Учасники

Сергій Проскурня – режисер і продюсер, який у рік 200 дня народження Тараса Шевченка взявся за два прецікаві "навколошевченкові" проекти.

Перший – це проект "Наш Шевченко". Саме в одному з його кліпів кожен і кожна змогли побачити і почути Сергія Нігояна – першу жертву, вбиту на Грушевського. Тепер відео з читанням поезії Шевченка Нігояном має більше мільйона переглядів.

Всього в проекті "Наш Шевченко" буде 365 відео, 365 героїв і героїнь, 365 прочитаних текстів Тараса Шевченка.

Другий проект – документальний фільм "Шевченко. ІDентифікація". Він має бути готовий 9 березня.

"Українська правда. Життя" зустрілася з Сергієм Проскурнею за місяць до прем’єр. Говорили про рік Шевченка як національну катастрофу, про зіткнення різних канонів Шевченка, про нові фільми та, звісно ж, про цікаві закадрові деталі.

Шевченко проти Шевченка

Це моє відчуття маніпуляції довкола Тараса Григоровича. Мова йде про канон. Я не шевченкознавець, я – практик. Мої інструменти – символ, метафора, мистецька провокація. І як практик я бачу, що канони Шевченка між собою конфліктують.

Україна зараз перебуває в процесі формування держави. З 1970-х років ми говоримо про потребу української національної ідеї, і нам навіть вдалося сформулювати якісь елементи цієї національної ідеї… В цьому процесі формування політичної нації Шевченко виконує функцію лакмусу.

Чинній владі потрібен Шевченко "сім’ї єдиної". Згадайте цю риторику: "Кобзар єднає Україну", "Обнімітеся, брати мої". Згадайте заяву Януковича в інтерв’ю Коротичу про те, що він хоче зробити 9 березня, день народження Тараса Шевченка, днем національного примирення та "червоним" вихідним днем – це ілюстрація цього процесу.

Напроти стоїть майданний Шевченко – він присутній і візуально, і текстуально, і ментально. Це навіть не дзеркало, а активізація одного Шевченка проти іншого Шевченка.

Нещодавно говорив про це з Валентином Васильовичем Сильвестровим: він зауважив, що у "майданівців" на щитах Шевченко, а у "беркутів" – ніщо, сірі площини. Я думаю, що тут Валентин Васильович трошки помиляється: з точки зору естетичної складової в них може не бути Шевченка на щитах, але він присутній через гасла, що розкидають Україною через біл-борди та контрольовані ЗМІ.

Водночас існує ще дуже багато різних Шевченків: адміністративний Шевченко, шкільний Шевченко, модерний Шевченко, космічний Шевченко, богорівний Шевченко…

Сьогодні справжній Шевченко ховається – він не на біл-бордах, а в серцях. В кожного – свій Шевченко.

Для мене особисто Шевченко – предтеча екзистенціалізму. Він володів мистецтвом передачі найтонших жестів душі. Це майже психоаналіз. Це self-analysis. Про це мало хто говорить і мало хто пише.

Шевченко і Євромайдан

Шевченко присутній на Майдані з першої хвилини. Це значить, що Шевченко завжди присутній в нас. Ми його носимо з собою.

Він присутній в карколомно різних аспектах. І в плакатах, буквально написаних кров’ю: "Борітеся – поборете". І в гіпсових бюстиках, які продають торгаші біля Поштамту на Майдані.

Шкільний Шевченко і пантеон

2001 року в Ялті я був режисером міжнародних змагань бодіґардів, які влаштувала Державна служба охорони. В мене був час і працювати, і займатися творчістю, і купатися. І саме тоді в книгарні я знайшов комплект портретів класиків для кабінетів української літератури.

Починався він портретом Григорія Сковороди, закінчувався – портретом Юрія Андруховича. Був там і Шевченко. Такий пантеон.

Космічний Шевченко

Це не абстракція, це не поза. Його творить мозаїка, калейдоскоп образів митця.

Це і є небесне дзеркало нації в її боротьбі, формуванні, броунівському русі, в якому всі ми беремо участь. Ми всі тут – крапля води, з якої можна вирахувати формулу океану, і водночас кожен із нас – молекула, що складає величезну фігуру, територію, формує ціле.

І згори на все це дивиться Тарас, який це все вже описав, заклавши в свої поетичні твори. Не випадково на щитах самооборони Майдану малюють часто навіть не портрет Тараса Шевченка, а тільки його очі. Він, як Саваоф, спостерігає за тим, що відбувається на Євромайдані. Шевченко – провідник від історії до сучасності, він автор моделей і футуролог.

Шевченко-розбишака

1988 року мені запропонували попрацювати з драматичною поемою Стельмаха "Тарас", події якої закінчуються моментом отримання з друку сигнального примірника "Кобзаря". Туди я попросив автора ввести сцену, яку ми між собою називали "сценою в дусі Беранже".

