Учасники

Автори / Вікторія Наріжна / Досвід буття в колективному тілі

Протягом останніх кількох тижнів я почала помічати, що дуже дратуюся, коли хтось звертається до мене по допомогу чи пораду як до активістки. Що мені понад усе хочеться закинути будь-яку громадську активність, на яку були багатими мої дніпропетровські будні і «майданного», і особливо «воєнного» періоду, та повернутися винятково до публіцистики й інших форм письма. Що я не можу більше навіть робити перепости в Фейсбуці, читати новини п’ятнадцять разів на день, переживати за пораненими і загиблими на Сході.

Звісно, я просто дуже втомилася, як і всі за ці півроку, втомилася як емоційно, так і фізично. Але щось у моїх переживаннях було більше за втому, щось ближче до страху, навіть паніки, відчуття небезпеки. Це змусило мене прислухатися й аналізувати.

Врешті я зрозуміла, що втомило мене найбільше за ці довгі місяці: буття в колективному тілі. З початком Майдану майже всі ми поставили на паузу свої особистості. Ми відклали вбік не лише свої хобі або звичне дозвілля — у більшості з нас почали кульгати навіть професійні обов’язки. Звісно, я не володію науково достовірною статистикою, але в усьому немалому колі мого особистого спілкування абсолютна більшість респондентів скаржилися на те, що їм важко сконцентруватися на роботі, вони постійно перериваються на перевірку новинної стрічки, а при спробі відмовити собі в цьому ритуалі відчувають настільки сильну тривогу, що все одно не можуть працювати. Я вже не кажу про тих, хто просто взяв відпустку на невизначений термін та перебрався на Майдан.

Кілька друзів навіть скаржилися на те, що постійне напруження та емоційне виснаження звело нанівець їхнє сексуальне життя.

Одним словом, з початком Майдану ми припинили робити все те, що робило нас нами. Щоденні графіки тисяч і тисяч людей стали настільки подібними, що Орвеллу і вві сні б не наснилося.

Небезпека, яку я почала відчувати в останні тижні, була небезпекою остаточно розчинитися в колективному тілі. Не згадати більше ніколи, як це — бути собою, окремою, автономною одиницею, не з’єднаною з тисячами інших ні в якому колективному пориві.

Думаю, мені вдалося в якійсь мірі відновити цю автономію, адже зараз, пишучи цей текст, я можу відносно відсторонено оцінювати, що дав нам досвід буття у колективному тілі, які виграші і які загрози несе він у собі.

Якщо підійти до питання з психоаналітичним інструментарієм, то найближчим до пережитого нами стану буття в колективному тілі буде стан немовляти. Це не злиття, яке переживають дорослі люди під час сексу, це стан до роз’єднання. Не тимчасове стирання меж, а незнання про те, що межі взагалі існують.

Це — та стадія людського розвитку, яку психоаналітики називають оральною. Стадія, для якої характерний феномен дитячого всесилля (або первинного нарцисизму), впевненості в тому, що в світі все відбувається через тебе, за твоїм бажанням чи небажанням.

Чи не за цим занурилися ми в наше колективне тіло? Стадія первинного нарцисизму — саме та, в яку людина справді легко регресує в травматичних, стресових обставинах. Регрес до цього немовлячого стану, возз’єднання з колективним тілом (яке водночас творить Україну, вочевидь материнський образ!) дало нам відчуття непереможності, відчуття, що все можливо, що все залежить лише від нашого бажання. Звісно, цього поки занадто боляче торкатися, але наважуся припустити: можливо, саме оце отримане в колективному тілі чисто дитяче відчуття безсмертя вело людей, закритих лише фанерними щитами, під кулі снайперів.

Психіка людини на своїх найглибших рівнях завжди тяжіє до розчинення, зникнення в більшому, колективному, всеохопному. До смерті виокремленого «Я», яке так важко утримувати, відмежовувати, відстоювати та пристосовувати до світу. Втім, саме страх такої смерті, страх розчинення в матері — одне з базових переживань оральної стадії, наряду з відчуттям омніпотентності. Думаю, невдовзі усі ми один за одним почнемо його відчувати. Почнемо з підкресленою старанністю виділяти час для хобі, звичних приємних занять, з новим ентузіазмом поринемо в роботу.

І це правильно, адже оральна стадія — стадія не конструктивна. Це стадія споживання, а не будування. Щоб отримати можливість по-справжньому перетворювати світ довкола себе, треба вийти з ілюзії, що світ підкоряється нашому бажанню і крутиться винятково довкола нас.

Саме цим така небезпечна ця «гібридна війна» (а по мені, так війна-мутант), яку ми ведемо на Сході. Дуже подібна вона на ранню травму. В цьому напрочуд чутливому і важливому для формування періоді нас і так травмували кров’ю на Майдані, а тепер ця травма набуває ознак хронічної. Якщо слідувати класичним психоаналітичним уявленням, травма на певній стадії розвитку (в нашому випадку на найбільш ранній, оральній) не дає здійснитися повноцінному переходу на наступний етап.

Тим спокусливіше для нас залишатися зараз в оральній стадії, що в поточній ситуації розпад колективного тіла означав би колосальну душевну роботу для кожного з нас. Перебуваючи в колективному тілі, ми мислимо огруплено: ми не критичні до себе, ворога уявляємо як інше колективне тіло, демонічно зле, наша емпатія анестезована, наш світ цілковито чорно-білий. Це — енергоефективний модус, і скільки б зараз окремі представники (здебільшого віддалені від України або географічно, або емоційно) не кричали про те, що ми втрачаємо людську подобу, радіючи вісткам про убитих сепаратистів, ми не зможемо від нього відмовитися. Він ефективний для виживання — і фізичного (якщо брати тих, хто зараз в «гарячих точках»), і психічного (якщо брати всіх інших).

Питання лише в тому, як нам вийти з нього тоді, коли в ньому відпаде нагальна потреба. Як відмовитися від наркотика — відчуття себе в великому теплому лоні, де неможливі твої особисті помилки, твої особисті проблеми, твої особисті вибори. Де світ простий і поділений на чорне та біле.

Втім, якщо ми впораємося з цією задачею, наш досвід буття в колективному тілі виявиться неоціненним. Адже це — досвід базової довіри, досвід переживання, в якому той, хто стояв поруч із тобою — не просто побратим, не просто брат, а до певної міри ти сам. Практика показує, що економічно успішними є в першу чергу ті суспільства, де є високий рівень довіри між співгромадянами. Без довіри важко розвивати бізнес, втілювати сміливі інновації, наважуватися на докорінні реформи.

Ми разом пережили унікальний досвід занурення в щось глибоко архаїчне, дуже базове. Подивіться — пережите нами на Майдані прекрасно вписується в матрицю міфу, в матрицю епосу, а значить, має велику архетипічну, читай смислотворчу вагу. Якщо ми дійсно стали на шлях народження тієї нації, яку з таким трудом виношували більше двадцяти років, то кращого старту не придумаєш. Саме з цього ми і мали почати — з регресу до оральної стадії та створення власного міфу.

Тепер головне — не застрягнути в розвитку.

Джерело: Historians

Додав nady 11 червня 2014

Про автора

Народилася 18 травня 1982 року. Народжуватися було спекотно. З того часу, до речі, в день мого народження спекотно чомусь завжди. В житті мені з усім непристойно поталанило: з батьками, з друзями, з чоловіком, з батьками чоловіка, з друзями ч