Автори / Любомир Левицький / «Ховати гроші в книжках – не найкраща ідея»
Режисер першого українського трилера «Штольня» Любомир Левицький цієї осені підготував чергову українську кіноновинку – трилер «Тіні незабутих предків». Автор стверджує що «Тіні…» – це водночас суто міжнародне кіно і суто український проект «до кісток». Про фільм, який наробив галасу, і про кінематографічні та книжкові захоплення ми розпитали молодого вітчизняного режисера у нашій рубриці «Непересічний читач».
– Є думка, що письменнику заважають гроші, жінки, випивка та честолюбство, як і відсутність усього перерахованого. Що заважає Вам?
– Власне мені заважає відсутність часу бути наодинці із собою, тому що саме в ці моменти істини народжуються ідеї. Бо чим більше ти заглиблюєшся у проект, тим більше людей починає тебе оточувати, які весь час мають з тобою обговорити якісь справи, яким ти маєш приділити увагу, я вже не кажу про родину, на яку геть не вистачає часу, і я навіть не знаю, де його знаходити.
– Через брак часу, звідки ж зараз до Вас надходять ідеї?
– Я – духовна людина, і коли вже в мене йде геть знесилення, я все лишаю і займаюся духовною практикою, за півгодини сили відновлюються. Вже багато років я вивчаю кабалу. І це не просто захоплення, я займаюся нею давно, тому що мій рід, моє прізвище походить від древнього роду «левітів». Хто знайомий з Біблією, той знає, що це було тринадцяте єврейське плем’я, першосвященники, що несли знання. В мене в родині 18 священників, які розійшлися в різні конфесії. Жага знань передалася мені по крові. Сили черпаю з духовних каналів.
– Вас важко налякати?
– Майже неможливо, але мені буває страшно на російських драмах. (Сміється.) Тому що коли росіяни знімають драму, то завжди з кровіщею, криками, таким жахливим відчуттям реальності, що дійсно стає страшно. А хоррором мене вже не налякаєш, але американському режисеру індійського походження Найту Шьямалану (він зняв «Шосте відчуття», «Знаки», «Таємничий ліс») це інколи вдається. Його фішка в тому, що глядач лякається від жахів, які малює власна уява, а не від того, що бачить на екрані. Коли під моторошну музику очікуєш – от зараз на головного героя зненацька ззаду нападе чудовисько, герой обертається і бачить лише кінчик хвоста за деревом. Так само заграє Девід Лінч із нашими страхами у «Твін Пікс». В дитинстві я обожнював цей серіал, передивився його вздовж і поперек, копіював головного героя – агента ФБР Купера, через що заробив прізвисько Купер.
– До речі, а хто були вашими улюбленцями у дитинстві?
– Купер – був найулюбленішим. Із переглядом кожної нової картини армія моїх кумирів росла. У власній уяві я перевтілювався з одного героя в іншого. Мріяв бути схожим на безстрашних поліцейських та супергероїв. Після картини «Швидкість» з Кіану Рівзом, кожного разу, коли їздив автобусом, сподівався: «Ну може, хоча б в цьому автобусі трапиться бомба!» (Сміється.) В 5-му класі подивився фільм «Скала» Майкла Бея, мене дуже вразила лабораторія ФБР, довкола якої розгортався сюжет – я захворів мрією про власну лабораторію, де б різав жаб, дощових черв’яків.
– Ви використовували книжки не за призначенням?
– Звичайно! Схованки в книжках – класно працюють, перевірено на власному досвіді! У дитинстві я вибирав товсті книжки про діяльність комуністичної партії. Завжди дивувався, де вони брали стільки тексту, напевно робили суцільний «копіпаст». (Сміється.) Хоча, одне випадкове знайомство на кастингу запевнило, що ховати гроші в книжках – не найкраща ідея. Нещодавно під час кастингу в мене трапилося дивне знайомство. На проби прийшла звичайна людина, але я звернув увагу, які в нього охайні й красиві руки – зазвичай, ми фотографуємо руки усіх потенційних акторів. Я зауважив: «У вас дуже акуратні руки». А хлопець іронічно відповів: «Хм, професія!» Ми розговорилися, і він відкрито зізнався, що працює… кишеньковим злодієм. Він сміявся, і казав: «Люди є такі дивні, такі смішні, сподіваються, що спроможні щось заховати так, що ми не знайдемо… Але ми, злодії, коли прагнемо щось заховати, вдаємося до тих самих хитрощів!» Тому книжками краще… лупцювати, вони лишають менше синців. (Сміється.) Та, з рештою, книгу краще читати. Її завжди приємно взяти до рук, вона має свій неповторний аромат, аромат знань. Хіба електронна книга його має? Людям варто повернутися до книжок!