В цій сцені в квартиру Сошенка, яку митці використовували і як студію, приходить Шевченко. Він напідпитку, в мундирі Академії мистецтв, з гітарою, на якій пов’язаний великий червоний бант, і в цьому стані розкріпачення, неймовірних веселощів і безтурботності – раптом зосереджується на коханій Сошенка, ставить її на подіум, придає позу, знімає з гітари червону стрічку, пов’язує їй на чоло – і в цей момент вона стає Катериною з однойменної картини.

Для мене ця сцена є найбільш важливою, бо вона об’єднує почуття свободи і правди Шевченка як людини. Не образу, не канону, не символу, а саме людини.

"Шевченко. ІDентифікація"

Це дивна історія. Мене запросили керівники студії "УкрКіноХроніка" почитати сценарій. Це було в серпні 2013 року. Сценарій написав Володимир Арєнєв, а допомагав йому консультаціями молодий шевченкознавець Михайло Назаренко. Мені одразу ж сподобалася назва "Шевченко. ІDентифікація".

Ідея сценариста – зустрічі з різними людьми, які володіють знанням про невідомого Шевченка. В основному це анекдоти, міфи, історії про рідних і близьких, які буцімто зустрічали Шевченка, який буцімто ніколи не помирав і продовжує жити поміж нас, як Горець. Це чудовий кіношний ефект. Але тут немає нічого спільного з документалістикою, хоча це була заявка на документальний фільм.

Відштовхуючись від цього сценарію, я розвинув ідею фільму, що ґрунтується на реальності. Реальність цікавіша за міф.

Річ у тім, що носії легенд про Шевченка давно померли. Хіба що бабцю якусь божевільну можна знайти, котра приходить на Майдан по юшку і потроху фестивалить, розповідаючи про Шевченка у шизофренічному аспекті. Мені це не цікаво.

Мені цікаво спостерігати прихованою камерою за життям людей, які можуть про Шевченка цікаво думати. На тлі сцен із їхнього життя – а я зберігаю автентику їхнього життя, захищаю їх від навали кіношної техніки – звучать їхні монологи про Шевченка. І тут вибухає правда.

Це – фільм сильних людей.

Фільм буде готовий 9 березня. Попереду ще зйомки масовки та зйомки в Кембріджі. Залишилося мало часу, але я встигну. Ніхто не вірив, що мені це вдасться. Але Шевченко нам допомагає та відкриває всі двері.

Цей фільм отримав державне фінансування – це замовлення Державного агентства України з питань кіно. На фільм ми просили півтора мільйони, з них нам дали 1 мільйон 100 тисяч, із них третина автоматично іде на утримання студії "УкрКіноХроніка".

Два місяці ми знімали в кредит – перший транш фінансування прийшов лише перед новим роком. І тепер знову ми знімаємо в кредит.

Пепік

Пепік з Донбасу – це людина, яку я шукав для фільму протягом двох місяців.

Почалося все з листування з людьми, що мали знайти мені героїню для зйомок на Донбасі в Снєжному. Я думав, що цікаво буде зафільмувати монолог про Шевченка дівчинки-підлітка, що краде вугілля з копанок.

Але мої "контактери" за два місяці нічого насправді не підготували та героїні не знайшли. Перебуваючи у селищі Снєжноє, знайшов батька 14-річної пацанки, але вона поїхала до свого хлопця (!) в Торес за власні гроші. Уявляю собі цю дівчинку. Колись я її, можливо, зніму.

Але дівчинка тоді в Снєжному вже була не потрібна. Бо я знайшов Пепіка.

Пепік – місцевий філософ і артист. Він батрачить, живе за їжу, цигарки і сто грам, які йому можуть дати люди, в яких він підживає. Коли я вперше його побачив, то зрозумів: він буде героєм мого фільму.

Почав з того, що забрав його в буфет на старій автостанції. В цій совковій розливайці взяв горілки – їсти Пепік відмовлявся… хоча проковтнув тарілку горохового супу, щойно його принесла офіціантка. Тобто він насправді був голодний, просто тримав фасон.

Потім ми на базарі купили йому необхідні інструменти, знайшли копанку, щоб він нам показав, як там добувають вугілля. Так, у цьому є елементи реконструкції – Пепік сам давно в копанках не працює, він тепер філософствує.

Пепік

Після зйомок у ландшафтах і в кратерах на верхівці димлячих териконів, ми залізли в маленьку копанку – туди навіть камера не влізла, влізли тільки Пепік, звукорежисер і я. Саме там я поставив Пепіку запитання про Шевченка.

