмом стало одним із основним на конференції. Хтось намагався трактувати цей стан як прояв Франкового комплексу «валленродизму» - роздвоєння його психічного «Я», хтось вписував цей стан у комплекс «прогресивного антисемітизму» - поняття, котре народилося щойно недавно, на початку 21 століття. У кулуарах не раз зринало бажання визначитися з поняттями, або, принаймні, обговорити, що значить термін «антисемітизм» у розумінні дев’ятнадцятого століття і як нам позбутися того нашарування, яке дало йому двадцяте століття.
Проблемним виявилося і питанням контекстуалізації. Очевидно, важливо, що саме розуміти під контектуалізацією. У доповідях ішлося чимало про культурний, історичний, біографічний контексти рецепції єврейського питання Франком, і чомусь значно менше говорилося про контекст художньо-символічний. А між тим мало покликатися на окремі цитати і фрази зі статей Франка, і навіть цитувати уривки творів, - важливо враховувати глибинну художньо-образну трансформацію, яку переживають характери та події, що апелюють до єврейської тематики, у творах Франка. Адже Франко – передусім письменник. І саме символічна реальність у його творах, що має різні жанрові та стильові моделі і способи репрезентації, демонструє, як його персонажі (ріпник, єврей-промисловець, український інтелігент, польський шляхтич) учаться розпізнавати у ближньому, зокрема і євреєві, котрий сприймається як чужинець, а то й ворог, таку ж саму людину, як і самі вони. Оце відкривання «іншого», якого навчає Франко у своїх творах, по-перше, знімає класову чи расову ненависть, а по-друге, веде до ідеалу людськості – суттєвої ціннісної і гуманістичної ідеї, котра для Франка була подібною до релігійного ідеалу. І сам процес розпізнавання єврея спочатку як «чужинця», а далі - як «іншого» сигналізує найвищою мірою те, що у категорію людськості Франко включав і євреїв (а це – принципово не расистська настанова).
Для мене, як літературознавця, стали цікавими і деякі відступи, які народилися під час дискусії на конференції. Оскільки Франко ніби зумисне бере свого героя і буквально відкриває йому очі на «іншого», він робить це мелодраматично. Як можна оцінювати мелодраматичні моменти пробудження людського почуття – властиво, проявлення людськості, у творах Франка? Приміром, Герман Гольдкремер з бориславської повісті «Boa constrictor» з ділового єврея-бізнесмена раптом, не без мелодраматичного ефекту, перетворюється у Франка на рефлексуючого і сентиментального гуманіста. Чи це прояв тенденції чи просто несмак? Мелодрама як жанр і як модус художності належить до ряду популярної культури, і ми, звичайно, її не особливо жалуємо, якщо ідеться про високу літературу. У Франка багато мелодрами. Її він використовує як відмичку до людського в людині. І особливо часто така модальність виникає у творах єврейської тематики, - зрештою, Шолом Алейхем прекрасно показав, як глибоко працює мелодрама на єврейському грунті. Тож чи маємо ми відкидати мелодраму за її дидактику та сентиментальність?
Загалом, маю враження, що віденська конференція стала викликом українському франкознавству, передусім тим, що сфокусувала деякі нові проблеми. Можливо, саме віденська атмосфера, яка досить суттєво видозмінила самого Франка в його смаках, ідеях, бажаннях, сприяла цьому.
Особливу подяку хочу висловити професорові славістики Алоїзу Волдану, який організував конференцію і який став одним із найпалкіших та найпереконливіших адвокатів Франка на цій конференції.
Джерело: Критика
Додав nady 28 листопада 2013