– Ви робите примітки на полях у книжках?
– О! Ви попали в точку!Я знімав фанову картину «Ломбард», історія мала бути не класична, не глянцева, в стилі гранжу – легка пригодницька з присмаком криміналу. Я довго ламав голову, де власник ломбарду міг би вести таємні записи – перепис заборонених товарів, що трапили йому до рук. Власні нотатки робив на полях чергової книги… і тут, хоп, мене осінило: звичайно на полях книги! Я досить часто використовую поля в книгах, це досить зручно! (Сміється.)
– І хто з авторів найбільше постраждав?
– Мої улюблені автори – Джеймс Хедлі Чейз та Агата Крісті. Я перечитав купу детективів, взагалі, обожнюю детектив, як жанр, за присутній в них саспенс (нагнітання відчуття тривоги у читача), особливо люблю «закритий саспенс», коли читач знає більше ніж герой.
– Серед режисерів є спеціальний термін «книги непридатні до екранізації», Вам траплялися такі книги?
– Саме зараз я з командою працюю над екранізацією творів письменниці з Казахстану Каріни Сарсенової. Вона пише містичну літературу, яка дуже складно піддається візуалізації. Робоча назва картини «Путь до себе». Каріна самостійно написала сценарій, мою увагу одразу привернув сюжет, глибокий опис внутрішнього світу людини і, звичайно, містика. В цьому проекті дуже глибока тема. Світ ангелів та світ демонів, які борються за душі творчих людей на цій планеті – це треба все зобразити в рамках відносин людей, ситуацій. Звісно, без спецефектів не обійшлося, але мені принципово важливо зобразити внутрішні світи.
– Чи доводилося Вам почуватися героєм літературного твору?
– Ні, і я ніколи над цим не задумувався всерйоз. Але я б хотів побути на місті Альфреда Хічкока, коли він знімав картину «Птахи». Цей фільм справив на мене глибоке враження.
– Який зв’язок між «Тінями забутих предків» Коцюбинського і «Тінями незабутих предків» Левицького?
– Мене часто запитуюсь: «Чому ти назвав картину «Тіні незабутих предків», це що по Коцюбинському? Це римейк на Параджанова?» Признаюся чесно, Коцюбинський один з найближчих мені письменників. Він був досить містичною постаттю, те, що він писав не було банальною вигадкою, усе це він відчував. Ще одна цікава річ, що виявилася згодом – ми народилися в один день – 17 вересня. Картина яку знімав Параджанов – це суперпоетичний твір, на який в жодному разі не претендує моє кіно, і немає із ним нічого спільного. Вперше я прочитав «тіней» ще у школі, потім перечитав вже у дорослому віці, і зрозумів його геть по-новому. Ще подумав: «Так класно, в українському фольклорі є багато цікавих містичних героїв, які, на жал,ь ніде не показані». Переповідав деякі байки своїм друзям з Голлівуду, на що вони відповіли: «О, а ми завжди гадали, що у вас головний – Дракула!». Мені так та фраза запала, що я навіть вставив її у стрічку. Я думаю, Коцюбинський – найближчий для мене з українських письменників, просякнутий древністю, дещо я почерпнув з його творчості для свого кіно, але у «тінях» це досить завуальовано.
Анна Пчьолкіна, Друг Читача
Додав nady 02 грудня 2013
Про автора
Любомир Левицький — відомий кліпмейкер, режисер першого українського трилера «Штольня» та української версії мультфільму «Теркель і Халепа». Любомир народився 17 вересня 1980 у місті Верховина.