І раптом Пепік, який спілкувався зі мною про все на світі та говорив на донбаському нарєчії, перейшов на ідеальну українську мову. Він згадав маму, котра знала усю "Катерину" напам’ять. Сльози бризнули з очей, і він почав говорити такі щирі, прості та глибокі слова… А в кінці сказав: "А душі наші – в неволі".

Після цього монологу він почав мене шпетити тим, що ми, українські митці, так мало говоримо про Шевченка, Лесю Українку, Франка. Він сварився, що ми згадуємо про них лише в роки ювілеїв, і що не використовуємо все наше культурне багатство.

Зрозумійте, це говорив мені Пепік – людина без паспорту, безхатько, який підживає за похльобку!

Ленін і Шевченко

Я був октябрьонком і був піонером. Мене в октябрята приймали в музеї Леніна, який насправді був музеєм Шептицького, і з того дня збереглася світлина, на якій маленький Проскурня кладе квіти до красивого білого мармурового пам’ятника Леніна. На цьому ж місці тепер стоїть Шевченко.

Це загальноукраїнський сюжет. Ми в Кореці, де стоїть пам’ятник Леніну з головою Шевченка, хотіли знімати про це фрагмент для фільму. Але згодом, вже після початку підготовки експедиції, я зрозумів, що їхати туди не варто.

Тож під час великої експедиції всією Україною в Корець ми не поїхали. Чому? Тому що я не хотів, аби постраждали люди, котрі даватимуть коментарі для мого документального фільму. А везти в те місце немісцевого експерта мені було не цікаво.

На відкритті вистави, присвяченої Сергію Параджанову

Рік Шевченка в Україні

Рік Шевченка в Україні можна оцінити як національну катастрофу.

Я був членом міжнародного Шопенівського комітету під час Року Шопена в Польщі, розумів, що для України Рік Шевченка – це унікальний шанс. Це могло стати проектом світового масштабу – це все одно, що провести велику світову Олімпіаду.

Ще два з половиною роки тому створив концепцію відзначення Року Шевченка в Україні, що базувалася на концепціях Року Шопена в Польщі та Року Гете в Німеччині. В цій схемі були означені всі потрібні менеджерські рішення. Надсилав концепцію і в Мінкульт, і Ганні Герман, і Юрію Богуцькому, і давав особисто в руки Новохатьку, щойно його призначили міністром культури… До речі, після того мене до Новохатька перестали запрошувати.

Тоді я зрозумів, що Рік Шевченка буде формалізованою "низкою заходів" – вони там дуже люблять це словосполучення. Так воно і сталося.

Ювілейний комітет – фікція. В ньому мало реально діючих людей. Хоча гроші освоєні.

Найбільше мене вражає цинізм, який проявив очільник Черкаської області, "землі Тараса і Богдана", Сергій Тулуб. Якщо проаналізувати його виступи і декларації протягом 2011– 2012 років, і подивитися, що зроблено, то я, окрім скандалів, нічого пригадати не можу.

Наприклад, ми наближаємося до скандалу з Черкаським обласним театром імені Тараса Шевченка: там почали робити ремонт і кинули, не доробивши. А в неметену хату на свято не запрошують. Тому не буде там ніяких заходів, присвячених Шевченку.

Сцена з вистави-тетралогії "Тарас". В Ролі Тараса Шевченка - Петро Панчук. Фото Ігоря Бутенка

Можливо, глядачі приходитимуть на вистави, минаючи це жахливе недоремонтоване фойє. Але я особисто свою виставу "Тарас", яку вважаю одним із моїх одкровень, не можу бачити в такому антуражі, і тому вистави не буде.

"Наш Шевченко"

За півтора роки до березня 2013 року почав пропонувати проект "Наш Шевченко" різним телекомпаніям. Деякі по-хамськи не відповідали, в деяких мінялися власники, в деяких мінявся топ-менеджмент, а деякі пообіцяли, але нічого не зробили.

Тож я почав робити це сам. Почали знімати 4 березня 2013 року, а з 9 березня 2013 ми щодня видаємо в ефір ТРК "ВІККА" в Черкасах і публікуємо на сайті один сюжет. Цей проект – авторський. В ньому видно географію, контакти, зацікавлення мої і моїх помічників.

Якщо подивитися на тексти, які обирають читці, то абсолютний переможець – "Мені однаково…" з циклу "В казематі". Також я великими зусиллями переконую людей, що всім підряд не можна читати "Холодний яр", "Великий льох", "І мертвим, і живим, і ненарожденним…". Але це теми, які сьогодні хвилюють людей.

"Наш Шевченко" – це не про Шевченка, а про нас. За цим проектом можна спостерегти цікаву соціологію. Тепер я готую статистику, яку можна буде побачити на виставці в Мистецькому Арсеналі, де я представлю медіа-інсталяцію в рамках проекту "Шевченкоmania".

Ірина Славінська, Українська Правда: Життя